Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Алi випустили, i вiн полетiв кудись униз, пiд ноги якiйсь людинi. Потiм його штурхонули щосили, i вiн покотився далi в темряву. Зрозумiв, що врятований – вiн потрапив у прохiд межи кiньми. I поспiшив швидше до ляди. Навiть не звiвся на ноги, а щодуху бiг навкарачки.
А за спиною чулися глухi удари копитом i передсмертнi зойки людини.
Конi збудились, заiржали.
Нагорi загукали люди. Першими до ляди пiдскочили руббан i чотири здоровенних зiнджi. Алi вже висунув голову над лядою. До нього нахилися руббан.
- Хто? Ти впiзнав?
- Не знаю. Його навiжений затовк. Вiн i слова не вимовив. Думаю, що йому кi-кi-нець! – загикувався Алi.
- Спускайся вниз! – наказав руббан.– Проведеш хлопцiв, нехай вони заберуть.
На палубi вже засвiтили три лампи пiд скляними ковпаками. Алi було страшно. Вiн не хотiв спускатись униз.
- Лiзь i веди хлопцiв! – жорстоко наказав руббан.
- Дай менi лампу…– заговорив Алi, вiдтягуючи час спуску вниз.
Капiтан кивнув головою першому зiнджу, i той мимо Алi стрибнув, наче величезний чорний котяра, в отвiр ляди, за ним ще двоє. Вони зняли зi щаблiв Алi i поставили його на пайоли. Четвертий зiндж обережно спустився по щаблях, тримаючи над головою лампу.
Алi спробував пройти iз зiнджами до потерпiлого, та сполоханi конi гоготiли, рвалися на прив'язi, роздирали собi вудилами губи.
Тодi Алi наказав зiнджам стояти на мiсцi, а сам, узявши лампу i торбу з зiллям, рушив вузьким проходом, весь час пригинаючись пiд линвами вiд лямок.
Вiн огладжував коней i говорив їм всiлякi ласкавi слова. Та чим ближче пiдступав до навiженого коня, тим моторошнiше йому ставало, i ноги наче облипали глиною. Алi покликав огиря, i той на його голос заiржав, нiби пожалiвся. Кiнь обернувся в тiснiм закутку i зовсiм закрив те, що валялось в нього пiд копитами.
Шлея, на якiй кiнь зависав переднiми ногами була обiрвана, i вiн при кожному коливаннi корабля переступав по мокрих, наче чорних вiд кровi решiтках.
Алi витяг iз торби зiлля i пхнув коневi в губи. Кiнь схопив i з насолодою розжував зiлля, заковтав.
Наче за порухом палички чародiя, огир заспокоївся i почав гратись iз подертим рукавом джубби Алi.
Тепер хлопець перехилився пiд ганаш коня i зазирнув на того, кого мав поцiлити ножем цiєї ночi.
Вiд того що вiн побачив, йому стало холодно i пiт залив усе його тiло. Втисшись у закуток самого носа, вхопившись намертво могутнiми руками за дерев'яний брус, напiвлежав– напiвсидiв матрос-оманець. Ноги в нього були виламанi, вивернутi, мiшанина м'яса, кровi, з якої стирчали кiстки. 3-пiд спини в нього теж спливала кров. Вiн заворушив губами, й Алi довелося нахилитись, щоб почути й розiбрати.
- Гад заговорений… Мало тобi цього людоїда, ти ще й стрiли отруїв?.. Проклинаю тебе… i заклинаю коней… бути свiдками моєї погибелi. Будь ти… – вiн щось зашепотiв, видно прокляття, а потiм хотiв плюнути на Алi. Та кривава слина зависла в нього на губах.
Потiм вiн напружився i сказав зовсiм виразно:
- Хусейн тебе дiстане!..
Пiсля того вiн ще щось шемрав, шепотiв, пускав криваву слину по товстих варгах.
Обiсiлий кiнь заспокоївся зовсiм, та й iншi конi теж притихли. I тодi зiнджi обережно пройшли помiж тваринами i забрали нагору потрощеного оманця.
Один iз зiнджi, найстарший вiком, порався коло нього. Намагався чiмсь напоїти конаючого. Та зiлля виливалося назад, розпливалося по широченних м'язистих грудях. Руббан нахилився над спотвореним моряком, щоб вловити хоч якесь слово. Та даремно. Скоро й дихання його припинилось. Тодi руббан спустився вниз, нiби подивитися на навiженого коня.
Та вiн тiльки спитав, тихо-тихо, Алi:
- Що вiн сказав?
- Сказав, що йому допомагав якийсь Хусейн, i нi слова бiльше.
- Ти нiчого не чув, нiчого не второпав, що вiн мимрив. Оберiгайся, бо твоє життя ще в небезпецi. Стережись до полуденної молитви. Сиди тихо.
- Я хочу нагору… Менi тут задушно. Я нiчого не бачу.
