Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Постоявши в тому місці ще секунду, Редька, струсонувши кудлатою головою, рушила слідом за ним.
Центральною в храмі була старезна статуя самого Падмасамбхави, посаджена між сухих гілок майже такого ж древнього, як вона сама, дерева. Дордже казав, це дерево виросло вже після того, як побудували храм і поставили цю статую. Певно, хтось чи щось поміркувало, що Ґуру тут не на достатній висоті, от дерево собі й зажило незрозумілим чином, без сонця і вітру, піднявши Падму вище.
— Цікаво, як йому там ведеться, у країні Ракшасів. — Розглядаючи грізну статую з кумедними закрученими догори вусами, проговорила Редька. — Це я так, продовжуючи тему.
— Хто зна. Ґуру Рінпоче обіцяв повернутися у країну червоних людей, коли небом літатимуть залізні птахи. Птахи літають уже давно, але щось він не поспішає. Значить, непогано йому там ведеться.
— Ага. Або червоних людей тут малувато. Треба мені частіше на сонце виходити.
— Та нє. То вже бурякові люди будуть, а не червоні. Він побачить, що переборщили, і побіжить назад по своєму Вселенському Мосту. І все через тебе.
Редька похнюпилася.
Попрощавись із доглядачем, вони рушили вниз по стежині.
— Що ти така кисла? — аж тепер помітив її Дордже. — Візьми оно вмийся. Станеш васілісою-красою. Диви, і заміж віддамо отам-он у селі.
Тонкою цівкою з того ж пагорба, де стояла ґомпа, тік струмочок.
— Та пішов ти. На себе подивися.
— Як хоч. — Дордже набрав повні пригорщі води й випив її. — А водичка-то не проста…
— А яка, мінеральна?
— Напевно. — Дордже випростався й рушив уперед. — Джерело почало бити якраз тоді, коли виросло великим дерево. З-під його коріння. Люди ходять сюди лікуватися, рятуватись від бездітності й вугрів.
Редька розвернулась і побігла назад до струмочка. І тільки жадібно нахлебтавшись прохолодної води, побачила, які ніжні ясно-зелені рослинки жили по цих берегах. На тлі зимової пустелі з її нескінченними лютими вітрами вони виглядали майже фотошопно.
— Спускаймося вже. Може, роздобудемо в людей трохи сиру чи й курду, якщо пощастить.
Замурзані дітлахи бігали єдиною вуличкою зігрітого ще вранішнім сонцем села. Вітер з пилюкою, не зважаючи на раннє пообіддя, ще не почався. Співали півні й спали на теплій землі собаки, котрих у тутешніх краях звуконаслідувально, вочевидь, звали кукур.
— Дивно. Як то у нас пси кажуть «гав-гав», а тут «кур-кур-кур». Але і то, і то псам підходить. — Редька мружила очі за улюбленим заняттям: намагалася розгледіти льодові вершини проти сонця.
— Це вони від пилюки позахрипали. Ти обережніше, не доводи псів до гріха.
— Думаю, пси — тварюки по дефолту безгрішні. Вони ж того, не сабражають. То їх люди ідіотами злими роблять, собі на подобу. — Редька все життя мріяла про цуцика, і так ніколи його й не отримала. Нереалізоване бажання трансформувалося в пристрасне і невиправне собаколюбство.
Дордже повеселішав:
— Декого з них так занапастили хтивість і ревнощі десь у попердніх життях. А ти ще звабиш кого своєю пубертатною безпосередністю чи тими штучками, що ти їх у снікерси любиш запихати. Сила волі у пса сама знаєш яка. Буде валятись тут на сонці ще десять тисяч кальп.
— Я би теж так… гм. А як ти думаєш, — раптом несподівано сумно для самої себе спитала Редька, — скільки нам днів ще лишилося?
— Наперед більше. Хіба їх було мало, щоби хоч зараз сісти сяку-таку повість настругати? Ти краще порахуй скільки днів помістилося у ті жирні й теплі коробки з-під піци. Зможеш?
Редьці на мить здалося, що Дордже захвилювався. Але той дивився одинаково і на неї, і на псів, і на сині гори.
— Тут не міряють час днями і відстань кілометрами. Дні — це період між снами. Відстань до точки — це бажання чи потреба туди потрапити. Життя — це те, що залишилося в пам’яті від безкінечного миготіння сцен. Це схоже на те, як ти знищуєш непотрібні фотографії, коли частота їхнього перегляду падає і мало місця на диску.
Тепер вже Дордже дивився на лівий замащений капець Редьки.
