Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Хьотль замовк, поліз по сигарети.
Віллі не витримав, поквапив його:
— А як же Абрам?
Хьотль скрушно зітхнув:
— Убився.
Віллі мало по впав зі стільця від сміху; Ойген, криво посміхнувшись, сказав:
— Як тільки ми відкинемо росіян від Берліна, треба знищити всю єврейську сволоту. Дуже ми з ними панькались. Таборів набудували для цих свиней. У піч, усіх у піч, а деяких розстрілювати з дрібнокаліберних гвинтівок! Нехай наші хлопчики з гітлер-югенду набивають руку…
Штірліц підвівся, звернувся до Хьотля:
— Дружище, чи не підтримаєте мені компанію? Я завжди гуляю перед сном…
— З радістю, штандартенфюрер…
— За ворота штандартенфюрерові виходити не можна, — сказав Ойген, все ще важко дивлячись на Штірліца, хоч звертався до Хьотля, — Йому весь час загрожує небезпека, нас прикомандирував до нього для охорони групенфюрер Мюллер.
Хьотль, підводячись, запитав:
— А партайгеносе Кальтенбруннер в курсі вашого відрядження?
«Ага, — подумав Штірліц. — Хороше запитання».
— Він знає, — відповів Ойген. — У Берліні знають. Ми прибули, щоб простежити за організацією спеціального сховища для партійного архіву — особисте доручення рейхслейтера Бормана. А для цього нам доведеться трошки погратися з дядьком Семом, треба перевірити, чи не пробував він устромити сюди свого горбатого носа…
— Он як, — відповів Хьотль. — Що ж, ми всі до ваших послуг…
…Гуляючи по парку, Штірліц довго не проронив і слова; зорі на небі здавалися близькими, зеленими; тривожно переморгувались; і було в цьому щось гарячкове, як у досвітню годину, коли прощаються закохані, і ось-ось почне розвиднюватися, і настане безнадія й порожнеча, і в усьому відчуватиметься тривога, а після того як клацне замок дверей і ти зостанешся сам-один, спогади нахлинуть на тебе, і ти з жахом зрозумієш, що тобі сорок п'ять і життя минуло, не треба тішити себе надією, хоч це — головна людська риса, а іще — чекання чуда, але ж їх не буває більше, отих чудес…
— Хьотль, — сказав Штірліц, — для того, щоб я зміг успішно впоратися з дорученою мені справою, я сподіваюсь на вашу допомогу.
— Дякую, штандартенфюрер. Я до ваших послуг.
— Розкажіть мені про ваших колег. Кого з них ви порекомендували б мені для виконання завдань центру?
— Прошу пробачити, але мені було б легше давати їм оцінки, знаючи, яке повинно бути завдання…
— Складне, — відповів Штірліц.
— Я почну з Докса, — сказав Хьотль. — Він живе тут з сорок другого року, з перших днів організації цього радіоцентру. Чудовий працівник, безмежно відданий фюрерові, зразковий сім'янин; гірськолижник, стрілець, бездоганний у поведінці…
Штірліц поморщився:
— Хьотль, я читав його анкету, не треба повторювати штампів, за якими нічого немає. Мене, наприклад, цікавить, за що він одержав догану обергрупенфюрера Кальтенбруннера в сорок третьому році?
— Не знаю, штандартенфюрер. Я тоді був на фронті.
— На якому?
— Під Мінськом.
— У військах СС?
Хьотлю були неприємні швидкі запитання Штірліца, тому він відповів:
— Ви ж знайомі з особистими справами всіх тих, хто працює тут, у обергрупенфюрера… Отже, вам відомо, що я служив рядовим у військах вермахту…
— У вашій особистій справі сказано, що вас розжалував Гейдріх. А після його трагічної загибелі вам повернули звання, нагородили й перевели на роботу у відділ Ейхмана. За що вас покарав покійний Гейдріх?
— Я дозволив собі говорити про те, про що не мав права говорити.
— А саме?
— Я дуже напився… І в компанії, де був друг покійного Гейдріха — я, звичайно, про це не знав, — я дозволив собі висловити сумнів, чи треба знищувати слов'ян. Я пожартував, — ніби чогось злякавшись, квапливо додав Хьотль. — Я, мабуть, невміло пожартував, сказавши, що частину слов'ян варто було б тримати в гетто, щоб потім, коли Росія відкотиться за Урал, було на кого виміняти Еренбурга… А Гейдріх був дуже скрупульозний у слов'янському і єврейському питаннях.
