Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн .txt) 📗
Найбільше визначним проявом відливу духовенства і взагалї церковного житя з Поднїпровя, особливо з безкняжої Київщини, було перенесеннє митрополичого престола з Київа. Уже від самого татарського погрому митрополити чули себе непривітно в безкняжім Київі й переїздили з столицї до столицї — річ перед тим небувала. Так м. Кирил, приїхавши по посьвященню в Київ (1250), звиджує потім Чернигів, Рязань, Володимир на Клязмі, потім бачимо його в Новгородї (1251), знов в Володимирі (1252); при кінцї житя живе він якийсь час у Київі, потім знов у Володимирі, і нарештї вмерає в Переяславі суздальськім (1281). Хоч резиденцією уважав ся далї Київ, але митрополита найбільше тягне в новий полїтичний центр — Володимир на Клязмі: тут митрополит резидував найчастїйше, і довший час тому навіть не поставляв для сеї епархії епископа (аж до р. 1274) 18). Теж саме бачимо й за його наступника — Максима. По кількох переїздах він переносить ся вже на постійний пробуток до Володимира. Поводом був якийсь пополох у Київі під час, коли там пробував митрополит, — під р. 1300 читаємо в Суздальській лїтописи: „тогоже лЂта митрополитъ Максимъ, не терпя татарьского насилья, оставя митрополью и збЂжа ис Киева, и весь Киевъ розбЂжалъ ся, а митрополитъ иде ко Бряньску, и оттолЂ иде в Суждальскую землю и со всЂмъ своимъ житьемъ” 19).
Ся лїтописна записка очевидно служить за piece justicative перенесенню митрополичої резиденції, тому й сю звістку про незносне татарське насильство і спустїннє цїлого Київа ми мусимо прийняти з певною обережністю 20). Те саме треба сказати й про патріарші акти, що потім лєґалїзували перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира (в дїйсности до Москви, куди переходять митрополити, від коли вона починає брати перевагу над Володимиром). Сї акти, списані на підставі відомостей тодїшнього митрополита Алексїя, Москвича з роду й симпатій, так мотивують се перенесеннє: „з огляду що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішнїх часів і тяжкого натиску сусїднїх Аляманів(!), так що прийшов до нужденного упадку, тому зверхнї пастирі Руси, не маючи такої епархії, яка-б їм належала, а далеко незначнїйшу, нїж давнїйше, аж їм не ставало засобів удержання, перенесли ся звідси до підвластної їм володимирської епископії, що могла дати їм постійні й певні джерела доходів” 21). Тут, як бачимо, виступає й властивий мотив: що доходи митрополита зменьшили ся. А причиною сьому був передовсїм полїтичний упадок Київа.
Підношу се все тому, що сї звістки з митрополитальних джерел про повний упадок Київа уживали ся оборонцями теорії про повне спустїннє Поднїпровя на доказ своєї теорії 22). Таким доказом вони бути не можуть, бо митрополитам бракувало не вірних, а державної власти, на котру вони опирали ся, від котрої живили ся, — тому переходили вони туди, де ся державна власть була в данім часї найсильнїйша.
Разом взявши, упадок князївсько-дружинного устрою, еміґрація вищої єрархії й взагалї упадок церковного житя, вкінцї часткова еміґрація боярсько-патриціанської верстви — все се мусїло зле відбити ся на культурнім житю Київщини. Ослабли або й зникли суспільні елєменти, що своїм роскішним житєм та ритуальними вимогами підтримували артистичний промисел, що плекали й опікували ся штукою й письменством, на котрі ще не було попиту в народнїх масах. Се мусїло повести за собою пониженнє культурних і взагалї духових інтересів в Київщинї. Теж саме, хоч і в меньшій мірі, мусїло стати ся і в Чернигівщинї наслїдком з'убожіння краю через татарські спустошення й тяжку дань, та наслїдком ослаблення сили й засобів князївських і боярських через полїтичне роздробленнє. Історичне огнище українського культурного житя — середнє Поднїпровє упадає, й українська культурна традиція живе далї й розвиваєть ся ще якийсь час тільки на заходї, в Галицько-волинській державі, поки й тут не спадає на неї нагла катастрофа, з кінцем самостійного державного житя сеї частини України-Руси.
Примітки
1) Найд. русько-лит. лїтопись в І т. Ученыхъ Записокъ по II отд. с. 44.
2) Іпат. с. 550.
3) Recueil IV c. 769.
