Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Алi наполовину, ба нi, навiть бiльше половини згодував заспокоюючого зiлля тваринам. Тому коли руббан в черговий раз спустився i спитав, чи нiхто не пiдкрадався до коней, вiн не витримав.
- О му'аллiме,– зашепотiв Алi капiтану.– Конi починають хворiти. Їм не вистачає повiтря, вiльного дихання.
- Так-так, син сестри менi сказав. Ось що, позавтра вiтер сталий вхопимо, якщо Аллах вiд нас не вiдверне лице своє! Хай славиться його iм'я! I тодi я знiму з варти небожа i дам вiдпочинок веслярам. Ти зрозумiв мене?
- Зрозумiв. Тодi той полiзе сюди до коней, як усi спатимуть вночi…
- …i як тiльки ми його зловимо, одразу ж знiмемо дошки над кiньми –нехай дихають досхочу! I тобi тодi теж буде полегкiсть – дам слов'янина-раба на пiдмогу.
- Му'аллiме! А чого ти менi не дав його зразу?
- Його присутнiсть злякала б ворога. А тебе вiн не боятиметься. До речi – не вилазь вночi нагору i десь заховайся так, щоб вiн тебе зразу не знайшов i не задавив…
Через день напруги i каторжної працi всiх матросiв корабель досяг тих широт, як мовив руббан, де можна зловити справжнiй вiтер. I всiм морякам було дано на нiч перепочинок.
Того вечора, крiм рису та сушеної акули, руббан пригостив усiх найсолодшими басрiйськими фiнiками, дав по чашечцi доброго оманського вина, як сам мовив – iз старих запасiв.
На нiч спустили великi вiтрила i тiльки на першу щоглу пiдняли невеличке нiчне вiтрило.
Алi залiз у самий нiс корабля i там змайстрував собi сiдало, прив'язав линви мiж кiнцями шпангоутiв i всерединi наклав кiлька пальмових циновок. Ото була радiсть – сидиш собi на циновках, а корабель з хвилi на хвилю переповзає i тебе водночас гойдає на саморобнiй гойдалцi. Крiзь щiлини в палубнiм настилi, до якого рукою можна дiстати, раз по раз почали зблискувати зiрки.
Алi готувався до бою – оголив лезо ножа, а поруч повстромляв у циновку стрiли, щоб були напохватi.
Вiн завмирав, затамовував дихання при кожнiм незвичнiм рипiннi чи стуковi. Стискав древко стрiли, аж долонi потом зливало. Нахилявся вперед на своїм сiдалi, ледь не падав. Вдивлявся, аж в очах рiзало i все пливло в темрявi наче якимись плямами. Дарма – нiкого i нiчого!
Та ще якийсь божевiльний огир внизу все жував на собi ременi. Як Алi протягував до нього ногу i починав злегка огладжувати п'ятою по вухах та гривi – перепинявся, однак плямкав губами. От такий був навiжений огир…
Пiд ранок напруга зморила Алi, i вiн задрiмав. I перестав гладити ногою «свого» аргамака. I зразу почулося гризiння дерева. Алi прокинувся в якомусь жахливому мареннi – все тiло болiло i млiло вiд сидiння. I знову заснув, як тiльки заспокоїв жереба. I так весь час до вранiшньої молитви салят-аль-фаджр. Як засвiтилось рожевим небо над важкими смарагдовими хвилями, то капiтан-руббан гуняво заволав, закликаючи правовiрних до молитви.
Алi стояв на молитвi i проказував фатiху, а самому було заздрiсно, що зiнджi-нурцi, не пiднятi капiтаном, спатимуть до того часу, поки їх припечуть безжальнi променi сонця. Грiх таке правовiрному мусульманину думати. Та вiн за глупу нiч так стомився, що ледь достояв молитву.
Друга нiч i третя були ще бiльш задушними й глупими. Пiсля третьої ночi Алi вже ледь волочив ноги – так йому не вистачало перепочинку. Щоправда, вдень вiн тричi змiг поспати – просто перестав прибирати кiзяки за кiньми та лiпити з них колобки. А щоб цього не помiтили, взяв старi, трохи їх пiдмочив у жижi й полiз на палубу покласти пiд сонце. Вiн рiвненько розкладав кiзяки пiд лiвим фальшбортом, а повiки напливали йому на очi, мов важкi глинянi завiси. Його хитало, та щоб цього не помiтили тi, що лагодили снастi на рибу, вiн як старий моряк, ще сильнiше розхитувався при ходi. I вiн перехопив погляд, коли перечепився i ледь не впав у ляду до коней. Тiльки на блискавичну мить вiдкрились очi смаглявого, губатого, як зiндж, оманця i нiби сказали Алi: «Ну от– ти доспiв, дозрiв, хлопче! По тебе сьогоднi прийдуть»!
