Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Помчав до них степом навпрошки і щось безугаву кричав. Було спекотно – ніч не принесла бажаної прохолоди, й під ранок не стало свіжіше, – він зняв шолом, бо піт заливав очі. Та й ковуї, гадав, так швидше його впізнають і повернуться, але…

Не повернулися.

Чи не впізнали князя, чи впізнали та, охоплені панікою, вже не могли зупинитися. Швидше всього, вже не зважали на нього. Кому потрібен князь, який програє – тут кожен має сам рятуватися. А тому й кожен сам собі князь.

Ігоря упізнав лише боярин Михалко Юрійович, який теж, втративши глузд, втікав разом з ковуями. Але впізнавши, повернувся, ніяково опустивши очі.

Слава богу, як писатиме літописець, «ліпші мужі не прийшли були в замішання з ковуями, і мало хто із простих людей, чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші мужі билися пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав».

Але це вже була мужність приречених.

Збагнувши, що зрадливих ковуїв йому не наздогнати і не повернути – боягузи завжди втікають надто прудко – а від дружини він відстав і опинився між втікаючими ковуями і дружиною, Ігор повернув до війська, яке трималося вже з останніх сил…

Він мчав сам-один. Князь – і без охорони.

І його відразу ж впізнали половці і радо закричали:

– Рус-коназ сам-самісінький! Гайда ловити рус коназа! Га-га-га-га-а-а!!!

Половці кинулися навперейми Ігореві, який так і не встигне повернутися до своїх…

«…і тут схопили його на віддалі одного перестрілу від полка свого…»

І на третій день бою русичі зазнали нищівної поразки!

Майже все руське військо полягло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону – не знала ще такого Руська земля!

І вже Ігор «потопив добро-скарби… на дні Каяли» (таки Каяли? – В.Ч.), вже «річку половецьку руським золотом насипали…»

Пізніше Ігор Святославич гірко казатиме, як каятиметься – його слова-каяття наводить Руський літопис, меланхолійно зауваживши при цьому: «І так, у день святої неділі, навів на нас Господь гнів свій: замість радості навів на плач, а замість веселості – жаль на річці Каялі».

«Сказав же тоді Ігор: «Спом’янув я гріхи свої перед Господом Богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді-бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Старці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я, – сказав Ігор, – не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од Господа Бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав Господь у руки беззаконним тим? «Се воздав мені Господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене», і «впали тепер гріхи мої на голову мою». «Праведен Господь і справедливі вельми суди його», і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, Господи Боже мій, «не одвергни мене до кінця», а коли воля твоя, Господи, то дай же милість нам, рабам твоїм».

Запізнілим було те каяття, хоч, може, і щире.

Коли скінчився розгром руської дружини, і «впали стяги Ігореві», половці почали – бігаючи серед трупів та поранених, своїх і чужих, – ділити з галасом і ледь чи не з бійками полон та підбирати вцілілу зброю.

Брата Ігоря Всеволода узяв у якості почесної здобичі хан Роман Кзич і гордо вів до свого війська знатного полоняника, Святослава Олеговича – Єлдечюк із Бруновичів, а Володимира, сина Ігоря, схопив Копті з Улашевичів.

Ділили з гамором лише знатних русів, простих, які вціліли, безцеремонно гнали нагаями докупи й потім ділили між собою.

Самого ж Ігоря в полон взяли Тарголови, знатні половці – тож і полон їм припав знатний. Їхній «муж на ім’я Чилбук» і полонив Ігоря.

– Моя взяла коназя знатного! – кричав дебелий і горластий муж Чилбук Тарголович. – Мій рус коназ! Мій!!! Го-го-го! Про мене у степах наші співатимуть, як про батира найславетнішого, який взяв самого Ігоря рус коназа!!! Го-го-го-о-о!!!

Заборолами ще називалася рухома частина шолома, що опускалася на обличчя для захисту від ударів. А також щити з дерева, що їх встановлювали на мурах фортеці для захисту її оборонців від стріл ворога.

Не злякалися міщани.

Так через 800 років про донецькі степи писатиме один донбаський поет у вірші «Моя земля».

А свіжих курганів тоді, чи то пак могил, з’явилося у донецькому степу – ой багато! Коли б кожному копали яму – п’ять тисяч могил виросло б тоді, після січі тієї у степу біля Дону великого. Але побитих частково повкидали в озеро – вперемішку із пораненими і ще, звісно, живими, а більшість просто постягували волоком до ближнього яру і сяк-так його загорнули… І місце те швидко заросло ковилом-травою – степ умів ховати свої таємниці, – і назавжди зникло з лиця землі… Не вперше так, і не востаннє.

Біля Сюурлія, отам, де під вербами плескалося Глибоке озеро – його ще звали Змієвим, – багаттячко жевріло.

Два куманських пастухи – старий і молодий – собі пізню вечерю ладнали – впольовану дрофу, точніше, вусатого дорофача, важкого і жирного, глиною обмазаного, запікали в жару багаття.

Слинку ковтали в передчутті смачної вечері, пахощі м’яса, що смажилося, вже лоскотали ніздрі.

Над ними тихо світилося темне небо, повне зоряного блиску – там, вочевидь, небесна орда кочує, – сюрчали в ковилі коники, та на обріях ні-ні й спалахували швидкі блискавиці – десь там куманськими степами бродили нічні грози.