Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Ти спиш чи дрімаєш?.. Заплющені очі...
Сиджу коло ліжка... Годинник стукоче...
Беру твою руку, ласкаю її,
І тихо голублю я пальці твої.
І бачу найкращу на світі хвилину:
Люблю я всім серцем прекрасну людину,
Якої й мізинця не варт увесь я,
А знаю, що ціла людина — моя!
— Це ж ви писали? — спитавсь він у професора.
— Я, — кивнув той головою вниз, зовсім не розуміючи, що ж тут лихого. — Це я був писав для вашого середнього брата Аполлона, — пояснив він далі. — Це було в початку нашого приятелювання, в розцвіті нашої приязні. Тоді для Аполлона я був дорога людина, він до мене був прихилився всією душею і не таївся з тим. То вже потім він знудивсь од мене, відколи я заслаб...
— Цю писульку я, бачте, знайшов у тім смітті, що вимели з Аполлонової світлиці. Мабуть, упало зі столу... (Або, може, й сам Аполлон викинув у сміття, — ідовито додав собі Володимир у дужках.) Ну, так от ви насмілилися сказать, що як я притулив руку Корзової до своїх губів, то тим і себе споганив, і її. А ви — чи ніколи не хотіли собі признатися, що, притуляючись до пліч Алоллонових, та голублячи його руку, та цілуючи його в голову, ви й себе поганили й його?
Лаговський криво всміхнувсь. Йому дуже хотілося тільки одного: швидше звільнитися від компанії Володимира та залишитися знов самому та й лягти спочити, бо вже в очах мріло і ноги підтиналися. Та він переміг себе і задумавсь над Володимировим питанням. Чи справді він такий нечистий душею, що навіть його доторкання до добрих людей може тих добрих людей споганити? «Квітка колись в’янула була од мене, — пригадав собі він з містичним сумом. — А люди?..» Пригадалося Лаговському, що в Туапсе йому завжди дуже гарно на душі ставало після щирої балачки з братами Шмідтами; та тільки, справді, не раз здавалося йому тоді, що він навіть не вартий приятелювати з такими благородними, чистими натурами, які живуть в їхніх душах. А іноді йому попросту було видавалося, ніби од Аполлона й Костянтина йде струйкою якась невидима ідеалістична містична міць, яка й йому передається і дає йому віру в святе, в божество і робить його самого благороднішим і кращим на душу. Якось у Туапсе він навіть подумав був, чи не сміють Костянтин і Аполлон сказати про себе так, як Ісус сказав до тої грішниці, що доторкнулася до нього: «Чух бо силу, яже из мене изиде». Все це отепер прийшло йому на спомин, як Володимир поставив йому своє запитання. «Таки-так, — подумав Лаговський, — вони — ідеальні люди, а я — лихий поганець-егоїст. І, мабуть, справді чи не поганив я своєю приязню ті чисті високі натури, яких я ніколи не був вартий».
— Ваша правда, —.сказав він Володимирові. — Голублячи Аполлонову руку, може, тим самим я його поганив.
Той навіть не сподівався на таку точну одповідь.
— Ого! — буркнув він. — У вас єсть настільки відваги й щирості, щоб без усяких вивертів точненько закваліфікува-ти свої відносини до моїх вродливих братів... А втім, тепер пішла мода на таке кохання, то можна його вже й не соромитися!.. Аполлон і Костянтин справді гарненькі хлопчики, коли в кого є смак до хлопчиків... Тільки знаєте що? Ваша правда: вам залицятися до них буде негігієнічно, бо ніколи ані один, ані другий не захотять статися вашими полюбов-ничками...
Тільки тепер Лаговський зрозумів, що хоче сказати Володимир. Він стояв, наче громом ударений.
— Геть, падлюко, з моєї хати! — скажено гукнув він, підводячись із стільця.
— А, так ось як! — закипів і зашипів Володимир. — То маєте, високошановний професоре-поете, на прощання собі пам’ятку!.. Оце вам буде разом і за Корзову, і за те, що насмілилися сказати мені «падлюка!».
І він з розмаху вдарив недужу людину кулаком по обличчі та навально штовхнув його в груди. Той безсило захитавсь і, несподівано застуканий, упав. Упав зомлілий, непритомний.
Володимир швидко вдяг пальто — і вийшов.
