Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

— З ким ви билися?

— Тут були люди з Приріччя. Вони шукали дочку володаря. Ми теж її шукали.

— Знайшли?

— Ні… Знайшли синів. Наш пан візьме землі Грана під протекторат… Стократе, новий володар Вивір призначив за твою голову нагороду.

— Чому син старого володаря його вбив?

— Він багато років учився в чужих чаклунів у Високій Школі. Учителі відняли його розум і замінили своїм. Він прийшов на землю Виворіт, щоб піймати її в Мережу.

— Ти мариш? — Стократ підняв брови.

Поранений прикрив очі й торкнувся рукою скривавленого лоба.

— Ще наш пан обіцяє нагороду за Гранову дочку, — пробурмотів, не розплющуючи очей. — Живу чи мертву. Якщо ти знаєш, де вона…

Стократ стис руків’я меча.

— Якщо ти знаєш, де вона, — поранений ледь шепотів, — скажи, нехай тікає якнайдалі… Зі світанком почнуть прочісувати околиці, яри, ліси… Села, трактири, — все… Її обіцяно за дружину спадкоємцеві з Приріччя, і вона заважає нашому панові…

Стократ випустив меч. Повернувся до колодязя, хлюпнув ще води в ківшик і відніс пораненому.

— Довго житимеш, — сказав крізь зуби й пішов поспішаючи, бо небо вже світлішало, і світанок дихав у потилицю.

Вони не спали. Дрімали, притулившись одне до одного коло вогню, і обоє схопилися, щойно Стократ продерся крізь кущі.

— Я ж казав, що він повернеться, — замість вітання сказав Правила Пристойності.

— Треба йти, — Стократ ногою відкинув поліно з багаття, воно покотилося по чорній землі, розкидаючи іскри. — Світає. Пора.

— Що там? — пошепки спитала Світ.

— Потім розкажу. Дане, збирай торбу, швидше. Світ… як твоя подряпина, підсохла?

— Заживе, — вона насторожилася.

— У тебе швидко порізи заживають? Ранки, подряпини?

— Швидко, — вона облизнула запечені губи. — А що?

Стократ не відповів.

На дні яру біг струмок, можна було йти по кісточки у воді, раз у раз ризикуючи оступитися на слизькому камінні. Або пробиратися берегом, крізь очерети й топкий намул. Або повзти по схилу, як муха по стінці чаші. Коні брели, наче на забій. Попереду йшов хлопець з одним конем, за ним Стократ вів другого, а Світ, перехнябившись, сиділа в сідлі.

— Дане, можеш іти швидше?

— Я й так з усієї сили… А верхи боюся, кінь ноги переламає…

Піднімалося сонце. Скоро воно дотягнеться до порослого мохом каміння на дні яру, до стьожок трави, що пливуть за течією і нікуди не відпливають. Небо вже освітилося, і вершини пагорбів прийняли на себе перше проміння. Випадала роса.

— Дане, далеко ще до кінця яру?

— Недалеко…

— Ти й раніше так казав.

— Ну що я можу зробити?! Я спішу…

Стіни яру розступилися. З-під води й мохів з’явилася стежина, гілля розійшлося, звільняючи небо. Стежина дерлася догори, і запах вогкості поступався місцем іншому, польовому, терпкому й сухому трав’яному запаху.

Стократ принюхався. Зовсім поруч були люди, багато людей, пітні чоловіки в шкіряних панцирах та їхні коні.

— Лівіше, Дане.

— Ти ж казав, у поля…

— У поля не можна, там шляхи вже перекриті. Що як підемо ліворуч?

— Упремося в річку…

— Правила Пристойності, — сказала Світ, — а твій човен…

Хлопець стрепенувся й роззявив рота:

— Човен?

Позаду, яром, їх доганяли невидимі переслідувачі. Видно, знайшли багаття й залишки стоянки. На щастя, струмок, кущі й нерівні схили не дозволяли їм іти швидко.

— У сідло, Дане, й до річки. Бігом.

Стократ скочив у сідло за спиною Світ. Та здригнулася, висмикнула ноги зі стремен і пересунулася вперед, скільки могла. Дан виліз на свого коня з третьої спроби:

— Я прижену човна. Ждіть там, де жовта галявина, я прижену за течією!

Він пустив коня клусом, сидячи в сідлі непевно й сутуло, і Стократ з тривогою подивився йому вслід: хоч би не впав хлопець. Буде шкода.

