Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Залишалося придумати якийсь новий титул, під яким Вишневецький виступав би в союзі з вільнолюбними «степовими лицарями», що не визнавали над собою ніякого панування. Суперечки були емоційними і ґрунтовними. Кожен висловлювався, не соромлячись...
— Ти нам, князю, не господар!
— І не пан!!!
— А як тоді назвати очільника, який дружиною в походах керуватиме...
— Соратник?! Союзник?..
Нарешті після тривалих роздумів вихід був знайдений: усім на втіху, Дмитро Вишневецький був урочисто проголошений гетьманом[47]! Ця подія, що ознаменувала успішне завершення переговорів, і була відзначена доброю гулянкою, організованою під одним з розкидистих дубів Малої Хортиці.
Немов дитя, князь радів вільному духу, що витав тут, на Байді: саме цього відчуття повної волі, не заплямованої витіюватими відмовками лицарської честі, правдолюбства й безпосередності йому надзвичайно бракувало чотири роки тому на легендарному королівському суді — тепер же він сповна знайшов усе це разом з новими союзниками. Ну, а «степові лицарі», у свою чергу, знайшли гідного вождя, що зобов’язався вести їх до майбутніх перемог над ненависними бусурманами.
Тому з особливою радістю звучали під покровом багатовікового дуба голосні заздоровниці:
— Здоровий будь, князю!
— Здорові будьте й ви, панове!
— Довгі літа гетьманові Вишневецькому!..
* * *
Обидві сторони настільки незвичайного союзу відчували, що зараз вершиться подія небувалої важливості, оцінити значимість якої самі вони поки ще не в силах... проте подія ця відгукнеться в століттях нев’янучою славою!
А території Дикого поля, які вони зобов’язалися захищати до останньої краплі крові, разом із Черкаським і Канівським староствами, відданими під руку новоявленого гетьмана Вишневецького, колись стануть своєрідним оплотом козачої доблесті.
І не було б ніколи без цих земель держави, названої Україною!..
Глава 17
НЕСКОРЕНА ТВЕРДИНЯ
Острів Байда,
травень 1555 року
Вишневецький оглянув дубовий зруб, у нижній частині вже присипаний землею, поплескав товстелезні колоди, обтрусив руки. Відступивши на кілька кроків, скосив голову до лівого плеча, оглянув споруду в цілому: що ж, непогано, дуже навіть непогано! Ще не закінчена стіна вже виглядає досить переконливо. А по завершенні буде набагато краще... От і добре!
Одного не розумів князь: і як це нікому дотепер не спадало на думку спорудити тут, на Малій Хортиці, фортецю?! Те, що місце ідеально підходить для оборони, хвацькі шибайголови зрозуміли давним–давно. Дістатися непомітно до величезної скелі посеред широченного Дніпра, запросто перебороти круті пороги не уявлялося можливим — отже, часу на підготовку до оборони могло вистачити при будь–якому розкладі сил. Бити ворога можна було починаючи ще під час переправи, коли оборонятися як слід він не міг. Нарешті, при певній спритності й завзятому тренуванні можна навчитися тікати звідси, кинувшись у воду, — погоня в цьому разі не загрожувала. З іншого ж боку, навряд чи можна відшукати краще місце для облаштування всіляких засідок, ніж острів. Особливо зручно було розстрілювати або грабувати пропливаючі повз судна.
Тому Мала Хортиця з незапам’ятних часів слугувала осередком справдешніх вояків. Недарма в народі цей острів називали Байдою: ще б пак, адже, з точки зору простих хліборобів і скотарів, його мешканці взагалі не трудилися, а лише ледарювали, байдики били, «байдували»! Інших слів для всіляких бойових вправ недосвідчені люди підібрати просто не могли...
Але чому ніхто не додумався поставити тут фортецю?! Загадка, та й годі! Якщо вірно спорудити захисні вали, приступом укріплення навряд чи візьмеш: занадто мала дистанція до стрімчастих берегів не дасть нападаючим розвернутися. З води підтримку надати неможливо: потужна течія і пороги не дозволять утримувати на місці, наприклад, плоти з лучниками. Підкоп зробити, щоб міну під стіну підвести?.. Унизу суцільна скеля — як через неї підкопаєшся?! Навіть рівчак навколо майбутньої фортеці з превеликими труднощами не вдалося поглибити більше, ніж до плечей грабарів.
