Варан - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн txt) 📗
Варан витягнув із кишені й поклав на стіл, укритий світло-кремовою скатертю, два персні – золотий із червоним каменем і срібний із чорним. Дивлячись на них, намісник усе ще продовжував говорити – так віз, що несеться з гори, не в змозі одразу спинитись:
– …ждати від столиці підтримки, вірність Імператору – над усе, прикро, що навіть посланник…
Він замовкнув, дивлячись на персні. Кожен із них був дивовижним витвором ювелірного мистецтва – витончене переплетення нитей, ажурний малюнок із голівками змій і крилами птахів. На кожнім запеклася кров. Камені втратили блиск і дивились, як два мертвих ока.
– Він там лежить, – сказав Варан. – Я побачив птахів… І спустився.
Намісник ледве відірвав очі від скатерті. Поглянув на Варана. Очі його були схожі на два тьмяні камені.
– Що з ним сталося? – спитав Варан. – Хто міг убити мага? Та ще й такого могутнього?
– Я думаю, він умер від старості, – безбарвним голосом сказав намісник.
– Заздалегідь забравшись у розколину на межі розбійницької землі?
– Усе може бути, – тихо відповів намісник. – Він був такий старий…
– Навіщо вам знадобилося забивати мені памороки?
– Я поясню, – намісник усміхнувся, як здалось Варану, з полегкістю. – Я поясню… Одну хвилину.
Він розвернувся й вийшов. Варан зостався сам у тісній залі для прийомів; сюди вели троє дверей, за кожною стояло по вартовому, а намісник сховався за портьєрою – четвертий, потайний хід, що вів у кабінет правителя…
Він узяв персні зі столу. Сховав у кишеню. Витягнув знову. Наростало відчуття помилки. Він, Варан, щось зробив не так…
За портьєрою виявилися потайні східці, тут пахло пилом і горілим папером. Варан безгучно піднявся, стрибаючи через сходинку; двері на верхній сходовій площадці були прочинені, крізь них падав промінь світла. Відчуття помилки зробилося непоправним.
Намісник сидів у кріслі посеред кабінету. У каміні жевріла купка попелу. Намісник усміхався, дивлячись перед себе. Перед ним на смарагдовій стільниці лежала на боці пласка пляшечка з темного скла. Порожня: остання краплина розтеклася круглою темною плямою.
– Навіщо?! – пошепки закричав Варан.
Намісник весело поглянув на нього:
– Яке щастя… нарешті нічого не боятись.
Заплющив очі і з блаженною усмішкою опустив голову на груди.
«Крилата повозка» накинула коло над маленьким островом – над голою скелею, закинутою серед моря хмар.
Що ближчою була мета, то безглуздішими ставали його страхи. Йому здавалося, що острова немає – змило. Або, що ще гірше, там усе змінилось до невпізнання. Стільки років минуло: повернувшись, він не впізнає Кругле Ікло…
Дивлячись униз крізь оглядове віконце, він упевнився, що не змінилося нічого. Кругле Ікло стояло, як і колись, князівський палац і будинки горні не посунулись ані на камінчик: нічого нового не збудовано, нічого старого – зруйновано. Причали лишились на місці. Вежа стояла, як і в той день, коли Варан уперше стрівся з Подорожником. Війни, заколоти, голод і беззаконня, що спустошили Лісовий край, не змогли перехлюпнути через море й дістатися до знудженого в міжсезоння острова.
Повозка спустилась на майдан перед княжим палацом. Варан, який цього разу пережив подорож набагато краще, обмінявся церемонними вітаннями з Князем Круглоіклівським – не з тим, який колись уразив Варана довгим сивим волоссям, а з його сином, схожим на злегка оновлену копію батька.
Рука князя здригнулась, приймаючи Підставчине послання – ледве-ледве, майже непомітно. Читати листа в присутності Варана князь не став.
Його провели в покої палацу, де він ніколи перше не був. Невидана розкіш, про яку любили погомоніти знуджені піддонці, виявилась вельми помірною і старомодною: кам’яні лави, укриті матрациками, ковані ставники, запах вогкості навпіл із духом пахощів. Залізні люстра відбивали сонце під хитромудрими кутами, перепускали через посудини з кольоровою водою, і в підземеллі розвіювалося м’яке, приємне для ока світло.
