Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
– Відомсти їм, людоловам, синку мій! Відомсти! – як закляття вигукувала мати. – Моїм ґвалтівникам відомсти, Овлуре, сину мій!
– Як? – дивувався він. – Їх оно-но скільки у степах! А в мене й коня немає. Що я один проти них здужаю?
– А ти втечи з Половеччини на Русь! Станеш там русичем. І Русь на одного хлопця побільшає. І твої діти русичами теж постають і Русь захищатимуть. Так ти моїм ґвалтівникам відомстиш!
Біжить Овлур вовком сірим, на Русь прямуючи. Туди, де за кряжем, за Сулою вже руський край… Біжить, як на невидимих крилах над тирсою-ковилою стелеться…
Аж тут навстріч йому вибігли Кзак і Кончак, люті куманські хани, теж у сірих вовків перекинулися.
– Ти куди розігнався? Ти – куман, і твій край тут! Біля Дону.
– Я – русич, – одказує їм Овлур. – І біжу на Русь.
– Немає тобі дороги на Русь, – гарчать. – Ти – куман і залишишся в Куманії біля Дону!
– Моя – рус, рус, – чомусь каліченою руською мовою (він її вивчив від неньки, хоч часом і плутав куманські слова з руськими чи навпаки).
А тут хтось як закричить: «Ви оточені, оточені!..», що він і проснувся.
З торопу від отого «Ви оточені… оточені», він і проснувся. Хто – оточені? Де оточені? В першу мить нічого не міг збагнути. У вухах все ще лунало: «Ви оточені… оточені…» Важко дихав, наче все ще біг степом сірим вовком…
Що за дивний сон?
Він був у стані руських, і оте «Ви оточені… оточені…» насторожило його. Виходить – руські оточені?
Схопився.
Багаття, біля якого він, опустивши голову на груди, сидячи спав, догоріло і вкрилося сірим попелом.
Прислухався. Сторожким слухом вловив: десь за табором у степу виють вовки. Ось чому вони йому приснилися.
У таборі неспокійно пирхали коні й тислися до затухаючих багать. Вони не люблять, як у степу вночі виють вовки.
Всі спали біля багать. Навіть сторожа. Ай, ай, зовсім кепсько, подумав він стривожено. Шмагати канчуками треба таку сторожу.
Озирнувся. Поруч стояв його кінь. Овлур схопив його за повід і тихо, м’яко ступаючи босими ногами, лавіруючи між багаттями, пішов з табору, ведучи за собою коня.
Вовки таки й справді вили в степу.
У всьому його тілі стояла тривога. Щось його таки наполохало сонного, тож мусив вияснити, що саме. Хоча вже й почав здогадуватися – за ніч багато що змінилося в степу. І явно не на користь руського князя та його воїнства. Щось у цю ніч затіяли хани Кзак і Кончак, бо чого б вони йому приснилися.
Сторожа, що була висунута далеко вперед, теж дрімала біля згаслих багать. Хоч мала бути для русів очима і вухами – ай-ай! Кепсько. Зовсім виходить кепсько.
Вибравшись за табір, Овлур скочив на коня і, підганяючи його п’ятами босих ніг у боки, помчав долиною, у якій все ще бродили нічні тумани, але вже на сході палала зоря-зоряниця і в степу хутко дніло.
Вовки не вгаваючи вили – чому вони виють? Може, його, брата їхнього, в чомусь хочуть застерегти? Він перебіг на бік русів – чи не прогадав бува? Половці йому цього не вибачать, а вони – круті на розправу. Хоча й він не з лопуцька.
Невдовзі вихопився на ближні горби, й кінь його, наче теж вражений побаченим, зупинився, як укопаний. По той бік горбів у видолинку рухалася орда половецька. Здавалось, їй немає кінця-краю.
Трохи ліворуч тяглася скеляста гряда. Овлур помчав до неї, скотився з коня і швидко видряпався на скелі.
Не передихнувши, оглянувся. Так і є. І там орда, і по ліву руч, і по праву руч. Куди б, у який бік він не дивився, всюди бачив половецьких комонників, воїнів ханів Кзака й Кончака. Орда великим колом охоплювала табір русичів біля Сюурлію.