VII
Вдома, в гурті своїх батьків і обох братів, за вечірнім чаєм, Володимир переказав свою візиту до професора, вивернувши геть усе по-своєму. Діловито-спокійним, архіоб’єк-тивним тоном розказав він, що от сьогодні заходив він до Лаговського, посидів тамечки, хотів був розбалакатися з ним по-людському, тільки ж балакати з тим неврастеніком тепер несила, бо це, мовляв, людина недужа, вкрай рознервована, із психопатично розкрученими нервами — ніякісіньких відносин з ним теперечки вести не можна. (Про те, що він побив того «рознервованого», Володимир не захотів переказати.)
— Це типовий істерик! — з науковою поважністю докинув він, згадуючи не чию ж кваліфікацію, як ту саму, що давав собі колись і Лаговський. — Зараз у нього істерійні па-роксизми дійшли до крайніх градусів... Ну, та звичайно Венера за себе мститься, дається взнаки!.. — зіронізував він.
Згадка про Венеру була для всіх незрозумілою і несподіваною новинкою. Заходилися розпитувати Володимира. Той не довго казав себе припрохувати. Смачно попиваючи чай, він, з розстановами, додаючи свого специфічного, безпощадного соусу, любісінько виклав наверх усю тую історію, що скоїлася між Лаговським та Зоєю влітку.
Слухали всі з надзвичайною увагою, всі з однаково напруженою цікавістю, хоч враження в душі кожного будилися й дуже неоднакові. Костянтина з Аполлоном брала мовчазна досада, та не стільки за те, що їхній колишній приятель виявився не таким ціломудреним дітваком, яким він був здавався: це вони, парубки, простити легко могли б. Більше брала їх досада на те, що про цю авантуру, невигідну для їх давнішого ідеала, найперше довідавсь не хто, як Володимир, і що він злісно радіє і іронізує з того, та й, очевидячки, іронізує так само з Лаговського, як і з них обох. І в душі їхній родилася однакова антипатія як проти осміюваного Лаговського, так і проти оповідача, Володимира. Що ж до батьків, то в них забалакала стареча pruderie43, а надто в матері, бо вона страшенно дбала про моральність свого молодшого синаша Костянтина і боялася для нього всякої недоброї компанії.
— Так от він який! — обурилася генеральша, переслухавши Володимира, — а ми, було, думаєм собі: дитина! вчений, поет-дитина!
— Еге, дитина! — хехекнув Володимир. — А в тої дитини, може, своїх «дитин» ціла вже метка... Може, вже бігають по Москві та сірники продають... звичайно, коли він обережно не подбав про те, щоб його возлюблені витравлювали свій плід усякими secale согпш’ами44 або інакшими спеціями.
— Це вже ти брешеш, Володимире! — холодно перебив його середній брат Аполлон. — Я ані ідеалізую, ані хочу виправдувати Лаговського, тільки ж скажу те, що знаю: це в нього перша історія такого сорту!
— Ти знаєш!.. Ти знаєш його минуле?! Хто тобі поручиться, що він чисто все не брехав тобі про себе?.. Хто поручиться, що він не затаював своїх давніх авантур, та й то, може, далеко гірших?! Та от навіть оцю саму літню історію — адже він її од тебе затаїв!
— Він нас дуже любив, — тихо проказав наймолодший брат Костянтин, — йому сором було про це нам казати... Для нас він перестав бути інтересним, ми до нього прохолонули, тільки ж він і тоді нас таки любив і стидавсь перед нами каятися.
— Любив! — перекривив Володимир. Далі, хвилину помовчавши, він звільна одбив:
— А чи знаєте, мамо? Навіть і оте його «любіння», оте його прихилля до моїх братів — щось воно дуже для мене не певне... З душком, з ароматцем...
— З яким?
— А пам’ятаєте, мамо, Гейневі слова про графа фон Пля-тена: «Я б і не бажав, щоб він мене любив, а надто коли він стоїть позаду мене...» Знов же — з братів моїх дуже гарні хлопчики, нівроку... І в своїй записці до вас він признавався, що ходити йому до нас «негігієнічно»..
— Ну, це вже ти плетеш чорзна-що! — завважила невдо-волена генеральша. Та в душі її щось на дні таки зісталося. Звісно, як мовляв той Бомарше: Calomniez, calomniez, il en restera toujours quelque chose. — «Клевещіть, клевещіть — завсіди якийсь слід з того залишиться».
