Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.
— То все наша Мар'яна. А мовчала. Андрію! А як там у вас? Також суша?
— Я ще, мамо, не був на селі.
— А! Звісно, каже доктор. Міські люди. То ми тут селюки. — Говорили всі і говорили швидко. І по-російськи з сильним українським акцентом. І було лише двоє без акценту: Софрон по-російському і Афіноген Васильович по-українському.
На когось чекали. На Івана. Розуміється. І на Мар'яну. Рано-раненько від'їхала верхи і ще не вернулася, Івана взагалі давно тут не бачили. Мар'яна обіцяла його привезти, але ось підвечірок, а їх нема. Ходили, прибирали, чепурились. Андрій мився, Ольга поралась із дитиною. Марія не може натішитись внуком — така краса, лише навіщо той Октябрин? І як це сталося. Але Ольга мовчить. Історія довга і складна і краще б її промовчати.
І нарешті, об одинадцятій прибули Іван з Мар'яною. Раніше ніяк не могли. А рано о п'ятій мусять назад, навіть візника не відпустили. А коли Іван увійшов — лице бронза, очі горять… І Сопрон, і Петро, і Андрій… Усі встали. Віталися мовчазно, у декого уста здригались. В одній кімнаті було тісно. Морози! І це не хутір. І кого ще тут бракувало? Не питали, але знали кого. Батька і Тетяни. І всі якось, ніби струна натягнута, дрижали. Почав розмову Іван, говорив про радгосп. Іван — завжди Іван.
— Нічого, братчики… Виїдемо! Мій радгосп починає рухатись. А була купка нещастя. А що ж там наш Петро? — Очі всіх повернулись на Петра. Той хотів, ніби, згорнутися.
— Та що я… От… Працюю. Портрети. Тепер роблю Тухачевського… Я захоплений… Така славна робота… І повірте: з мене вийшов добрий портретист, хоча був я пейзажистом. Виробився, маю велику практику… Деякі портрети роблю з пам'яті.
— Мусить бути просто, строго, суворо, — зазначив Андрій.
— Так. Ясно. У мене тільки якось мало відваги, а то б я міг піти далеко.
— Маємо великі перспективи… Хм… Хм… А як там ти? Чую, ідеш вгору. Ясно! — каже Андрій.
— Спасибі Андрію, що виручив, — каже Іван, і Андрій знає, про що йде мова.
— Не мені, не мені, — каже Андрій з легким жартом. — Зрештою, наша влада знає, що їй робити, — каже він.
— О! Розуміється, — каже доктор.
— Ясно, ясно! Як не кажіть — велике, світове діло… А у нас тут просто розкіш! І все Мар'яна. Мар'яно! Ти у нас герой Совєтського Союзу. Орден! — проголосив Андрій.
— Два! — добавив доктор. — Вона тут генерал-губернатор. Чуда робить.
— Я не міг їхати, — почав Сопрон. — Не давали командировки. Але зайшов до доктора і кажу: або я хворий, або в домі божевільних — рішайте, Ксенофонте Марковичу. Там в нашій хахландії всі мої брати з'їжджаються — рятуйте. А він мені показує газету: бачите! Суворо заборонено! А я йому: докторе! Раз мати родила, раз помирати! Ну, каже, чорт з вами — їдьте, але на власне ризико.
— Ризико — благородне діло, — добавив доктор.
— Хто не ризикує, той в тюрмі не сидить, — каже Іван.
Увійшла Мар'яна, кинула теплий погляд на Андрія і промовила:
— Ну, браття Морозики! До столу, прошу!
— Просимо, просимо! — сказав доктор. Усі встали. Хвилинка вагання, ніби хто перший.
— Сопрон! — кивнув головою Андрій. Сопрон виступив у своїй довгій блюзі. Всі пішли за ними і всі сідали без вказів, але кожний знав своє місце. Сопрон опинився на тому місці, де бувало сидів старий Григор. Сіли і чогось чекали. І всі мовчать. Іван підняв чарку, і всі випили за здоров'я «далеких і близьких». Настрій скоро піднявся. Дуже добре виглядали обидві сестри — Мар'яна і Ольга. Сопрон, що сидів біля Ольги, шептав їй, що на неї просто приємно дивитися, мов на розкішний ляндшафт, шкода лише, що він сам такий заїжджений, а то б він ще потрапив поставити ріжки шановному братікові.