Явилася княгиня. Варану по черзі представили княжих дітей, а потім всадовили за стіл – у цьому було щось наївно-сімейне, селянське, він знов відчув себе подорожником, що постукався в чужий дім і попросився переночувати. Під усілякими приводами стали збиратися горні: нудьгу міжсезоння перервав незнайомець на «крилатій повозці», ніхто не боявся – усі цікавились…
Моя домівка, думав Варан, сам собі не вірячи.
Його розпитували. Розповідали про Кругле Ікло і, не ніяковіючи, хвалились, яке це чудове місце:
– Ви ніколи не бували в нас у сезон? Як шкода! Ви не впізнали б острова. Тут так зелено, а там, де тепер хмари, плюскоче море… У нас ніколи не буває штормів. Улітку ніколи не буває дощів. Спеціально для гостей – танці, бенкети, розваги до рана… Катання на морських тваринах, наприклад на серпантерах. Ви коли-небудь бачили серпантер?
Потішені його увагою, вони розповідали, ледве стримуючись, щоб не переривати одне одного. Вони описували літнє буяння шиполистів і ктотусів, своєрідність круглоіклівських делікатесів (а ціни – ви здивуєтесь! – зовсім помірні). Музики на дальньому краї столу перебирали струни, і всміхались, і кивали головами, мовби кажучи: усе так, шановний заморський пане. Усе так. Кругле Ікло – краще на світі місце…
Варан вдивлявся в їхні обличчя. Він упинався очима в кожну нову жінку, що з’являлася в дверному отворі; інколи це були горні, тоді їх підводили до Варана й представляли, і він, піднявшись, схиляв перед ними голову. Інколи це були служниці – тоді він роздивлявся на них з особливою гарячковитою увагою. Служниці линули вздовж стін, подавали воду й вино, міняли на столі страви. Вони лишалися в півмороку, Варану доводилось напружувати зір, щоб роздивитись їх. Вони відходили й з’являлись, як тіні; жодна з них не була схожа на Нілу.
Потім з’явився князь. Його без особливих церемоній припросили до столу й залучили до розмови. Усівшись навпроти Варана, князь узявся всміхатись і їсти; він прекрасно тримався, але Варан завважив червоні плями на жилавій шиї, майже повністю закритій високим коміром.
Князь прочитав Підставчиного листа з вимогою видати архіви. Князь не тямився від люті. Долоні його пітніли, він знай витирав їх серветкою з вишитим у куточку смарагдовим гербом.
Обід закінчився. Князь поривистим рухом запросив Варана йти слідом за ним; піднявшись по сходах, замість килима вистелених сухими водоростями, правитель Круглого Ікла й посланник Імператора опинились у чудернацьки освітленій квадратовій кімнаті – особистому кабінеті князя.
За столом сидів старий у темних шатах, із важким ланцюгом на шиї. Старий піднявся навстріч і низько вклонився, притримуючи ланцюг долонею. Потім випростався – і вони з Вараном один одного впізнали.
– Дізнавач Біломідій, – сказав Варан зі слабким усміхом. – Вітаю вас, пане Слимаче.
Крилама не бажала йти вниз. Вона крутила головою, наче прагла зазирнути вершнику в очі. Немов хотіла сказати йому: там вогко й принизливо, там не місце ні поважному птаху, ні імператорському посланнику!
Варан наполіг.
Хмари піднялися й заступили сонце. Усе, що мав на собі Варан, набралося води й обважніло. Унизу, у прогалинах хмар, визирнув клаптик сірого моря, берег, камінний причал, чийсь човен, закляклий посеред нерухомої, рябої від дощу води.
Крилама обурено закричала. Струснулась, ледь не скинувши Варана, розбризкуючи врізнобіч великі сірі краплі.
Люди бігли з полів, з подвір’їв, діти тицяли в небо пальцями: крилама в міжсезоння, яка дивовижа, яка радість, яка приголомшлива подія…
Дощ лоскотав обличчя. І з незвички важко було дихати густим, вологим, якимось злежаним повітрям.
По мотузяній драбинці він зліз із сідла, відчуваючи себе мокрим і жалюгідним. Довкола юрмилися – на чималій відстані. Дивилися, роззявляючи роти. І ніхто не впізнавав. Жодна людина, та Варан і сам упізнавав небагатьох…
– Де гвинтовий Загір? – спитав, звертаючись водночас до всіх. І міцніше стиснув зуби, готовий почути: «Помер». Або «Розбився». Як це бувало з ним у снах – тільки цього разу не вдасться прокинутись…
