Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги онлайн .TXT) 📗
— Я не зовсім зрозуміла, як ви могли перервати їхню розмову, — ви ж були всі разом?
— Ні-ні, ми не були разом! Ба! Невже, міс Дешвуд, ви гадаєте, що люди голубитимуться, коли вони не одні? І не совісно вам? Так-таки ви і не знаєте, як воно буває! — Тут вона удавано хихикнула. — Певна річ, вони закрилися удвох у вітальні, а все, про що я дізналася, я підслухала під дверима.
— Як?! — вигукнула Елінор. — Ви повторили мені те, про що дізналися, підслуховуючи під дверима? Мені шкода, що я не знала цього раніше, а то б, звісно, я не дозволила, щоб ви переказали мені подробиці розмови, яку взагалі не повинні були чути. Як ви можете так легковажити довір’ям вашої сестри?
— Ба! А що в цьому такого? Адже я просто стояла біля дверей і чула те, що можна було почути. Ніби Люсі того ж не зробила б, коли б я сиділа у вітальні з кавалером! Років зо два тому, коли ми з Мартою Шарп розмовляла потайки де-небудь у куточку, вона то в комірці ховалася, то за ширмою, лише б дізнатися — про що ми говоримо.
Елінор спробувала змінити тему, але міс Стіл не забарилася повернутися до того, що переповнювало її.
— Едвард каже, що скоро поїде до Оксфорда, а поки що він оселився в будинку на Пелл-Мелл. Ох і злюка ж його матуся, еге ж? Та і ваш братик з невісточкою теж не надто добросерді. Але вам про них я нічого поганого казати не буду. Ніде правди діти — вони нас відправили у власному екіпажі, чого я від них і не чекала. Я страх як боялася, що ваша невістка зажадає назад робочі капшучки, які подарувала нам ледь не напередодні. Але про них і не згадали, а я свого приховала, щоб він нікому в око не впав. Едвард каже, що має в Оксфорді справи і мусить поїхати туди на якийсь час, а потім, як тільки натрапить на єпископа, відразу ж буде висвячений в сан. Хотіла б я знати, в якій парафії йому знайдеться місце молодшого священика? Боже милостивий, — вела вона далі, захихикавши, — б’юся об заклад, я знаю, що скажуть мої кузини, коли дізнаються. Вони скажуть, щоб я скоріше написала лікарю, аби той поклопотався про парафію для Едварда. Від них іншого і чекати не доводиться, тільки я на таке нізащо у світі не наважуся «Фе! — відповім я їм навпростець, — як вам таке на думку могло спасти? Чому це я, ні сіло ні впало, стану писати лікарю?!»
— Що ж, — зауважила Елінор, — завжди корисно приготуватися до найгіршого. Ви принаймні будете мати готову відповідь.
Міс Стіл мала намір продовжувати, але, побачивши, що до них наближаються її супутники, вигукнула:
— Ой, а ось і Річардсони. Я б вам багато ще чого розповіла, але вони на мене чекають. Дуже шляхетні люди, можете мені повірити. Він гроші так і гребе, і вони свій виїзд тримають. Я не маю часу сама поговорити з місіс Дженнінгс, так ви вже перекажіть їй, будьте ласкаві, як я рада, що вона на нас не сердиться, і леді Мідлтон теж. І якщо вам з вашою сестричкою знадобиться куди виїхати, а місіс Дженнінгс одна залишатися не побажає, то ми, певна річ, будемо щасливі погостювати в неї, скільки їй забажається. Леді Мідлтон, мабуть, цього сезону нас уже більше не запросить. Тож до побачення. Шкода, що міс Маріанни з вами немає. Кланяйтеся їй від мене. Ба! На вас муслін у цяточку — оце так! І як ви не боїтеся зачепитися об гілку і порвати його?
І висловивши це побоювання, вона тільки й встигла попрощатися з місіс Дженнінгс, як місіс Річардсон покликала її, і Елінор отримала нову поживу для роздумів, хоча майже все, що їй довелося почути, вона передбачала раніше, а про інше здогадувалася. Як вона і припускала, шлюб Едварда з Люсі був настільки ж твердо визначеним, наскільки невизначеним залишався час їхнього весілля — у цілковитій згоді з її висновками все залежало від того, коли він отримає парафію, а на це, здавалося, надії поки що не було ніякої.
