Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Інструктуючи групу перед самим від'їздом — після того як Штірліц ознайомився з особистими справами всіх офіцерів, що працювали в Альт Аусзее, в кабінеті шефа гестапо, — Мюллер повторив:
— Хлопці, я доручаю вам Штірліца. Запам'ятайте, що я всім вам скажу, і хай це запам'ятає Штірліц також. Коли він повернувся в рейх, після того, як блискуче виконав завдання в Швейцарії, його життю повсякчас загрожує небезпека. Двічі він дивом виліз із халепи. Якщо попаде в третю — йому не минути лиха. Тому, хлопці, я забороняю вам залишати Штірліца одного бодай на мить. Працювати — разом; харчуватися — разом; спати в одній кімнаті; навіть в туалет ходити разом… Запам'ятайте, хлопці, — він звернувся до трьох високих вайлуватих есесівців, — Штірліц — людина хворобливої сміливості. Він готовий іти проти ворогів з відкритим забралом. Це подобається рейхсфюреру, мені, звичайно, теж, але я відповідаю за його життя перед імперським керівництвом, саме тому відправляю вас із ним.
— Спасибі, групенфюрер, — сказав Штірліц, — я від усього серця вдячний вам за турботу, яку ви виявляєте до мене, але як бути, якщо в Лінці виникне потреба поговорити з тим, у кому я буду зацікавлений — у процесі розслідування? Розмова віч-на-віч — одне, а коли ми почнемо вести розмову на круглим столом, ніякого результату я не матиму…
— Вілла, звідки йдуть передачі на Захід, — відповів Мюллер, — оточена п'ятнадцятьма гектарами чудового парку. Паркан надійно захищає вас від ворога; підступи прострілюються з вишок; гуляйте собі по стежках і ведіть розмови віч-на-віч… Я розумію, в особняку ніхто з тамтешніх людей з вами відверто не розмовлятиме, їм відомо краще, ніж будь-кому, де, яким чином і з якої відстані прослухуються їхні розмови. Але вам доведеться записувати розмови в парку, Штірліц. І передавати їх Ойгену, а ви, — він подивився на Шрітвассера, — організуєте, щоб їх негайно доставляли в Берлін, це ваш клопіт, Ойген: Штірліцу немає потреби забивати голову дрібницями.
— Це не дрібниці, — заперечив Штірліц. — Ви мене, таким чином позбавляєте можливості прослухати свої розмови ще й ще раз, перед зустріччю з іншими співробітниками, я почну плутатися в іменах і фактах… Мені так трудно працювати, групенфюрер…
— Труднощі існують для того, щоб їх переборювати, — відрубав Мюллер. — Це все, друзі. Я вручаю вам Штірліца, якого люблю. Я пишаюся ним. Ви повинні повернути його сюди через тиждень і одержати заслужені нагороди. Хайль Гітлер!
— Групенфюрер, — сказав Штірліц, — а чому б мені не працювати в наручниках?
Мюллер засміявся:
— Коли б зараз становище не було таким напруженим, я прикувався б до вас, намазався б маззю для людини-невидимки й повчився майстерності інтриги, якою ви володієте досконало… Ви мені потрібні живим, Штірліц… Не сердьтеся, дружище, до зустрічі!
…В Альт Аусзеє вони приїхали, коли вже смеркалось; Віллі впав головою на кермо й голосно захропів; потім зітхнув і сказав:
— Я побив усі рекорди! Майже сімсот кілометрів за дванадцять годин! Я сплю, не будіть мене, тут так тихо й повітря чисте! На добраніч!
— Коли я їду не в своєму «хорху», — озвався Штірліц, — у мене починає боліти голова.
Ойген, вилізаючи з машини, пробурчав:
— Це зрозуміло. Я, наприклад, у дитинстві завжди падав з чужого велосипеда. Звичка — нічого не вдієш, як кажуть англійські свині? «Звичка — друга натура», чи не так?
— Саме так, — відповів Віллі.
— У вас хороша вимова, — зазначив Штірліц. — Довго працювали в Англії?
— Я прожив три роки на Ямайці, обслуговував наше консульство, ото було райське життя!
…Ворота вілли «Керрі» відчинялися повільно: працював автомат; коли Віллі загнав машину в темний парк, з невеличкого будиночка біля шлагбаума вийшли два охоронники, зажадали, щоб вони всі пред'явили документи, довго звіряли фотографії в офіцерських книжках СС з обличчями тих, що приїхали, потім попросили вийти, підняли заднє сидіння, перевірили чемодани і, коректно пробачившись, сказали, що необхідно оглянути ще їхні портфелі, особисту ж зброю звеліли здати під розписку.
