Айвенго - Скотт Вальтер (бесплатные версии книг TXT) 📗

— Увійди, ласкаво просимо, — сказав Седрик фальшивому ченцеві. — Навіщо ти прийшов до нас?

— Я прийшов приготувати вас до смерті, — відповів блазень.

— Не може бути! — вигукнув Седрик, здригнувшись. — Які вони не є злостиві та зухвалі, вони не наважаться чинити таку показну і безглузду розправу.

— На жаль, — сказав блазень, — покладатися на їхнє людинолюбство було б так само марно, як стримувати коня, що поніс, шовковою ниткою замість вуздечки. Атому подумайте гарненько, шляхетний Седрику, а також і ви, доблесний Ательстане, які гріхи вчинили ви во плоті, бо сьогодні ж будете покликані до одвіту перед вище судилище.

— Ти чуєш, Ательстане? — запитав Седрик. — Зміцнімося духом для останнього нашого подвигу, бо краще вмерти, як годиться чоловікам, аніж жити в неволі.

— Я готовий, — сказав Ательстан, — витримати все, що може вигадати їхня злість, і піду на смерть так само спокійно, як пішов би обідати.

— Тож приступімо до святого таїнства, отче мій, — сказав Седрик.

— Зачекайте хвилинку, дядечку, — відповів блазень своїм звичайним голосом, — куди це ви так швидко зібралися? Краще озирніться гарненько, перш ніж стрибати в непроглядну пітьму.

— Дивно, — сказав Седрик, — цей голос мені знайомий.

— То голос вашого вірного раба і блазня, — відповів Вамба, скидаючи з голови каптур. — Якби ви раніше послухалися моєї безглуздої поради, сюди не потрапили б. Дослухайтеся ж хоч тепер до порад дурня, і ви недовго тут залишитеся.

— Як так, шахраю? — запитав Седрик.

— А ось як, — відповів Вамба. — Надягайте цю рясу і мотузок — адже саме вони є ознакою мого священного сану — і спокійнісінько йдіть із замку, а мені залиште свій плащ і пасок, щоб я міг посісти ваше місце і стрибнути за вас, куди доведеться.

— Ти маєш посісти моє місце? — перепитав Седрик, здивований такою пропозицією. — Але ж вони тебе повісять, сердешний мій дурню!

— Хай чинять як знають, а там — як Бог звелить, — відповів Вамба. — Я сподіваюся, що Вамба, син Безмозкого, може висіти на ланцюзі так само поважно, як ланцюг висів на шиї у його пращура олдермена.

— Гаразд, Вамбо, я згоден прийняти твою пропозицію, лише з однією умовою, — сказав Седрик. — Поміняйся одягом не зі мною, а з лордом Ательстаном.

— Ба, ні, присягаюся святим Дунстаном, — відповів Вамба, — це мені не пасує! Син Безмозкого згоден постраждати, рятуючи життя синові Гереварда, але яка ж мені користь вмирати через чоловіка, батько якого не був знайомий із моїм батьком?

— Негіднику, — сказав Седрик, — пращури Ательстана були владиками Англії!

— Мені байдуже, ким би вони не були, — заперечив Вамба, — проте я не бажаю, щоб мені скрутили голову заради його пращурів. А тому, мій добрий господарю, приставайте швидше на мою пропозицію або дозвольте мені піти з цієї башти.

— Дозволь старому дереву всохнути, — вів далі Седрик, — аби збереглася краса цілого лісу! Врятуй благородного Ательстана, мій вірний Вамбо. Кожен, у кому тече саксонська кров, зобов'язаний це зробити. Ми з тобою разом віддамо себе на розправу жорстоких гнобителів. А він, звільнившись із полону, збудить дух помсти в наших одноплемінниках і відплатить за нас ворогам.

— Та ні, батечку, — сказав Ательстан, потискуючи йому руку. Кожного разу, коли якісь небезпечні обставини розбурхували його думку і змушували до діяльності, почуття його і дії були гідні його високого походження. — Ні, — повторив він. — Я радше погоджуся цілий тиждень просидіти в цій залі на хлібі та воді, аніж скористаюся можливістю врятуватися, яку вигадала відданість слуги для його господаря.

— От ви називаєте себе мудрими людьми, панове, — сказав блазень, — а я називаюся дурнем. Проте, дядечку Седрику і братику Ательстане, дурень винесе ухвалу і тим покладе край усім вашим суперечкам. Я все одно що Джонова кобила, яка нікому не дає на себе сідати крім Джона. Я прийшов задля того, щоб урятувати свого господаря. Якщо він відмовиться од моєї допомоги — ну що ж, піду додому, і справі кінець. Відданість не можна перекидати з одних рук до інших, як кільце або кулю в грі. Я згоден гойдатися в зашморзі, але не інакше, як замість мого родового господаря.

