Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Із-за сопок з'явились яскраві смуги сонячних променів, які прорізали вранішнє небо. Самого сонця ще не було видно.
Кортецький озирнувся на сопку, з вершини якої йшов дим.
– Пора йти! – нетерпляче мовив він. – І погода дивакувата! Зима має наближатись, а тут потепліло…
Йти довелось усе вгору та вгору. Інвалід швидко втомлювався, й у деякі дні доводилося робити до двадцяти привалів. Дим, що піднімався над сопкою, схоже, був постійним. На п'ятий чи шостий день вони вже вийшли до підніжжя тієї сопки, і тут Кортецький несподівано заскиглив.
– Втомився я! – говорив він жалібним голосом. – А хто про мій подвиг знає?! Хто мене за ці муки нагородить?! Ні-і, останню «сковорідку» причепимо – в перше-ліпше місто прийду й залишуся там доживати свій вік… Не можна мені більше. Вимотало всього.
Помовчавши трохи, Кортецький раптом різко розвернувся до Андрія і вже зовсім іншим голосом сказав:
– Так! Наказую тобі взяти командування на себе. Тепер ти командир. Накажи мені підвестись і продовжити шлях!
Андрій розгублено подивився на інваліда.
– Ти що, не зрозумів?! – злився той, сидячи на землі. – Твою мать, ти зрозумів чи ні?
– Зрозумів…
– Ну так наказуй!
– Наказую вам встати і продовжити шлях, – несміливо й тихо мовив Андрій.
– Пень ти дубовий! Хто таким дохлим голосом наказує?! Давай як належить!
– Наказую встати! – різкіше і голосніше вигукнув хлопець і винувато подивився на інваліда.
Кортецький, кривлячи губи чи то від болю, чи то від утоми, підвівся.
– Наказую продовжити шлях! – вичавив із себе хлопець якимсь чужим, утробним голосом.
Інвалід обернувся до сопки і, шкутильгаючи, почав підводитися.
Вершини вони дісталися наступного дня, коли сонце було вже в зеніті. Біля самої вершини підйом був крутіший, і останні метри дались інвалідові особливо важко. Кілька разів він припадав до землі, і тільки за допомогою Андрія вдалося йому дістатися плоскої, наче зрізаної ножем, вершини.
Відсапавшись, Кортецький запитав Андрія:
– Товаришу командир! Дим є?
Хлопець оглядівся і, побачивши стовпчик диму, що здіймався десь зовсім поряд, кивнув.
– Накажіть іти туди! – попросив інвалід.
– Ні. Наказую спершу відпочити тут!
Інвалід слухняно влігся на спину, мружачись од сонця, що зависло просто над ними. І раптом несподівана тінь лягла йому на обличчя. Розплющивши очі, він побачив над собою худого, виснаженого чоловіка у військовій формі з гвинтівкою в руці.
– Встати! Ви заарештовані! – хрипко сказав той і перевів дуло гвинтівки на Андрія.
Обоє підвелися.
– Уперед! – скомандував солдат, указуючи гвинтівкою напрям.
Пройшовши через кущі, вони опинилися на галявині, посеред якої горіло вогнище, а біля нього, згорбившись, сидів на дерев'яній колоді військовий у накинутій на плечі шинелі.
– Товаришу генерал! – зупинившись біля багаття, доповів солдат. – Затримані в безпосередній близькості від нашої фортеці.
Військовий устав і обернувся до двох заарештованих. Обличчя його було землистого кольору.
– Моє прізвище – генерал Ликов! – сказав він твердим залізним голосом. – Хто такі?
– Рядовий Корнягін… – відповів Андрій.
– Неправда! – перебив його інвалід. – Він – командир Корнягін, а я – рядовий Кортецький.
– Це правда? – генерал перевів суворий погляд з інваліда на хлопця.
– Правда. Я переплутав.
– А це що? – генерал кивнув на «сковорідку», яку інвалід притискував до себе.
– А це радіо… щоб усю правду знали про сьогоднішній день.
– Ну нехай скаже правду! – генерал посміхнувся, зневажливо дивлячись на заарештованих.
– Спочатку повісити і закріпити її треба, – пояснив Кортецький.
– Ну так закріплюй!
Інвалід оглянув галявину і кивнув на найближче до вогнища дерево. Андрій узяв у Кортецького «сковорідку» і, забивши в те дерево цвях, повісив її.
– Ну? Де ваша правда? – суворо запитав генерал Ликов.
Кортецький опустив погляд – «сковорідка» мовчала.