4) Пор. слова Волинської лїтоп. про незгоду між Телебугою й Ногаєм — Іпат. c. 589 (з 1286 р.); подїї з Ахматом стоять в лїтописях під 1283-4 рр.
5) Цитати до сеї повісти див. вище c. 154.
6) „Тако наведе Богъ ceгo бесурменина злого за неправду нашу, мню бо — и князи ради, зане живяху в которахъ межи собою” — Лавр. 458.
7) Воскр. І c. 176, Никон. II с. 162.
8) Про практику Монґольсько-татарської держави, крім загальних курсів, вичислених в т. II c. 584 спеціальнїйші моноґрафії: Березинъ Очеркъ внутренняго устройства улуса Джучіева (Труды вост. отд. арх. общ. т. VIII), Саблуковъ Очеркъ внутренняго состоянія Кипчакскаго царства (ИзвЂстія общества археол.. ист. и этногр. при казан. унив. т. XIII вип. 3), БЂляевъ О монгольскихъ чиновникахъ на Руси (Архивъ ист.-юрид. свЂдЂній т. I).
9) Собраніе государственныхъ грамотъ и договоровъ II с. 5 і 9
10) Іпат. c. 575, 588, пор. вище с. 170.
11) Воскр. І c. 175.
12) Не зовсїм ясно, звідки брали ся руські вояки, яких стрічаємо в службі Монґольської держави. В хинських джерелах з 1330-х рр. згадують ся такі руські (і аланські) віддїли, що належали до ханської ґвардиї, мали свої оселї коло Пекіна і доповняли ся новими контінґентами, присиланими туди від часу до часу (див. Бретшнайдера Notices of the Mediaeval Geography and History of Central and Western Asia c. 180-1, витяг з заміткою в тій же справі арх. Палядія в Живій Старинї, 1895: Русь и Асы въ КитаЂ). З текстів виходило б, що се були воєнні бранцї, присилані Татарами. Чи поза тим підвластні князї не мусїли давати такі контінґенти в татарську службу, і частина їх попадала аж в Монґолїю, звідти не знати; про рід такого побору в людях бачили ми звістку у Карпінї вище c. 164.
13) 3 них у лїтописях записана смерть тільки одного — Олександра кн. новосильского, але теж без пояснення причини — Воскр. І c. 200 (р. 1326).
14) 1. c. c. 623.
15) Воскр. І c. 205, пор. 206.
16) Воскр. І c. 206, Никон. II с. 212, 228. Повстаннє на кн. Глїба (може сина звістного вже Сьвятослава Глїбовича) могло стояти в звязку з претензіями на стіл кн. Дмитра, що згадуєть ся в Брянську перед тим (1334 р. — Никон. II c. 206) і знову по тім (під 1341 р. — Никон. II c. 209).
17) Декотрі боярські роди дїйсно покликували ся на традицію з часів „руських князїв”, див. Архивь Югозап. Россіи ч. IV т. І c. 175,167, 194.
18) Лавр. 449, 1 Новг. 272, 277, 282, 294, 298, Воскр. I c. 172, 174, 175, Никон. II. 137, 157, 158, Густ. 342.
19) Лавр. с. 461, пор. 500, Воскр. І. 182, Никон. II. 172. В датї переходу м. Максима з Київа в Володимир є ріжниця: в одних лїтописях маємо рік 1300, як в Суздальській, в иньших — 1299. Се треба пояснити так, що митрополит з Київа поїхав ще 1299 р., але задержавши ся по дорозї в Брянську (як каже Суздальська лїтоп.), приїхав у Володимир уже на початку 1300 р. (мартівського числення). Воскресенська лїтоп. каже, що прийшов він у Володимир 18 цьвітня. Пополох в Київі супроти того міг стати ся при кінцї 1299 (нашого, сїчневого) або на початку 1300 року.
20) Що в митрополичих кругах уважали потрібним чимсь оправдати переїзд м. Максима, показує напись одної ікони в володимирській катедрі: на образї Богородиця подає омофор м. Максиму, а напись поясняє, що ся ікона написана 1299 р. (!) і представляє візію Максима, яку він мав приїхавши в Володимир: Богородиця явила ся йому й казала зістати ся в Володимирі (Доброхотовъ Памятники древности во ВладимірЂ кляземскомъ c. 74, Голубинскій II c. 96).
21) Acta patriarchatus Constantinopolitani ed. Miklosich et Muller I. 351 i Русская историческая библіотека VI дод. c. 63.