Пiсля полуденної молитви руббан спустився вниз i промовив:
- Кiнчається твоє випробування. Нема лазутчика в моїй командi. Дарма я тебе мучив. Зараз покличу раба-слов'янина та iнших хлопцiв i розберемо частину палубного пастилу. Скiнчились твої муки!
- Тихше, о руббане! Лишимо палубу недоторканою тiльки на цю нiч…
- Щось помiтив? – тихо спитав руббан.
- Кiлька разiв протягом дня Алi встиг переспати по якiйсь годинi. I пiд нiч був бадьорий та рухливий як i три ночi перед тим. Вiн весь тремтiв вiд передчуття кривавої пригоди, що мала статися цiєї ночi. 3 одного стрибка вiн видерся на свою гойдалку.
Як i перших три ночi, вiн напружено прислухався до кожного незвичного стуку-рипу й шерхоту. Бо звичнi звуки дерев'яного велетня-вiтрильника уже знав – рипiння брусiв, скрип дерев'яних колiщат у блоках для пiдйому реїв, клацання мiдних казанiв у паках.
Вiн чекав, як зариплять щаблi драбини, як буде тихо спускатися до тугому, як тихо вдарять п'яти, якщо ворог стрибне з верхньої палуби крiзь ляду. Як зариплять пiд його обережними кроками планки пайолiв. Тодi занепокояться конi. Вони обов'язково занепокояться, бо звикли лише до ходи й запаху Алi та небожа руббана. Навiть коли спускався в це плавуче стiйло руббан, конi дрочились.
I от коли занепокояться скакуни – Алi зготується до удару. Спочатку потне ворога стрiлами, а тодi правицею метне ножа. Вiн уже сьогоднi вдень пробував це робити iз заплющеними очима, на звук. I нiчого, виходило.
Була вже пiвнiч, i руббан проквилив над його головного нiчну молитву –салят-аль-лейль. Потiм його впевненi чiткi кроки пролунали над головою Алi по дзвiнких промаслених дошках палуби.
Алi пiдвiв голову. Крiзь щiлину йому пiдморгнула блакитна зiрка, I здалося, що променi вiд неї проникають сюди в трюм такi самi, як випромiнював синiй дiамант тодi, в подвiр'ї iудея Бен Сахла.
Вiн посмiхнувся зiрцi i сказав собi подумки: «Яка дурниця, що камiнь проклятий i тому накликає бiду! Вiн просто занадто дорогий i його легко сховати! Правду говорив старий! Але де ж моя зiрка? Хто менi, крiм мандейця, скаже? В кого спитати?! Та нi! Це грiх i глупота – в когось питати про свою зiрку! Тiльки такий звiздар i мудрець непомильно може показати менi мою зiрку! Та й зрештою, чого мучитись – узнавати, де вона?! Головне, що вона в мене є! Якби її не було надi мною i вона мене не охороняла, то вже б я скiльки разiв загинув? На щоглi вiд цих стрiл – це раз! У баштi вiд тортур – два! Вiд ножа фальшивого куфаджi – три! I на островi вiд ножа Абу Амара – чотири! I в тарiдi конокрадiв – п'ять! I тут на мене хтось чатує! Це шiсть. Але я його сам заб'ю, як шакала! Ну та вже сьогоднi вiн якщо й прийде, то пiзнiше. Бо зараз капiтан ще не спить.
Ось вiн вимiрює й читає свою морську книгу – он видно вiдблиски лiхтаря. Поки вiн не ляже спати, можу трохи перепочити. Коли ж вкладеться –тодi треба пильнувати. А поки що можна трохи перепочити…»
I вiн простяг ногу до вередливого скакуна й погладив його пальцями помiж вухами.
Кiнь, граючись i нiби дякуючи, прихопив теплими м'якими губами його за литку. Алi забрав ногу i згорнувся на своїй гойдалцi.
Розмiрено пiдiймався i опадав вiтрильник на пружних хвилях. Через рiвнi промiжки часу плюскалася вода пiд носом невтомного трудiвника-корабля. Розмiрено рипiли всi дерев'янi з'єднання, якi тiльки могли рипiти. Розмiрено гойдало хлопцеве сiдало пiд самiсiнькою палубою. Тихо порскали й зрiдка потупували скакуни.
Алi вiдчув, як норовистий пiдвiв морду, схопив його за ногу i щосили потяг до себе.
А бодай!..– скрикнув i захлинувся Алi, бо чиясь здоровенна долоня закрила йому рота. Хлопець, обiсiвши вiд страху, змахнув рукою, шукаючи стрiлу. Аж ось стрiла у нього в руцi, i вiн тне нею туди вниз, куди його тягнуть. Його стискають такi могутнi руки, що зараз ще мить – i розчавлять, як горобине яйце! Вiн б'є стрiлою швидко-швидко, тiльки хекання у вiдповiдь. В останнiх корчах намацує ножа i лiвицею кидає навмання. I зразу ж корабель наче здригнувся вiд шаленого кiнського гоготiння.