Тільки-но вони сіли в карету, як місіс Дженнінгс приготувалася слухати новини, але Елінор не хотілося переповідати подробиці, отримані недостойним чином, тож вона обмежилася коротким викладом того, що, на її думку, сама Люсі поспішила б розголосити заради власної значущості. Вона сказала лише, що заручини вони не розривають, а потім пояснила, яким чином вони сподіваються наблизити щасливу розв’язку. На що місіс Дженнінгс, природно, зауважила таке:
— Вирішили почекати, поки він отримає парафію! Всі ми чудово знаємо, чим це скінчиться. Почекають-почекають, а через рік, побачивши, що нічого не виходить, візьмуть та й погодяться на місце молодшого священика з платнею фунтів п’ятдесят на рік додатково до процентів з його двох тисяч і тих крихт, які зуміють виділити їй містер Стіл і містер Претт. А потім у них щороку народжуватиметься дитинча! Помилуй їх Боже! Ну і злидні ж у них будуть. Треба подивитися, які в мене для них меблі знайдуться… Двох покоївок і двох лакеїв — авжеж! То я погарячкувала. Ні-ні, їм треба знайти дебеленьку служницю для всієї чорної роботи. А сестра Бетті їм тепер не підійде!
Наступного ранку двопенсова пошта доставила Елінор листа від самої Люсі.
«Бартлетівські будинки, березень.
Сподіваюся, моя мила міс Дешвуд пробачить мені за вільність, що я їй пишу. Але я знаю, через дружбу до мене Вам буде приємно почути добрі звістки про мене і мого любого Едварда після всіх нещасть, які нас останнім часом спіткали, і тому не буду більше просити вибачення, а продовжу, що, слава Богу, ми, хоч і жахливо перестраждали, тепер спокійні і такі щасливі взаємною нашою любов’ю, як маємо бути завжди. Ми перенесли тяжкі випробування, зазнали злих гонінь, але повні вдячності багатьом друзям, і в їх числі — Вам, чию велику доброту я завжди з вдячністю пам’ятатиму, як і Едвард, якому я про неї розказала. Вважаю, Ви, як і найдорожча місіс Дженнінгс, із задоволенням дізнаєтеся, що вчора вдень я провела з ним дві щасливі години: він нічого чути не бажав про нашу розлуку попри мої настійні благання (бо я вбачаю в цьому свій обов’язок) повернути мені слово заради розсудливості, і коли б він тільки погодився, я відразу б попрощалася з ним назавжди. Але він сказав, що цього ніколи не станеться, що ладен терпіти материнський гнів, лише б моє серце належало йому. Певна річ, майбутнє у нас не райдужне, і ми можемо лише чекати і сподіватися на краще. Він незабаром прийме сан, і якщо буде у Вашій владі рекомендувати його якій-небудь персоні, в розпорядженні якої опиниться вакантна парафія, то я вірю — Ви про нас не забудете, і найдорожча місіс Дженнінгс, тішу себе надією, замовить про нас слівце серу Джону, або містеру Палмеру, або ще кому-небудь зі своїх друзів, хто міг би нас облагодіяти. Бідна Енн, що й казати, дуже винна, але вона хотіла зробити як краще, а тому я промовчу. Сподіваюся, місіс Дженнінгс не визнає за великий клопіт відвідати нас, якщо коли-небудь вранці опиниться в цій стороні. Це було б дуже мило з її боку. А родичі мої вважатимуть за велику честь познайомитися з нею. Аркуш нагадує мені, що пора закінчувати, і тому прошу Вас передати мою шанобливу подяку і уклін їй, і серу Джону, і леді Мідлтон, і чарівним дитинчатам, коли Вам трапиться їх побачити, а також ніжний привіт міс Маріанні.
Ледве дочитавши лист, Елінор виконала те, чого, на її думку, прагнула домогтися та, що його писала, і відразу вручила листа місіс Дженнінгс, яка почала читати вголос, супроводжуючи читання безліччю зауважень.
— Дуже добре, їй-богу!.. Як мило вона пише… І справді, — треба було запропонувати йому свободу, якби він схотів… Але від Люсі іншого і чекати не можна… Бідолашна! О, як жаль, що я не маю для нього парафії… Називає мене «найдорожча місіс Дженнінгс», як ви помітили. Іншої такої добросердої дівчинки не знайти… Незрівнянно, їй-богу, незрівнянно! Як вона витончено все висловила. Так-так, я неодмінно в неї побуваю. І яка вона уважна: нікого не забула!.. Спасибі, серденько, що дали мені його прочитати. Такого гарного листа мені рідко доводилося читати, він робить і розумові і серцю Люсі велику честь!
РОЗДІЛ 39
Сестри Дешвуд провели в Лондоні вже більше двох місяців, і Маріанні все більше кортіло повернутися додому. Вона зітхала, сумуючи за сільським повітрям, свободою, тишею, і переконала себе, що якщо і може знайти полегшення, то в Бартоні — і ніде більше. Елінор хотіла повернутися додому лише не набагато менше, ніж сестра, і відмовлялася призначити від’їзд якнайскоріше лише тому, що пам’ятала про важку довгу дорогу, про що Маріанна не бажала думати.