— Йдіть, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан, — не втрачайте такої нагоди. Ваша присутність там, поза стінами цього замку, надихне наших друзів і пришвидшить наш порятунок, а якщо ви залишитеся тут, всі ми загинемо.

— А хіба там, за стінами, є надія на порятунок? — запитав Седрик, поглянувши на блазня.

— Ще й яка надія! — вигукнув Вамба. — Знайте, що, натягнувши мій балахон, ви одягаєтеся в мундир полководця. П'ятсот чоловіків зібралися під стінами цього замку, і сьогодні я був одним із головних ватажків. Моя безглузда шапка правила за шолом, а брязкальце — за маршальське берло. Ось побачимо, чи багато вони виграють, змінивши дурня на розумну людину. Хіба що я побоююся, щоб вони, збагатившись мудрістю, не втратили хоробрості. Отже, прощавайте, господарю, будьте милостиві до бідного Гурта і згляньтеся над його собакою Ікланем, а мій ковпак повісьте на стіну в Ротервуді на згадку про те, що я віддав своє життя за господаря як вірний… дурень.

Останнє слово він вимовив якось неоднозначно — чи то серйозно, чи жартома. Сльози виступили на очах у Седрика.

— Пам'ять про тебе житиме. — сказав він, — поки вірність і любов будуть у пошані на цьому світі. Якби я не вважав, що знайду засіб урятувати Ровену і тебе, Ательстане, та й тебе теж, мій бідолашний Вамбо, я не дав би умовити себе на таку справу.

Вони переодяглися, але тут у Седрика виникло нове запитання.

— Я не знаю жодної мови, крім свого рідного діалекту та декількох фраз по-норманському; як же я видаватиму себе за справжнього ченця?

— Вся штука в двох словах, — сказав Вамба. — Що б не казали вам, відповідайте: «Рах vobiscum!» При зустрічі або прощаючись, благословляючи або проклинаючи, повторюйте: «Рах vobiscum!» — і все. Для ченця ці слівця так само необхідні, як мітла для відьми або паличка для чарівника. Вимовляйте лише низьким голосом і значущо: «Рах vobiscum!» — і проти цього ніхто не встоїть. Варта чи охорона, лицар чи зброєносець, піший чи кінний, — байдуже: ці слова на всіх діють як закляття. Якщо мене завтра поведуть вішати (в чому я ще дуже сумніваюсь), я неодмінно випробую силу цих слів на катові.

— Коли так, — сказав Седрик, — я миттю перекинуся на ченця. Рах vobiscum! Сподіваюся, що запам'ятаю цей пароль. Шляхетний Ательстане, прощавай… Прощавай і ти, мій сердего. Серце у тебе таке, що вартує будь-якої здорової голови. Я вас виручу — або повернуся й помру разом із вами. Державна кров саксонських королів не проллється, поки моя кров іще тече в моїх жилах. Не дам волосині впасти з твоєї голови, мій добрий служко, який ризикував своїм життям, щоб урятувати господаря, хоч би довелося заради цього пожертвувати своїм життям. Прощавай.

— Прощавайте, шляхетний Седрику! — сказав Ательстан. — Пам'ятайте, що ченці ніколи не відмовляються попоїсти, якщо їм запропонують підкріпити сили.

— Прощавайте, дядечку! — додав Вамба. — Не забувайте про рах vobiscum.

Із такими напутніми словами Седрик вирушив у дорогу. Йому дуже швидко довелося випробувати силу магічних слів, яких навчив його блазень. Пробираючись низьким склепінчастим коридором до великої зали, він раптом побачив перед собою жіночу постать.

— Pax vobiscum! — сказав удаваний чернець, намагаючись швидше пройти повз неї.

— Et vobis pater reverendissime [62]! — відповів йому ніжний жіночий голос.

— Я трохи глухуватий, — відповів Седрик саксонською і пробубонів собі під ніс: — Біс би побрав дурня і його pax vobiscum! Вперше вистрілив — і відразу ж промахнувся.

Проте в ті часи досить часто траплялося, що духовні особи погано розуміли латину, і співрозмовниця Седрика чудово знала це.

— Прошу вас, преподобний отче, — вела далі вона вже саксонською, — будьте милосердні, відвідайте пораненого полоненого і втіште його. За цю добру справу ваш монастир отримає щедре подаяння, якого ще ніколи не отримував.