Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
Глава 16
ПОСВЯЧЕННЯ
Острів Байда,
кінець березня 1554 року
— Здоровий будь, князю!
— Здорові будьте й ви, «степові лицарі»!
Стукіт дерев’яних і глиняних чаш змінився задоволеним крекотом: занадто вже міцною виявилася горілка...
* * *
На дніпровський острів, що здавна був оплотом «степових лицарів», князь прибув досить ефектно.
Спочатку постився цілий тиждень (нічого не їв, пив саму лише джерельну воду) і посилено молився. Коли відчув у всьому тілі небувалу легкість — зробив так, як учили його колись давно: пройшовши пішки далеко нагору за течією, у тихій заводі спорудив невеликий плотик, кинув поверх нього величезний пухнастий килим, привезений з далеких земель, сів зверху й віддався на волю течії. Плаванням не управляв узагалі ніяк — всю дорогу тільки те й робив, що награвав на бандурі дивні мелодії, що казна–звідки спадали на думку. Проте течія пригнала килим прямо до північного берега острова Байди.
Тут князя вже зустрічали всі «степові лицарі», що перебували на той час на острові: ще здаля помітивши людину, що пливе по Дніпру на килимі, вони зрозуміли — це характерник!.. Наперед виступили найповажніші сивоволосі воїни з кошовим отаманом на чолі, який мовив, уклонившись гостеві до землі:
— Здоров був, добра людино, якщо з’явився до нас із миром!
— З миром з’явився, з миром, — підтвердив Вишневецький, залишаючи імпровізований пліт.
— І хто ж ти будеш такий? Вибач, однак не в образу тобі хай буде сказано — не знаємо, як тебе величати...
— Князь Вишневецький я, Дмитро Іванович.
— Князь Вишневецький?.. Що ж, славетне ім’я! Поголос про твої подвиги дійшов і до нашого острова, — підтвердив кошовий.
— І не тільки поголос: років шість тому я ходив разом із князем на татарву, а керував у нашім поході барський староста Претвич, — пролунав голос із юрби.
Усі обернулися до промовця, у якому Дмитро Вишневецький справді упізнав одного з найманців. Здається, у тому славетному поході на фортецю Озю цей козак перебував під рукою покійного князя Федора Андрійовича Сангушка... Втім, головне, що ця людина нині упізнала неочікуваного гостя.
— І я тебе пам’ятаю, князю, — підтвердив старий і, очевидно, дуже шанований серед «степових лицарів» воїн. — Ти відвідував нас уже колись... щоправда, наскільки я пам’ятаю, нічого путящого з цього не вийшло: занадто молодим ти був і гарячим, говорив дивні речі, пропонував здійснити те, чого ще ніхто не робив... Втім, для таких, як ти, найнеймовірніше може стати звичайним.
— Що ж, добра людино, повідай нам, із чим з’явився цього разу! — сказавши це, кошовий зробив запрошувальний жест рукою.
— Повідай, князю, а ми вислухаємо! А може, й самі щось запропонуємо! — дружно підтримала отамана юрба.
«Степові лицарі» прийняли Вишневецького досить прихильно, по достоїнству оцінивши і його чималі військові заслуги, і якості химородника[46]. У свою чергу, князь переконався, що ці люди називають себе «степовими лицарями» аж ніяк не дарма: серед них справді було чимало молодших безземельних нащадків знатних князівських родин. Такі якості характеру, як любов до всіляких авантюр і природжена доблесть, не знаходячи виходу в мирному житті, гнали їх на скелястий острів посеред Дніпра. Тут ці люди ставали як мінімум видними воїнами, а ще частіше — вождями «степового лицарства», що культивувало вільнолюбство. Але оскільки в лицарському середовищі всі рівні, шляхетні прізвища поступово перетворювалися на хитромудрі прізвиська... До того ж, становище й повага в суворій козацькій ієрархії завойовувалися молодецтвом і хоробрістю, а не родовитістю.
Спільну мову вони знайшли дуже швидко.
— От бачу я, — почав Дмитро Вишневецький, — серед вас безліч синів з родин родовитих, відомих. Чому ж ви тут опинилися?
— Є серед нас і родовиті, твоя правда. Але краще тут голодувати, ніж на королівській службі жирувати! Ми люди вільні! — пролунало у відповідь.
— Є серед нас і втікачі! Не хочемо бути безправними й покірливими... — вторили інші голоси.
