Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (полные книги TXT) 📗

ньої роботи серед харків'ян. При гуртку влаштовува-

лися публічні концерти, читалися лекції з естетики,

історії, літератури і мистецтва, які користувалися ве-

ликим успіхом. Щороку, а іноді й двічі на рік, худож-

ники влаштовували виставки своїх творів, які були

знаменною подією у художньому житті Харкова.

Влітку 1914 року Ткаченко, як звичайно, приїхав

в Україну на етюди. Тут його застала Перша світова

війна. У 1914-1916 роках творчість художника досягла

найвищого розквіту. Влітку 1916 року він писав етюди

в одному з найчарівніших куточків донецької землі, в

солов'їному царстві, де навколишня природа забарв-

лена ліричним почуттям. Це місце серед дібров і крей-

дяних скель на берегах Сіверського Донця біля Свято-

горського монастиря близько міста Слов'янська. Серед

цієї краси художник несподівано для всіх помер. Його

картини зберігаються в музеях Парижа, Львова, Хар-

кова, Петербурга і в приватних зібраннях. Більшість

творів художника перебуває за кордоном.

Михайло Степанович Ткаченко палко любив рід-

ний край і яскраво виразив у своїх пейзажах багатство

української природи.

304

МАРІЯ БАШКИРЦЕВА

(1860 — 1884)

українська і французька художниця, письменниця

Моє бажання, хоча і не надія, зали-

шитися на землі, щоб то не було...

Мене тільки страшить думка, що

в мене не вистачить часу зробити

все, що я хотіла б зробити.

Марія Башкирцева

Доля

відміряла

Марії

Башкирцевій

всього

двад-

цять

чотири

роки,

але

та-

лановита

українська

дів-

чина

зуміла

за

своє

коротке

життя

створити

чудові

жи-

вописні

твори

і

написати

знаменитий

щоденник,

які

305

стали

спільним

надбанням

української

і

французької

культури.

Марія

Костянтинівна

Башкирцева

народилася

23

листопада

1860

року

в

селі

Гавронці

на

Полтав-

щині, за вісім верст від оспіваної Миколою Гоголем

Диканьки. Вона належала до багатого дворянського

роду, володівшого величезним маєтком в Полтавсь-

кій губернії, якому після маєтку князя Сергія Кочубея

не було рівних в Україні. Батько, Костянтин Павло-

306

вич Башкирцев, тривалий час був предводителем пол-

тавського дворянства. Мати походила із стародавньо-

го дворянського роду Бабаніних, володівших значними

маєтками на Харківщині. Через два роки після весілля

батьки розлучилися і знову зійшлися, коли діти, Ма-

руся і молодший Павло, були вже дорослі. Після роз-

лучення батьків Маруся з мамою і братом переїхали

до діда Бабаніна на Харківщину. У подальшому донь-

ка лишилася при матері, а син — при батькові.

До десяти років Маруся виховувалася своїм дідом

Бабаніним, який мав чудову освіту, і двома гувернант-

ками — українкою і француженкою. Численні роди-

чі дуже любили дівчинку, виконували усі її бажання,

ставилися до неї, як до майбутньої зірки. І сама вона

росла в упевненості свого високого призначення. Пізні-

ше вона напише: «З того часу, як я усвідомлюю себе —

з трирічного віку, всі мої думки і прагнення були спря-

мовані до якоїсь величі... Все, про що я сама думала, і

все, що говорилося навколо моєї матері, — все це, зда-

валося, мало якесь відношення до цієї величі, яка по-

винна була неминуче прийти».

Маруся була дуже хворобливою, і родина Бабані-

них, турбуючись про її здоров'я, у 1870 році відправи-

ла дівчинку в супроводі матері, тітки і домашнього лі-

каря на лікування за кордон. Подорожуючи Австрією,

Німеччиною і Швейцарією, вони знайомилися з виз-

начними пам'ятками міст, оглядали старовинні замки,

прекрасні палаци, галереї і музеї. Багатство дозволяло

їм жити в кращих готелях, наймати дорогі вілли і роз-

кішні помешкання.

Після дворічних мандрів вони зупинилися в Ніцці.

307

З цього часу Маруся постійно жила у Франції (Ніц-

ца, Париж), подорожуючи з матір'ю по містах Євро-

пи. В рідну Україну вона приїздила тричі і гостювала

у батька в його маєтку Гавронці у серпні — листопаді

1876 року, травні — липні 1881 року і жовтні — листо-

паді 1882 року.

З 1873 року і до кінця життя всі свої думки Маруся

записувала у своєму «Щоденнику», який складається з

85 зошитів. У рік смерті в передмові до нього вона напи-

сала: «Навіщо брехати і рисуватися! Так, безсумнівно,

що моє бажання, хоча і не надія, залишитися на зем-

лі, щоб то не було. Якщо я не помру молодою, сподіваю-

ся залишитися у пам'яті людей як велика художниця,

але якщо помру молодою, хочу, щоб видали мій щоден-

ник, який не може бути не цікавим... Якщо я не прожи-

ву достатньо, щоб бути знаменитою, щоденник цей все

ж зацікавить натуралістів: це завжди цікаво — жит-

тя жінки, записане кожний день, без всякої манірності,

начебто ніхто в світі не повинен був читати написаного,

і в той же час із жагучим бажанням, щоб воно було про-

читане; тому, що я цілком впевнена, що мене визнають

симпатичною; і я говорю все, все, все. Не будь цього —

навіщо тоді... А втім, буде само видно, що я говорю все.

Париж, 1 травня 1884 р.»

Обдарованість її була різнобічна. Вона досягла ве-

ликих успіхів у танцях, співах, музиці, літературі, жи-

вопису. Самостійно, без будь-якої допомоги, вивчила

французьку, італійську, латинську і давньогрецьку

мови. Писала по-французьки. У дванадцять років по-

просила дати їй вчителів і сама склала програму сво-

го навчання. Бувши з дитячих років надзвичайно че-

308

столюбною і вважаючи, що вона створена, щоб стати

світовою знаменитістю, Маруся увесь свій час викори-

стовувала на навчання. Завдяки величезній працьови-

тості, наполегливості і надзвичайним здібностям вона

за п'ять місяців освоїла стільки, скільки проходять у

ліцеї за три роки. Мріючи про славу і популярність,

вона намагалася прискорити біг часу, розуміючи в той

же час, що напружена праця може згубно позначитися

на її слабкому здоров'ї: «Я хочу жити швидше, швид-

ше, швидше... Я боюся тільки, що це бажання жити на

всіх парах є ознакою недовговічності».

Маруся багато часу приділяє літературі. Вона чи-