Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Ми їх, дорога, лишили, бо нікуди їх було взяти. Плюс до того мала вірогідність, що наші пахучі капці за цей час хтось поцупить. — Дордже спершу вимірював глибину потоку між скелями, куди на гостре каміння судилося ступати їх безневинним стопам. Відтак показував Редьці, на яку висоту слід закотити штани.
— Ясно. Ми — два нелетючі йоги. — Вирішила Редька. — Бо летючим йогам не доводилося би ступати на ці гострі тріщини — це ж від солі у грунті? — і на ці кляті камінці.
— А ти розслаб стопу. Як у дитинстві. Ти ж мусила бігати по асфальту?
— В дитинстві — ясен пень. Хто в дитинстві дбав про педікюр? Тоді й рот увесь синій був від шовковиці. А тепер сині будуть ноги… Коротше, дитинство в помірних широтах якось не передбачало крижаних гірських потоків і холодного гострого каміння з вогкою грязюкою.
— Ну добре вже, добре. — Дордже ступив обома ногами в потік. — Застрибуй.
— Куда? На тебе? Ти шо — здурів?
— Якщо штрикнеш мене своєю палкою, то точно здурів. — Редька перестала вимахувати своєю загостреною патикою для ходьби. І без зайвих зволікань застрибнула Дордже на ґорґоші.
— Важкувата як на свій зріст… — процідив крізь зуби Дордже і поніс її через глибокий, аж по коліна, потік.
«Ото як зараз удвох гепнемося, то точно гаплик прийде. Бо ж на мене упадемо…» — міркувала собі Редька і від страху завела:
— Чорноморець, матінко, чорномо-орець, вивів мене бо-осою ой на мо-о-орозець…
— Ти шо — здуріла? — напровсяк у свою чергу поцікавився Дордже.
— Нє. Просто так не страшно. І в’ючні тварини наче люблять пісню народну.
Замість вступати в полеміку щодо в’ючних тварин і скидати Редьку в воду, Дордже серйозно запитав:
— Це шо за пісня така?
— Нормальна собі пісня. Народна. Гуляй-Город співає в альбомі Положинського.
— Хто такий Положинський?
— Ой. Це надія і секс України. Так принаймні моя подруга Олена казала.
— А конкретніше?
— Співак такий. Поет. І громадський діяч.
— Я нічо не зрозумів, але вже. Злізай, до речі.
Редька, кряхтючи, злізла на землю. Рівновагу тримати вдавалося не легко. Щоразу, як п’ятка вдарялася об негладкий камінь, тіло заносило кудись, де іншій нозі було ще більш боляче, бо на її м’яку частину стопи припадало зо п’ять-шість гострих тріщин із задертими краями. Щоби не матюкатися, Редька знову завела пісню:
— Перебріла річку, не замочилася, я ж на твого сина не надивила-ася!
— А це вже що таке? — Дордже, очевидно, питав із ввічливості, вимірюючи патиком глибину наступного броду й зважуючи, скільки їм ще босоніж дряпатися до соляної шахти.
— А це вже ФАКТИЧНО САМІ. Про Марину пісня. Дуже сумна. Автентична. Не буду співати, бо розплачешся і нікуди не підеш.
— Ага. Це точно про мене. Залазь давай.
Отак собі Редька їхала на Дордже і хвацько вимахувала синім патиком для ходьби фірми petzel, із якої Дордже, трохи пошкрябавши швейцарським ножем, таки зробив petzl. З п’ятнадцятидоларової пари попихачок стодоларову. Непогано. Редька виспівувала інші шматки народних пісень, які пам’ятала, а Дордже все це мужньо терпів.
— Слухай, може, я тобі притчу розкажу по дорозі? Махаянська, в тєму, як ти кажеш.
— Яку ще притчу? — Редьку не влаштовувало те, що її душевний спів нагло переривають.
— Про двох монахів і жінку.
— Ну-ну.
Дордже підскочив, поправивши її у себе на ґорґошах.
— Одного разу йшли собі два монахи. Було це навесні. Все тануло, раптово розквітало, ріки повнились бурхливою водою. Прокидалось життя, одним словом.
— І де жінка? — нетерпляче пришпорила його Редька.
— Жінка, юна і вродлива, стояла на крутому березі ріки і плакала, боячись перейти швидку воду. Один із монахів, не довго думаючи, завдав її собі на плечі й переніс. Вернувся до товариша й пішов спокійно далі. На заході сонця товариш не витримав і дорікнув йому: мовляв, як ти посмів таке вчинити — притулити до свого тіла молоду жінку, понести її, торкаючись босих ніг і відчуваючи на шиї голі руки?! Тоді той, що допоміг при переправі, спокійно відповів: «От бачиш, я переніс її на той берег і там залишив. А ти ще й досі несеш її з собою».