— У нього татусь був човняр, — прошепотіла Світ. — Нового човна після його смерті продали, старий лишився. Під пристанню, там, де живуть рибалки.

Стократ озирнувся. Уже остаточно розвиднилося, й тільки легкий туман, що з кожною хвилиною рідшав, заважав їхнім переслідувачам побачити все аж до обрію — поля, поодинокі будівлі вздовж дороги, гаї і втікачів.

Стократ пустив коня вперед. Світ сиділа перед ним, легка, тендітна, він відчував тепло, що йшло від неї, і запах її волосся.

— Прав, — він уклав у її руки вуздечку. — Де ця жовта галявина?

Кінь послухався легкого дотику його підборів. Вони поїхали крізь туман, разом правлячи конем. Стократові руки лежали на плечах Світ.

Вони не сказали ні слова. У будь-яку хвилину з туману могли з’явитися озброєні люди з Вивороту чи з Приріччя, і тоді Стократові довелось би вбивати й, скоріше за все, вмирати. Доля Світ була неясна, як дорога в ранковому прохолодному киселі. Вони їхали на спині одного коня і мовчки благали добрих духів, щоб цей шлях ніколи не кінчався.

Потім запахло річкою.

Стократ перший зліз і допоміг спуститися Світ. Кінь дивився стривожено. Стократ зняв із сідла сумки, потягся до кінського вуха й сказав кілька слів. Кінь подивився, ніби не вірив, а потім раптом рвонув з місця галопом і помчав по дорозі так, що затремтіла земля.

— Що ти зробив? — прошепотіла Світ.

— Він поведе їх за собою. Вони помчать на стукіт копит. Поженуться за конем зі стайні володаря.

— Ти що, розумієш кінську мову?!

— Світ, ну яка мова… Я просто велів йому поспішити. Не бійся, він зупиниться раніше, ніж знесиліє.

— Я не боюся, — сказала Світ.

Уздовж річки тяглися зарості. Світ кульгала, насилу ступала на підвернену ногу й важко дихала крізь зуби. Стократ мовчки підставив їй лікоть.

Спершу обіпершись на його руку, потім обнявши його за плечі, вона спрямувала його по грузькій заболоченій стежці вниз. Продершись крізь хащі, вони вийшли на крихітний пляж — підкова жовтого піску, оточена жовтогарячими квітами, наче лисина — рудими пасмами.

Спереду відкривалася річка, мармурово-сиза цього ранку. Позаду стіною чорніли зарості. Світ застогнала і впала у квіти.

— Нога болить… Я що, все життя буду кульгава?!

— Минеться, — Стократ сів поруч. — Усе минеться. Ще танцюватимеш.

Туман над річкою тримався й досі. Протилежного берега не було видно.

— Я думала, ти старший, — пробурмотала Світ. — Коли я вперше тебе побачила, я вирішила, що ти старий, паскудний чаклун…

— Я старий і паскудний.

— Скільки тобі? Двадцять три?

— Двадцять п’ять.

— Чаклуни живуть по сто років! А то й по двісті. Для чаклуна ти ще хлопчик, менший за Правила Пристойності…

Вона затнулася, піднялася на лікті і з тривогою подивилася на річку.

— Коли нам його чекати? — запитав Стократ.

— Не знаю. Скоро…

У її голосі почулася непевність. Ще кілька хвилин вони мовчки сиділи поруч.

— Зніми рукавичку, — попросила вона тихо.

Він стягнув рукавичку з правої руки. Вона взяла його долоню й довго, уважно розглядала. Потім стисла обома руками.

— Ти раніше бачив, щоб у людини була на шкірі карта Світу?

— Ні.

— А… — Вона щось хотіла сказати, але передумала й промовила геть інше: — Отже, ми тепер маємо владу над усім Світом?

Він, затамувавши подих, ще раз повторив про себе це її слово: «ми».

— Мабуть, так. Якщо це влада.

— Ми можемо щось знищити, отже, ми цим володіємо, так казав мій батько… Тобто володар…

Збоку, по дорозі вздовж річки, простукали копита — маленький загін промчав спершу в один бік, потім у другий.

— Не обов’язково вбивати Населений Світ, — тихо сказав Стократ. — Можна його доглядати, мити настоями трав, натирати запашною олією, тримати в теплі…

Він обійняв її за плечі і зверху накинув плаща. Вона завмерла, потім помалу розслабилася й поклала голову йому на плече.

— Як це може бути, Стократ? Де взялося?

— Не знаю. Де беруться всі великі й похмурі речі, які людина не може уявити, але все-таки уявляє?