— І за це вас розжалували?
— В основному так.
— А не «в основному»?
— Я ще сказав, що ми переможемо росіян, коли вчасно укладемо мир на Заході.
— Коли ви примкнули до нашого руху?
— В тридцять дев'ятому.
— А до СС?
— Справа в тому, що я народився в Лінці, в одному будинку з групенфюрером Кальтенбруннером… Він знав мою родину, батько допомагав йому у важкі часи… Тому Кальтенбруннер рекомендував мене в СС особисто в сороковому…
— Що ще ви знаєте про Докса?
— Я сказав усе, що міг, штандартенфюрер.
— Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви пішли б із ним виконати завдання? У тил ворога?
— Пішов би.
— Спасибі, Хьотль. Далі.
— Штурмбанфюрер Шванебах… Мені важко говорити про нього… Він хоробрий офіцер і безумовно чесна людина, але наші стосунки не склалися…
— Ви пішли б з ним на завдання?
— Тільки одержавши наказ.
— Далі…
— Оберштурмбанфюрер Растерфельд… З ним я готовий іти на будь-яке діло.
— З якого часу ви його знаєте?
— З сорок першого року.
— А вам відомо, що саме Растерфельд готував для Гейдріха матеріали про ваше розжалування?
Хьотль зупинився:
— Цього не може бути…
— Я покажу вам документи. Ходімо, ходімо, тримайте ритм… І останнє запитання: він знає, що ви спите з його дружиною? Може, у вас любов утрьох і таке інше? Чи все набагато серйозніше?
Хьотль знову зупинився; Штірліц витяг сигарети, закурив, не поспішаючи кинув сірника в сніг, зітхнув:
— Отак воно, Хьотль. Ви, звичайно, належите до недоторканних, бо вас повернув зі Сходу обергрупенфюрер Кальтенбруннер, але система перевірки РСХА працює незалежно від того, хто тебе опікає нагорі… Веселіться як хочете, тільки не попадайтесь! А ви попалися! Ах, чорт! — вигукнув раптом Штірліц і якось дивно впав на лівий бік. Підвівшись, непомітно витяг із спідньої кишені плаский диктофон, вийняв касету, порвав плівку, поставив касету на місце, засунув диктофон у кишеню й тихо сказав: — Ви зрозуміли, що я впав, послизнувшись? Тому, коли повернемось, ви спитаєте при моїх колегах, чи не дуже я забився… Мої колеги не сплять, хтось із них іде слідом за нами, але на відстані, тому ви зараз напишете мені особисто зобов'язання працювати на гаулейтера Айгрубера і на НСДАП, ясно? Штірліц дістав блокнот, простяг Хьотлю:
— Швидше, Хьотль, швидше, це в ваших же інтересах.
— Що писати? — запитав той; Штірліцу здалося, ніби в Хьотля почався алергічний приступ. Навіть у темряві було видно, як він зблід; Штірліц одразу це зрозумів, бо під очима у штурмбанфюрера раптом залягли чорні тіні.
— Та що спливе на думку, — відповів Штірліц. — Зобов'язуюсь працювати на гаулейтера Верхньої Австрії… На випадок зради… І так далі…
— Я не можу писати на ходу…
— І не треба. Я почекаю.
Хьотль написав текст, простяг блокнот Штірліцу; той навіть не глянув, перегорнув сторінку й спитав:
— Зір хороший?
— Так.
— Подивіться сюди.
Хьотль нахилився і відразу ж одсахнувся: в блокноті Штірліца була записана остання радіограма, відправлена з Альт Аусзеє невстановленим оператором на Захід.
— Хьотль, — сказав Штірліц, — передайте вашим шифром… Тихо, тихо, не метушіться… Я не збираюся вас губити, я зацікавлений в вас так само, як і Кальтенбруннер… Передайте вашим шифром мої цифри… А якщо надумаєте відмовитись, я не поставлю за вас і пфеніга…
«Це моя остання спроба, — думав Штірліц, — хоча це один шанс із ста, але все-таки це шанс».
У шифровці він повідомляв Центру, де перебуває зараз, затиснутий трьома гестапівцями. І вперше відверто признався, що сили його кінчаються. Якщо Центр знайде за потрібне організувати його втечу на Батьківщину, наліт на віллу Кальтенбруннера в Альт Аусзеє цілком можливий. Віллу охороняють дванадцять чоловік, але принаймні сімох він, Штірліц, рискне взяти на себе, якщо тільки одержить відповідь, яку йому передасть Хьотль.