Потім вийшов третій охоронник, сів коло Віллі (темрява була непроглядна, щілинки, залишені в фарах, дорогу не освітлювали, асфальт петляв між соснами), показав дорогу в третій котедж — там було приготовлено дві кімнати.
— На добраніч, — сказав охоронник, викидаючи руку в нацистському вітанні. — Снідати будете тут же, на заскленій веранді, о сьомій тридцять. Здайте мені, будь ласка, ваші продуктові картки на повидло й маргарин.
— Заждіть, — зупинив його Штірліц. — Заждіть-но. Хто зараз чергує?
— Мене не уповноважували відповідати на запитання, штандартенфюрер! Без дозволу начальника зміни я не маю права вступати в розмови з тими, хто до нас прибуває, пробачте.
— Який у начальника номер телефону?
— Назвіть радіооператору ваше ім'я, вас з'єднають з ним негайно.
— Спасибі, — сказав Штірліц. — І покажіть моїм колегам, де тут кухня, як умикати електроприлади, — ми хочемо випити кави.
— Так, штандартенфюрер, звичайно!
Віллі вийшов з охоронником, а Штірліц, обернувшись до тих двох, що лишилися з ним, запитав:
— Хлопці, щоб у нас не було непорозумінь, скажіть відверто: хто з вас хропе?
— Я, — признався Курт. — Особливо коли засинаю. Але на мене можна крикнути, і я одразу прокинусь…
— Я не хропу, — сказав Ойген. — Я натренований на тихий сон.
— Як це? — здивувався Штірліц.
— Коли Скорпені мене готував до однієї операції на Сході, він примушував мене заспокоювати самого себе перед початком ночі, лежати на лівому боці і вчитися слухати своє дихання…
— Хіба таке можливе?
— Можливе. Я переконався. Навіть наркотик можна перебороти, якщо тільки настроїти себе на спогади про найдорожче… Це точно, не посміхайтесь, я пробував на собі. Скорцені велів нам випробувати все: він дуже ретельний у відборі людей для своїх груп.
— Ви мали асистувати Скорцені в Тегерані? — уточнив Штірліц. — Під час підготовки акції проти «Великої трійки»?
Ойген, як і мюллерівський шофер Ганс, наче й не чув запитання Штірліца, а говорив собі далі:
— Я пригадую, у нас був один хлопець, так він дуже голосно сміявся… Скорцені сам працював з ним, тиждень, не менше… Що ж вони робили, не знаю, але потім цей хлопець посміхався беззвучно, як вихована дівчина…
— Виховані дівчата не повинні голосно сміятися? — здивувався Штірліц, витяг з чемоданчика піжаму. — По-моєму, справжня вихованість полягає в тому, щоб бути самим собою… Голосний сміх — якщо він не патологічний — прекрасна людська риса.
Повернувся Віллі, сказав, що вода вже кипить, спитав, як Штірліц поставиться до ковтка бренді; перейшли на засклену веранду; почали бенкетувати.
— Ойген, якщо вам не важко, подзвоніть черговому офіцерові зміни, запросіть його на чашку кави.
— Так, штандартенфюрер, — відповів той підводячись. — Буде виконано.
…Штурмбанфюрер. Хьотль був сивоволосий, хоч і молодий ще чоловік; він підняв свою чарку за благополучний приїзд колег із центру, поцікавився, яка дорога, чи багато бомбили, висловив сподівання, що це остання гірка весна, розповів два єврейських анекдоти; добродушно посміювався, поглядаючи, як реготав Віллі; справді, як дитина…
А ще є дуже смішне оповідання про великого єврейського лікаря, який умів лікувати всі хвороби, — провадив він, помітивши, як сподобалися його анекдоти. — Привели до нього кульгавого на милицях і кажуть: «Рубінштейн, ви найбільший лікарський маг у Відні. Врятуйте нашого Абрама, він не може стояти без милиць, зразу падає!» Рубінштейн взявся товстими пальцями з брудними нігтями за висячий ніс і став думати, а потім сказав: «Хворий, ти здоровий! Кинь милиці!» Абрам, як і кожен паршивий еврей, був боягузом і, звичайно, милиці не кинув. Рубінштейн знову пострибав круг нього й вигукнув: «Абрамчик, що я тобі сказав?! Ти здоровий! Та кидай милиці! Я тебе заклинаю нашим Ієговою!» І Абрамчик послухав горбоносого Рубінштейна, кинув милиці…