Певний час Редька мовчала, зважуючи, як би тут проявити максимум в’їдливості: сказати «неси-неси» чи «вйо, Кокос, вйо!» Так і не надумала, мовчки ковзаючи поглядом по тріщинах у стінах вологого скелястого коридору. Вони наче дихали холодом, а все ж жили.
— Слухай. — Раптом Редька аж сіпнулася. — А тобі не здається, що ми зараз у глибокій пизді, от-от готові з’явитися на світ Божий?
— Мала би вже совість. І так із комфортом їдеш… — Дордже намагався вчергове рівно перейти бурхливий потік.
— Нє-нє. Я серйозно. Глянь на ці скелі.
Скелі, між яких їм треба було протискатися, раз по раз ступаючи з гострого каміння в крижану воду, і справді були дуже тісно розташовані одна до одної. Змикалися вони десь дуже високо вгорі, й світло проходило ген іздалеку, смутно викликаючи пренатальні асоціації.
— Ага. Тільки в пизді, як ти кажеш, мусило би бути тепло. Інакше це якесь народження від Снігурочки. Чи від мертвої корови в холодильнику.
Редька уявила собі своє гидке народження від мертвої корови. Їй раптом стало сумно. Дурнуваті асоціації дійшли аж до того, що вона ніколи не знала своєї мами. Хіба що з фотографії. Редька злізла зі спини Дордже просто посеред холодного потоку.
— Це не смішно.
— Та шо ти. Я несмішно пожартував. Розслабся. Я теж не пам’ятаю матері. — Дордже вкотре прочитав її думки.
— Пішли, — сказала Редька.
— Ні, зачекай. Отут, де трохи сонця ще є. Давай краще я сам по сіль. Так швидше буде. Окей?
— Окей. — Редька вилізла на жовтий плаский камінь і спробувала зігріти ступні долонями. Потік шумів у цій вузькій скелястій акустичній системі невимовно голосно. Дордже швидко зник за червонявим відрогом.
Невдовзі Редьці стало нудно. Вона підняла з землі білий камінець, схожий на половинку курячого яйця, й вирішила, що подарує його Дордже в обмін на що-небудь корисне. Лизнула камінець — солонуватий.
Дордже повернувся з пляшечкою від місцевого ред-булу, повною води.
— Тю. А де сіль? — поцікавилася Редька.
— Осьо сіль. Це ропа. — Дордже відкрив пляшечку, щоби Редька спробувала води. — Її ще випарити треба. А ти як думала? По крапельці. Так вона там і стікає стінами печери. Зато як випариш і зробиш свою сіль — ніщо не буде кращим. Загоїть тобі все на світі. Чи пюрешку посолить, на крайняк. Ну а в тому, що не осилить трансформувати твоя працелюбність, ми викупаємо ніж.
— Ага. Точно… — без ентузіазму погодилася Редька. — Пішли давай. Уже темніє. А нам ще дряпатися тими скелями і гамно-насипами. — Так Редька називала глиняні й піскові обвали.
Вода насправді піднялася надзвичайно високо — після сонячних днів льодовик, із якого живилася річка, танув, як спереляку — й колишні проходи зробилися недоступними. Доводилося проробляти карколомні скалолазні трюки на кількаметровій висоті, ризикуючи звалитися прямісінько в холодну воду, хребтом на каміння.
54
Дорога виглядала наперед пологою. Так, наче вони йшли дном велетенського висохлого озера чи й моря. Це відчуття, як уже розуміла Редька, виникатиме тут не раз. Певний час поблизу ні за що було оку зачепитися.
Рухома групка людей і тварин випливла з-за далеких скель, наче марево в передвечірніх променях.
Перед тим, чекаючи, поки Редька витре ноги й зашнурує черевики, понарікавши на свої бідні мозолі, Дордже вже дивився в мапу й прикидав, що до наступної ночівлі їм години зо дві з половиною. Це значило знову йти по темряві.
Редька поперемінно позіхала й трусилася.
— От би зараз у теплу ковдрочку до вогника… Ну чо то ти не вивчиш у своєму Ляйпцігу, як транспортуватися повітрям?
— Ну, бач, просунутий монах Намкхай Ньїмпо в нас лекцій не читав. Доведеться по ходу додумуватися, як забивати наш ґріґуґ у монолітну скелю, запалювати без сірників олійні лампи — якщо олія знайдеться, звичайно, лишати відбитки наших тіл і, відповідно, подорожувати, вчепившись за косі промені сонця.