Загалом, при наявності достатньої кількості провіанту, води й боєприпасів у фортеці можна сидіти, скільки душа забажає!
От тільки б...
Ех–х–х!..
— Охріме, а як по–твоєму, гарна буде фортеця чи ні?
Охрім скосив голову до плеча так само, як перед тим
Вишневецький, прискіпливо оглянув напівготову стіну, замислено мовив:
— На моє скромне розуміння, князю, для початку цілком згодиться.
— Для початку?..
— Ну так!
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ти й сам розумієш, князю, що якби не земляним був цей вал, а кам’яним — ціни б твоїй фортеці не було!..
— Кам’яним, кажеш? Та–а–ак...
Вишневецький заламав шапку на чоло і тужливо зітхнув. Ясна річ, з Охрімом не посперечаєшся: якби споруда була кам’яною!.. Але на зведення кам’яних стін (не кажучи вже про замок) було потрібно набагато більше коштів, ніж князь мав у розпорядженні. Він розраховував, що після торішньої присяги, принесеної Сигізмундові II Августу, польський король розщедриться й виділить новоявленому васалові певну кількість золота, якого вистачило б на оплату знавців фортифікації середньої руки, а також усіх необхідних матеріалів і робіт.
Однак на вірнопідданицьке прохання Сигізмунд відповів досить невиразно: мовляв, у мене й без того є куди грошики вкладати, так що, князю, розраховуй на власні кошти. Ну, а власних грошей у Вишневецького ледь вистачило на зведення земляних укріплень...
— Що ж, Охріме, ти, звісно, маєш рацію: про кам’яницю можна мріяти, але це згодом. А поки почнемо із земляних споруд.
— Твоя правда, князю, — підтакнув Охрім. — Місце прекрасне — не дістанешся, тож на якийсь час вистачить і земляних.
— От і я так думаю. Тільки б ще гармати сюди поставити!..
Охрім дипломатично промовчав, тому що добре знав таємницю всієї історії. Замість ясної недвозначної відповіді Його королівська величність обіцяв всебічно обміркувати настільки непросту справу. Тепер вірна людина, залишена князем у Кракові чекати на остаточне монарше рішення, затримувалася підозріло довго...
Ох, тільки б не наврочити!
— То що думаєш щодо гармат, Охріме?
— Воно б, звісно, непогано... навіть якраз... — обережно почав козак, однак його обірвали вигуки дозорця, який спостерігав за правим берегом:
— Гінці вертаються!!! Гінці, ваша милосте!!!
Вершників помітили на правому березі — отже, це саме ті, хто повинен привезти відповідь польського короля щодо гармат... Задоволений Вишневецький підкрутив вуса, сказав майже ласкаво:
— Легкі на спомині! Ну що ж, Охріме, зараз довідаємося, що там надумав Сигізмунд у нашій скромній справі.
— А ти як вважаєш, князю?
— Та швидше за все...
Втім, Вишневецький одразу осікся, чомусь спохмурнів і мовив стримано:
— Ти от що, Охріме... Недовго чекати залишилося, поки гінці переправляться сюди й дадуть нам відповідь за всією формою, тож давай–но потерпимо ще трохи.
Чекали справді недовго: не минуло й півгодини, як посланці стали перед світлі очі Дмитра Вишневецького біля острівної пристані, до якої дужі козаки підтягли пором. Ледь приховуючи нетерпіння, князь мовчки витягнув уперед руку, вимагаючи королівську відповідь. Вклонившись господареві до землі, козак, який ішов попереду, простягнув перев’язаний червоним шнурком сувій. Вишневецький зламав печатку, розгорнув королівське послання, пробіг очима.
Потім перечитав ще раз, іще... Опустивши руки, застиг у замисленій позі.
— Ну, то що там щодо гармат, князю? — не витерпів нарешті Охрім.