Андрій покосився на неї з сумнівом. Він теж іще жодного разу не чув, щоб ця штуковина говорила.
– Єфрейтор Ізводьєв! – гаркнув генерал. – Заарештованих у другу землянку, і очей із них не спускати!
Ізводьєв, роздивляючись повішену на дерево «сковорідку», кивнув.
Опинившись у темній сирій землянці, Кортецький і Андрій сіли на нари.
– Ну от, останню повісили! – мало не радісно мовив інвалід. – Тепер можна і назад.
Андрій подивився на смужку світла, що пробивалася ззовні, й подумав про тих двох військових, яких вони щойно зустріли. Це, звичайно, була не проста зустріч, а щось інше. Але, в усякому разі, ув'язнення не викликало в Андрія побоювань і тривожних думок. Навпаки, військові нагадали йому своєю поведінкою Кортецького, який, вийшовши до їхнього скиту, поводився так само дивно і навіть нахабно.
Генерал тим часом роздивлявся круглу штуковину, причеплену до дерева, і час від часу кидав на Ізводьєва, що стояв поряд, невдоволені погляди, щоб той раптом не надумався порушувати тишу. Генерал зло косився й на вогнище, що занадто голосно тріщало дровами. Штуковина мовчала, й обличчя Ликова з кожною хвилиною виявляло все більше невдоволення. Нарешті він утратив терпіння, відійшов до вогнища і, штовхнувши колоду носком брудного чобота, всівся на неї і стомлено втупився у вогонь. Ізводьєв, що залишився нерухомо стояти біля дерева, раптом почув шипіння.
– Товаришу генерал! – крикнув він. – Шипить!
– Шипить – це ще не правда! – сказав генерал Ликов, але було видно, як він одразу напружив слух.
«Прослухайте сигнали точного часу, – прорізався крізь шипіння чіткий чоловічий голос. – Звірте ваші календарі! У Москві, Ленінграді, Києві – 1962 рік, весна. У Пермі, Норильську, Магнітогорську – 1958 рік, весна. В Усть-Глімі, Воркуті, Анадирі – 1953 рік, літо. Прослухайте повідомлення для Москви, Ленінграда і Києва. У Москві вийшов із друку перший том «Підсумків Всесоюзного перепису населення», проведеного 1959 року. Ось тільки декілька цікавих цифр із цього видання: загальне число радянських трудящих 78 811000 чоловік, серед них не менше 2 мільйонів 126 тисяч дозорців і наглядачів, не беручи до уваги міліцію та НКВС, 589 тисяч шахтарів, а залізничників – 939 тисяч.
А тепер прослухайте спеціальне повідомлення для всіх територій Радянського Союзу: скоро відбудеться перший тираж розіграшу Державної двопроцентної позики 1948 року. Буде розіграно 918 тисяч виграшів на суму 447 мільйонів карбованців. Тираж відбудеться у Москві, в Колонному залі Будинку спілок».
«Сковорідка» замовкла.
– 447 мільйонів?! – скривджено мовив генерал.
– А може, це неправда?! – з надією в голосі запитав Ізводьєв.
Генерал замовк, замислившись.
– Якщо неправда, – мовив він, – треба буде цих двох розстріляти!
– А якщо все-таки правда?!
– Тим більше розстріляти! – твердо сказав генерал. – Відпускати не можна. Вони тепер знають, де ми…
Ізводьєв одійшов на декілька кроків од дерева і, обернувшись, знову пильно втупився в чорну «сковорідку».
– Патрони ще є? – запитав генерал.
– Сім штук, – не дивлячись на Ликова, відповів солдат.
– Поставиш їх у потилицю і вб'єш однією кулею. Зрозумів?
– Так точно, товаришу генерал!
Тонка смужка світла, що пробивалася крізь дверну щілину в землянку, почала тьмяніти. Андрій і Кортецький мовчки сиділи на нарах. Інвалід згадував, як у дитинстві грав у футбол. Згадував він не саму гру, а біль у нозі після сильного удару, отриманого в сутичці із захисником ворожої команди. Біль цей він згадував зараз із якимсь особливим, мало не мазохістським задоволенням. Можливо, тому, що тієї ноги давно вже не було й її замінила гладко обтесана дерев'янка, яка, на жаль, боліти не могла.
Андрій, ворушачи губами, молився Господові, просячи вибачення за те, що залишив він таємно батьківський дім і свою сім'ю, і просив він Господа допомогти його батькові та братам дочекатися знамення і знайти своє щастя.