«Вступила я в болото чи в гімно?» — ямбово подумалося їй.
53
Дордже розгорнув клаптик настоятелевої мапи.
— О, здається, ми таки дійшли. Десь вона тут — наша перша солена вода…
— Шо-шо? — не зрозуміла Редька.
— Солена вода для ґріґуґа. Нашого ваджра-ножичка. Громового себто.
— Шо-шо? — знову не зрозуміла Редька.
Дордже зітхнув.
— Ти якось зовсім не чуєш мене. Я давно підозрював.
Він витяг із внутрішньої кишені куртки вже знайомий ніж.
— А, дідівська вуходлушпалка! — зраділа Редька.
— Оця частина, — Дордже показав на ручку ножа, яку Редька про себе назвала була «шапка-мономаха», — це ваджра. «Алмаз, цар каміння». Абсолютною ваджрою була би Пустота, а так-то, в нашому випадку, це ритуальний жезл громовержців.
— Ух ти. — Редька нарешті почала прокидатися. — Точно. В гуцулів у Карпатах теж є громові ножі. Там спеціальна технологія їх виготовлення.
— Громові ножі?
— Ага. Ними грім заклинають. Дощ там і всякі корисні опади. Чи некорисні. Муток ціла купа — ритуали не слабіші від ваших. Типу там, ручка має бути витесана з дерева, в яке попала блискавка, а потім ще й мочити його в семи водах треба. На Водохреща там і ще колись, я вже не пам’ятаю. Це ми якось зі студіками-етнографами траву в них в общазі курили…
— От яка вона — недооцінена освітня роль куріння коноплі, — посміхнувся Дордже. — І ти права, гірські народи між собою подібні сильніше за інших. Сьогодні в нас навряд чи Водохреща, але можеш вважати, що хрестимося наперед.
— Буддисти хрестяться?.. — з недовірою спитала Редька.
Дордже засміявся.
— Ага! І попльовують через ліве плече, щоб не наврочили. І під холодець, здається, варять картопляне пюре.
— Із цвіклями… — простогнала Редька на спогад про відвідини тернопільських родичів у великодній час.
— Я просто пробую налаштувати тебе на… дещо нетрадиційні водні процедури.
— Ліпше б ти налаштував мене на водний бульбік, — зітхнула Редька.
— Не до кінця уявляю, що це таке, але якщо після нього ти б захотіла жерти з потрійною силою, варіант виключається.
— Ти ж сам про пюрешку завівся…
І тут же в себе під ногами Редька запримітила те, що вже раз було здалося її голодним очам муляжною копією доброї свиної корейки.
— Тут навіть каміння ба, яке гастрономічне?
Дордже підняв смугастий біло-червоний камінь.
— Чулен таки тебе не полишає, дивина… Може, врешті забереш з собою, та й поїси в голодну днину?
Редька пожбурила камінь подалі. Навколо розбіглась луна.
Дордже почав копирсатись посеред каміняччя і випорпав незабаром ще якийсь кругляк. Редьці він одразу здався півкулею сальцисону того ж, галицького індпошиву. З масними білими кавалками і прозорими прожилками. Дордже простяг його Редьці й зразу ж забрав до рюкзака:
— Ще попросиш у мене добавки. А дулю дам!
У Редьки починала серйозно котитись слина…
Простора кам’яниста долина, праворуч — якісь геть невиразні червоняві руїни, ліворуч річка, за нею скеля, що помножує її шум, так наче не тоненька цівочка тече три метри завширшки, а потужний холодний потік.
І таки справді холодний. Як би Редька не хвалилась тим, що для неї ліпше холод, аніж спека, ступати босоніж слизькими камінцями під водою, долаючи кілька десятків метрів углиб тьмяного гроту, перш ніж вийти знову на світ божий, давалось їй нелегко.
— А просто тут не можна солі наколупати десь? Наче ж он купка блищить, і он…
Редька високо над берегом розгледіла соляні пірамідки і вже збиралася, як зимовий олень, піти їх полизати.
— Нам точно в шахту, чи куди там, за нею лізти?
Дордже промовчав.
— Нє, ну скажи мені, дорогий, якого рожна ми з тобою лишили наші капці зі шкарпетками на сухому березі, а самі фігачимо по цій, м-м-м… не дуже теплій воді? — Редьчині ноги втратили вже будь-яку чутливість від крижаного потоку, і тільки коли вона ступала на камінь чи пісок, випхавши ногу з води, їй здавалося, що вона просто в сауні. Чи, як мінімум, по теплій шубі ступає.
