Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко. Є Русалія, є! Але що йому до того? На що він сподівається? Хто вона така? Може, звичайнісінька задавака, модерна дівиця, котра самозакохано поринула у вигаданий світ власної винятковості, а як поглянути відкритим оком… Та цур йому, що це він борсається у химерах, як муха в павутині?

Гості вступили до невеличких сіней, потім у кімнату. Пів-приміщення займала велика піч, чисто вибілена, по кутках і на сволоці було розвішано кільканадцять пучків розмаїтих запахущих трав і квітів, в кутку стояв грубо збитий стіл з дубових дощок. Ще вузька залізна койка, застелена гуцульським коцом, і бандура на стіні. Етажерка з сотнею книг. І все. Два великі вікна пропускали достатньо світла, на стінах багрянилися променисті зайчики призахідного сонця. Було в землянці охайно, велично, спокійно. І Товкач і Гриць відчули особливу атмосферу приміщення, редактор навіть прицмокнув від задоволення.

— М-да. Чудово. Справді, тут можна жити, Дивний спокій охоплює. Ніби в дитинство вернувся…

Дід Сміян понишпорив у суднику, поставив на стіл велику сковороду з печеним лящем, миску з червонобокими яблуками та соковитими грушами, нарізав товстих скибок хліба.

— Призволяйтеся, — запросив він. — Чим багаті, тим і раді. Я сам вживаю лише фрукти, а для гостей — ось це. Смачна рибка, ось покуштуйте. А я тим часом, щоб ви себе почували як вдома, заграю що-небудь та заспіваю.

— Ви чаклун, — втішно потер долоні редактор, сідаючи до столу. — А я саме хотів зважитися попросити торкнути струни цього вічного дива— бандури… А ви догадалися.

— Ну то сідайте ж та вшануйте пригощення. — Сміян зняв бандуру з стіни, сів на лаві. Взяв кілька акордів. Помовчав, ніби прислухаючись до нечутних звуків. Потім його пальці забігали по струнах, добуваючи з них па диво багатоголосу інтродукцію, а проникливий глухуватий, вже хрипкий голос заспівав хвилюючий, тривожний речитатив:

Розлітаються миті, мов листя осіннє,

Кожна мить — цілий світ!

А у серці мовчазне одвічне квиління:

Як затримати той політ?

Як спинити розлуку, наповнену болем,

Той розрив пуповини душі?

Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі,

Б’ють у серце думок гармаші…

Охопить

Вічну мить

Ти зумій, любий друже, зумій!

Не летить

Диво-мить,

То летить дум розгублений рій!

Смій налить

В ніжну мить

Всеохопності вічний напій,

Не біжить

Вічна мить,

То біжить дух стривожений твій!

Грицеві здалося, що то до нього звернено слова приспіву чаклунської імпровізації, хоч старий Сміян і дивився десь убік, у незримий світ уяви. І спалахнули перед ним крижані верхів’я Клухору, почувся дружній сміх Радісного, а потім зненацька виник у свідомості велетенський дерев’яний чобіт з кочергою всередині, занепокоєне обличчя молодої циганки, котра виглядала з-за Гете. Що за дивина, чому така чарівницька дія дідового співу? А може, він відьмак, характерник? А старий кобзар співав далі:

Давня казка усіх в павутину сповила,

Ніби зла ворожба,

Тане мить, тане мить, опускаються крила…

Ох, навіщо життя боротьба?

Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,

Кобза серця мовчить…

Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:

— Де ти, де ти, загублена мить?..

«Як це здорово, — подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, — як це правдиво: випустити веління миті — то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить — все! Поза нею — навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, — нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…»

Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою.

— Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря.

— Гріх їсти під таку пісню, — винувато одказаз Товкач, — А ось тепер — уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й…

Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав:

— Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге?

Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою:

— Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи — перейдемо до сміху.

— Гм, — покрутив головою старий кобзар. — Я оце подумав, шановний редакторе, таке: чому ти чи твої колеги повинні все життя сміятися над іншими? Та ще й за гроші? Га?

— Не втямив того, що ви кажете? — збентежився Товкач.

— Як то не втямив? Ти привласнив собі право оцінювати тих чи інших громадян (поганих там чи химерних) в іронічному, гумористичному або сатиричному ключі. А хто ти такий? Боженька? Папа римський, що переконаний в своїй непогрішимості? Та й боженька, наскільки я знаю святе письмо, каявся, що вчинив не так, як треба. Правда, він не лише критикував своїх підопічних, а перетопив їх, мов цуценят, але це вже подробиці…

— А ви ж смієтесь над іншими? — готовий був образитися редактор. — От і нас в оману ввели.

— Я — інша справа. Я не сміюся, я показую людині її приховану суть. Як би сказати це популярніше? Я — містифікую! Люди колись навіть прозвали мене Брехлом. А я просто вигадник, химерник. Я вигадую ситуацію, а твоє діло — вірити чи ні! Все залежить від твого рівня гумору і чутливості. Згодну що є такий вимір — рівень гумору? Високий рівень — добра людина, а низький — мізерна! Ніби шкала сміху…

— Гм, це вже щось цікаве…

— Отож-бо, що цікаве. Сміх, чоловіче, то запорука поступу. Ти знаєш, чому допотопні страховиська, всякі там рептилії вимерли?

— А чому? — перезирнувся з Грицем Товкач, чекаючи якогось жарту.

— Від сміху.

— Ви що — серйозно? — здивувався Товкач.

— Їй-право! — запевнив Сміяи. — А ти хіба б не сміявся, якби був отакий: тіло — тридцять метрів у довжину, я голова, мов кулачок. Це ж можна вмерти від реготу! Без кінця їси, їси, їси, вирощуєш гору м’яса, яку так тяжко пересувати, а тоді— перекинувся й здох! Або взяти тиранозавра: плекаєш зубища, мов паколи, клацаєш ними, погрожуєш, все довкола страхається тебе, а ти в якусь мить задер ноги — і амба! Ось тобі й зуби, і.лють — нащо вони? Смішно. Хтось тим рептиліям підсунув дзеркало (мабуть, прительці!), ну й почали ящери реготатися самі пад собою і реготали доти, доки не полускали від сміху.

Товкач хитро примружив очі, хмикнув.

— У цьому щось є…

— Є, в, — запевнив дід. — Я веду до того, що сучасні ящери, котрих ви в своєму «Хроні» пропечатуєто, теж луснуть зі сміху (інакше кажучи, видохнуть), коли виїм дзеркала підсунете під ніс, щоб їм було смішно із самих себе.