- Переполошився? Я лишу лампу. Дивись, не чiпай її – пожежу на морi не загасиш, живцем пiдсмажимось!.. – Руббан добре приладнав на основi щогли лампу.
- Не бiйся. Я зараз усiх поставлю до весел i вiтрил. Сюди нiхто не залiзе…
«А чого ж ти сказав, щоб я оберiгався? Га?!» – хотiв крикнути Алi руббану в спину. Та не наважився, а поспiшив зразу до лютого коня, хоч зiлля зробило його лагiдним i тихим.
Алi ледь не заплакав з розпачу – якщо тепер хтось кинеться до хлопця – такий кiнь йому не захисник! У темрявi, що ледь проривалася червоним свiтлом корабельної лампи, вiдшукав свої стрiли. Ту, якою колов оманця, а значить, з отруйним наконечником, вiн знайшов скривавленою i з геть почавленим древком та оперенням. Тепер обережно з цими стрiлами – слова померлого були, без сумнiву, щирою правдою. Бо тiльки в ненавистi люди говорять щиру правду, пригадав вiн слова базарного цирульника Ахмеда. I без сумнiву – то була отрута деревної змiї iз саду мандейця. Наконечник розчавленої стрiли отруйний. Та чи потрапила отрута на iншi стрiли?!
Алi вiддiлив отруйний наконечник вiд почавленого древка i приладнав до цiлої стрiли. Вийшла чудова стрiла-вилка. 3 пересторогою, обережно засунув Алi стрiли у саморобний сагайдак. Вiн повзав у коней пiд копитами i шукав свого ножа. Та нiяк не мiг знайти. Тодi пiдвiвся i обдивився обiсiлого коня, обмацав його i знайшов рiзану рану. Це вiн його ножем ударив, коли пожбурив ножа в напасника. Тому кiнь i загоготiв так шалено!
«Так, будемо мiркувати! – сказав собi Алi й уявив, як нiж чиркає коня в корiнь вуха i далi летить униз, навкiс.– Отак буде падати нiж, отут вiн вдариться об брус i вiдскочить сюди Алi став навколiшки, обережно опустив руку пiд край пайолу – i його пальцi торкнулися в бридкiй жижi гострого леза. Коли ж Алi витяг нiж i обдивився його, вiн iз здивуванням побачив, що це не його нiж.
Тодi Алi заходився знов шукати свого ножа. I вiднайшов його в щiлинi мiж двома брусами. Тепер мав аж два справжнiх ножi! Вiн крутив їх i ловив на їхнi булатнi леза червоне свiтло лампи, милувався грою муарового вiзерунка. I тут вiдчув, що хтось дивиться на нього. Вiн пiдвiв очi вiд ножiв i побачив, що з-за другої щогли на нього кидається чоловiк iз лицем, замотаним до самiсiньких очей платом. Хлопець пригнувся i прослизнув пiд черевом коней.
Коли той, з платом на обличчi, побачив, що хлопець сховався за лютого коня, вiн зразу ж метнувся до драбини, пiдтягся на руках i зник у темрявi на палубi. Коли на крик Алi прибiгли зiнджi й небiж руббана, вiн їм збрехав, що йому з'явився привид людського скелета, iз черепом, загорнутим у бедуїнський плат бiлого кольору,
Зiнджi i небiж руббана вислухали його поблажливо, для заспокоєння хлопця позаглядали в темнi закутки i, незлостиво смiючись, пiднялися на палубу.
Алi знову повернувся до свого коня-рятiвника, загнуздав його i, роздумуючи, що йде проти iнтересу, користi руббана – понадрiзав майже до кiнця шлеї, на яких напiвсидiв шалений огир. Сам же юний мандрiвник залiз подалi до форштевню пiд настил палуби. I тут, зовсiм непомiтний у глибокiй тiнi, став чекати на ще одного, як йому гадалося, свого вбивцю. Як йому не було страшно, як не лихоманило вiд хвилювання та очiкування бiди, вiн небавом зiгрiвся в своїй видуренiй джуббi, i його почало хилити на сон. Засинав швидко, але думка його крутилася навколо цiни про цю джуббу – таку чудову i пишну кiлька днiв тому i геть тепер роздерту, пошматовану й перекаляну кров'ю та кiнською гижею.
Скоцюрбившись геть у колобок, затисши в кожнiй руцi по рiзаку, вiн спав важким сном, який скорiш був гнiтючим i жахливим маренням, анiж вiдпочинком.
21. ЧАКЛУН
Вiд страшних, кривавих снiв його звiльнили голоснi удари барабана.
Алi розклепив очi i побачив, що крiзь щiлину палубного настилу i крiзь ляду згори в трюм вливається блакитне свiтло пiдступаючого дня.
Алi виповз iз схованки i, розправляючись бiля свого рятiвника, застогнав вiд болю – все тiло, кожен суглоб, кожна кiсточка, кожен м'яз пронизував бiль.