— Чого? Ти і так герой, Сопроне! — каже Ольга.
— А! Кинь! Герой. У нас тим товаром скоро будуть греблю гатити.
— А чим це погано?
— Тим, що казали поляки, що занадто то нездорово.
— Сопроне! Не задержуй потягу, — казав Петро зліва.
— А ще й машиніст, — додав доктор.
— Я тепер скорше сажотрус, — каже Сопрон. — Ну, ну! Наливай, наливай! Ольго! Підтримай!
— Кого? Тебе? Ну, знаєш, коли ти вже в своєму Сибіру до такого дійшов…
— Дійшов! Каюсь. Кальоша! А що ж наш Афіноген Васильович? Пам'ятаєте, як то бувало?
— Хто старе пригадає — око геть, — кажуть кацапи, — відповів старий.
— Маєте рацію. Ну, Катерино Львівно, може б нам так яку пісню?
— Чому б ні. Андрію! Затягай!
затягнув Андрій.
підхопив одразу Сопрон.
Але ця не йшла. Іван щось кривиться. А Андрій все таки продовжував:
— Що ж, братця, не підтримуєте нашої справжньої, пролетарської.
— Ти, Сопроне, тут у нас не дуже розгортайся.
— Я ж йому кажу, що тут не Сибір, — Ольга.
— Мушу ж! Душу вилити. Десять років не бачились! Десять років! Накипіло!
— У тебе там завжди накипає, — каже Катерина.
— Звісно! Що ви не знаєте, що я машиніст? Уроджений, так би мовити, господар нашого великого государства.
— А мене от більше цікавить, де Ольга дістала таку блюзку, — каже на це Катерина.
— Кому що, — кинув Сопрон.
— А справді, Ольго? Звідки? — питає Мар'яна.
— Довга історія, — каже Ольга. — Його заслуга! — і кинула погляд на Андрія. — Один його товариш недавно вернувся з Берліну.
— О! О! З Берліну!
— Заохали! — каже Петро. — Вибрали тему. Досить про ті вічні закордони! Блюзка, як блюзка і що ж тут такого.
— Ось скінчимо п'ятирічку і самі таку сотворимо, — каже Сопрон. — Що? Не сотворимо? Не зробимо такої блюзни? От грім нас побий ясний, коли і ми не зробимо такої саме, як оця, блюзки. І тоді не треба нам ніяких Берлінів, Парижів, будемо самі собі Берлін! — кричав Сопрон, що дуже швидко п'янів. — Ха-ха-ха! Ми ще той твій Берлін одного разу отак візьмемо на виделочку і лик-лик! Ха-ха-ха!
— Для мого художнього зору ціла та блюзка виглядає дуже звичайно, — озвався, мов з туману Петро.
— Твій художній зір, Петре, як видно також огероївся, — гукає Сопрон — Тобто офутуристичився. Я оце на одній виставці у Томську був, так там усе в майбутньому. На плякаті двоє робітників, залізними м'язами відчиняють залізні двері майбутнього залізного раю. Шруби, крани, шестерні, молоти. — «Візьмемо, — каже, — буран революції СССР, вложимо пульс життя Америки і зробимо над доручену роботу, як хронометр!» Я, братця, за хронометр! Хай живе хронометр! — викрикнув Сопрон.
— Ні! Буран! Буран! А що з бураном?
— Буран вложимо в хронометр!
— А знаете, хто це сотворив? — питав здалека Петро.
— А навіщо нам його знати! Одразу видно — геній!
— Ясно геній, братця! Не геній такого не вискаже!
— Хай живе геній Крітський! — кричав і Петро, що нараз прокинувся.
— Ти от, товаришу хронометр, братіку Петре, от що мені скажи: чому ти мені так довго нічого не писав? — питав п'яно Сопрон. — Я ж тобі сто мільйонів послав. Я ж тебе бомбардував листами…
— А! Відчепись! Сто мільйонів! Ха-ха-ха! Ну, брат, знайшовся мільярдер!
заспівав знов Сопрон.
— Ну, знов пішов у фантазію, — каже Петро. — Так давай по реальній часті. Завтра у Івана празників-празник. Наїдуть, розуміється, риби, акули. Ураааа! А як ми нащот тих вареників, Іване? Їдемо всі полком, а чи поротно?