Спустившись зі скелі, Овлур скочив на коня і помчав до табору руських дружин. Гнав коня і щось кричав, як завжди, коли хвилювався, плутаючи половецькі слова з руськими, кричав, розуміючи, що вже пізно… Надто велика сила за ніч прибула до Сюурлію і ось-ось візьме в кільце русів…
V
А на третій день впали стяги Ігореві. І полонив його «муж на ймення Чилбук»
То була щаслива – але ж і безпечна-безпечна! – ніч з п’ятниці на суботу, ніч перемоги, ніч успіху руської зброї.
Точнісінько, як казав колись один римлянин: прийшов, побачив, переміг…
Що б, здавалося, тепер, після такого розгрому, що його зазнали половці, які навіть вежі свої покидали, а з ними й «красних дівиць», могло б загрожувати русичам вранці у суботу?…
А якраз вранці в суботу для них мав початися кінець. Негаданий, жахливий, безславний кінець Ігоревого походу в Половеччину, заодно й початок ганьби та загибелі всього війська і полону самого князя.
Овлур тоді встиг.
Вихором увірвався він в руський табір.
Голосом чи не громовим (і звідки він у нього раптом узявся?) закричав (навіть коні, які лежали, миттєво посхоплювались і тривожно заіржали). Дивом лихим заволав:
– Рус, рус!!. Куман з усіх сторона оточує рус!!. Вставай, рус!!! Сідлай коней, рус!!! Бери шаблі та списи до рук – куман з усіх сторона іде!!. Кзак і Кончак ведуть куман рус смертним боєм бити!!.
Овлур тоді встиг.
Але встиг – так і не встигнувши. Руське військо вже було оточене, і кільце навколо нього невблаганно звужувалось.
І в Руському літопису з’явиться (11.V. 1185) лаконічний запис:
«А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се видатьи, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бруновича, і Токсобича, і Колобича, і Стебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до річки Дінця. Вони-бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од Бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись…»
І раптом…
От уже справді – раптом! Негадано-несподівано, неочікувано, як сніг на голову влітку, як град каміння з небес! Всього лише на другий день після своєї, здавалося б, такої блискучої і вражаючої побіди над поганими, коли половці чи не вовками-сіроманцями розбіглися степами, як ховрашки, загледівши над собою орла, коли Диви закричали на деревах, так ось тоді полки Ігоря Святославича раптом – справді раптом! – виявилися… оточеними.
Полками половців! Яких до всього ж було разів у десять більше за руських!
Мана!
Наслання!
Де вони взялися за одну ніч? Та ще після своєї поразки.
Химерний сон, що виявився жахним явом.
Зі своїми ордами зібралися майже всі половецькі хани (доки русичі йшли, нічого не підозрюючи, до берегів Каяли-Сюурлія), які жадали відомстити русичам за свої поразки 1183-го і весни й зими 1185 року.
…І почали виступати війська половецькі, як бори…
До чого ж красива поетична метафора!
Але хай це й образна прикраса літописця – «як бори», – хай половців все ж було менше, але їх і справді – без перебільшення – виявилося… багато.
В декілька разів більше, аніж їх могли очікувати русичі.
Їх було аж надто багато.
І де вони – у п’ятницю ж мовби розбиті наголову, – встигли за ніч проти суботи і на ранок суботній вирости, «як бори»?
Але для гадання вже не було часу, треба було хутчій хапатися за зброю і ставати на герць.
Як швидко час покаже – на смертний.
В тім-то й лихо, що серед землі половецької, де половці билися у себе вдома, де було їх стільки (і збирались вони швидко, як би ми сьогодні сказали, оперативно й виходили швидко на оперативний простір), що годі було загалом нечисленній, хоч і відчайдушній дружині удільного князя думати про перемогу. Ні про легку, ні про тяжку, лише б утриматися і хоч якось відтягнути розгром, що вже невідворотно наближався – як доля, як злий фатум.