— А наше село ординці спалили, батьків і матерів поубивали, братів і сестер у рабство повели — от ми тут і опинилися! Не хочемо бути султанськими яничарами! Помстимося ординцям за кров і приниження, вільно дихати бусурманам не дамо!
— Та ти, князю, кажи прямо, чого хочеш? Різний люд тут зібрався, але всі рівні у правах і служити нікому не збираються, — підсумував кошовий. — Головне — честь молодецьку не заплямувати боягузтвом і зрадництвом. А в ратних справах нам рівних нема, бо втрачати нам нічого, окрім волі.
— Добре сказано! — трусонув головою Вишневецький. — А що б ви сказали, панове, якби хто запропонував вам створити власну державу?
— Яка така держава?! — здивувалися «степові лицарі».
— Вільна козацька держава, у якій усі були б по–братерськи рівними й підкорялися б тільки вождеві, вибраному зі свого ж середовища! Що скажете на це?..
— Воно б, мабуть, непогано... — непевно зазвучали по–одтнокі голоси. Але більша частина юрби мовчала, не відповів і кошовий. Втім, Вишневецький і не розраховував на швидку згоду «степових лицарів»:
— Вірно говорите, панове: держава — це добре, а своя вільна держава — просто чудово! Але що в державі головне?
— Імовірно, земля... — непевно мовив молодий воїн, що стояв неподалік від князя.
— Вірно кажеш! От у вас землі безліч — усе Дике поле між Литвою, Польщею, Кримом і Московією. Ця земля нічийна, тут одна лише сила — «степові лицарі»! Захистимо ж цю землю, еге ж?! Захистимо нашу землю, не щадячи живота свого?..
— Захистимо, князю, як же не захистити?! Якщо земля наша, звісно, захистимо!!! — тепер уже дружно ревонула юрба.
— А що іще головне в державі? — не вгамовувався Вишневецький.
— Правитель, — вимовив один зі старих сивочолих воїнів.
— Правильно! Ніхто не повинен управляти там, де живуть «степові лицарі»: ні князь, ні король, ні хан, ані султан — ніхто інший, окрім вибраної вами ж із вашого середовища людини! От як кошовий отаман...
— Правильно! Правильно говориш! — дружно підтримала князя юрба.
— Що ж, панове, не настільки важливо, як буде називатися ваша держава, як точно пройдуть її кордони. Потрібно пам’ятати лише про одне: Дике поле відтепер не буде нічийним — це ваша земля! Ваша, панове!!! Бережіть же її, захищайте від ворогів і пануйте на ній, підкоряючись лише своєму мудрому кошовому!!! — завершив свою полум’яну промову Дмитро Іванович, князь Вишневецький.
— Складно говориш, князю, — мовив кошовий отаман, коли привітальні вигуки вщухли. — Але ти нам от що поясни: все, про що ти тільки–но казав, у нас уже було й раніше.
— А земля як же?.. — запитав Вишневецький.
— Ну, земля!.. Землі навкруги удосталь, бери та засівай... От тільки немає серед нас гречкосіїв, самі вояки. Ну то добре... А от скажи, яка твоя у всій цій справі вигода? Або, може бути, хочеш моє місце зайняти?
І кошовий хитро посміхнувся.
— Не твоє я прийшов віднімати в тебе. Звертаюся до всіх вас, панове, як до рівних, з наступною справою, що давно вже не дає мені спокою...
Після цих слів Вишневецький виклав «степовим лицарям» ідеї, з якими вже неодноразово й щораз безуспішно звертався до польського короля. Втім, в особі мешканців Малої Хортиці князь знайшов вдячних слухачів і гідних соратників. Унаслідок тривалих переговорів між шляхетним князем Дмитром Івановичем Вишневецьким і «степовими лицарями» склався досить незвичайний, суто військовий союз.
Князь діставав право очолювати всі походи «степових лицарів», спрямовані проти ординців, турок й інших бусурман. У свою чергу, козаки зобов’язувалися всіляко допомагати князеві споряджати такі походи й постачати його дружину всіма охочими прославитися у військовій царині — хоча ні про яке довічне служіння не йшлося. При цьому Вишневецький не претендував на потаєну скарбницю «степових лицарів», у відповідь вони зобов’язалися не вимагати від князя платні за свої послуги. Здобуток же від походів ділився між обома сторонами порівну.
