Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗

Вона не знала, що робити.

Не знала, що взагалі роблять люди, котрі хочуть їсти, лишившись самі серед незнайомих вулиць.

Знала лише, що треба рухатись. І рухалась, ледь переставляючи втомлені ноги. Коли ти рухаєшся, то складається враження, що в тебе є якісь справи. І це безпечніше, ніж коли ти просто сидиш всю ніч на гойдалці в незнайомому дворі.

Несподівано, як це буває з людьми у такому непевному загубленому стані, їй примарилося, що саме зараз до неї вийде ціла делегація рятівників. І ця делегація буде найріднішою, від неї війне радістю, прихистком, тим дитячим спокоєм, коли тебе хтось веде за руку, хтось старший і мудріший, хтось, хто знає, куди і навіщо ви йдете. Тебе знайдуть, зігріють, відмиють брудні рученята, насварять і обцілують водночас, вкриють теплою ковдрою і прочитають на ніч «ВінніПуха».

Як, як могли вони покинути її саму-саменьку, всунувши в вуха аквамаринові кульчики?!

Вони бажали їй щастя, яке ввижалося їм у вигляді заможного життя.

Ні, вона не шукатиме їх! Адже вони не шукали її всі ці роки. І, можливо, саме зараз хтось з них пройшов чи проїхав повз неї на авто, байдуже кинувши погляд на незнайому «стрітку» в брудній сукні. І подумали, що, дякувати Богу, у нас немає ніяких проблем…

А ще вона очікувала і на інше, те, що здавалося їй більш імовірним: ось вона сяде у дворі на гойдалці, а з під’їзду вийде ВІН — той, кому вона залишила кішку. Він запитає, чи не змерзла вона, і поведе на теплу кухню, де вона слухала його саксофонову сповідь.

Вона думала так кілька годин, доки не плюнула собі під ноги. І цей рух несподівано вивітрив з неї залишки книжкової романтики. І вона подумала: жила ж її кішка прямо на вулиці, просто неба, під ящиками і днищами автівок!

А чим вона краща чи гірша за неї?

Чому має жити в палаці, якщо навіть не знає, якого вона роду-племені? Хто вона така, щоб розраховувати, що до неї вийдуть із розпростертими обіймами і поведуть «у світлу далечінь»? Що вона має в собі і… на собі?

На собі — брудну сукню і стоптані лікарняні капці.

У собі — повний хаос думок. Цей хаос схожий на торт із тарганами. Багато крему і багато тарганів.

У неї з собою немає ані гребінця, ані зубної щітки, ані носової хусточки. Лише у вухах висять маленькі кульчики з аквамарином — знак колишньої приналежності до якоїсь родини. Знак, швидше за все, сумний і безнадійний: таких кульчиків у світі — безліч. Вони не приведуть додому…

Проте, на них можна… поїсти.

Але було вже так пізно, що всі продовольчі магазини в цьому районі зачинилися. На перехресті, мов акваріум, світилася одна ятка. Вона підійшла і сунула носа у маленьке віконце. Почула:

— Чого тобі?

Це була перша фраза, почута нею на «великій землі». Як відповісти на неї?

Вона вийняла з вух одну сережку і посунула всередину крихітного прилавка — навіть не знаючи, кому саме. Адже все віконце ятки було заставлене різнобарвним товаром.

— Що хочеш за неї? — долинула до неї друга фраза, і вона зраділа, що її так швидко зрозуміли.

Вона закрутила головою, вишукуючи на вітрині щось знайоме. Потім, радіючи, тицьнула пальцем у великий пакет із золотавими круглячками.

На прилавок полетів пакет із чипсами — і вікно різко зачинилося, за склом погасло світло. …Всю ніч вона просиділа в під’їзді з шаленим болем у шлунку.

А вранці знову пішла вулицею, маючи надію, що все «якось буде».

Але ще години зо три, до того часу, як починають працювати магазини і транспорт, нічого не відбувалося. І вона вже подумала, що життя, певно, не має ніякого сенсу, якщо в ньому нічого не відбувається.

Але вона помилялась.

Коли час перевалив за п’ятнадцять хвилин на четверту годину її вранішньої ходи вранішнім містом, вона вийшла до вітрини музичного магазину. Над нею висіли великі літери «С-О-Н-А-Т-А», а всередині скла було таке: на вішалці висів піджак.

Досить кумедний піджак із пришпиленими до синього оксамиту рукавами, ніби його безтілесний хазяїн звів руки догори. І в цих «руках» піджак тримав по кілька музичних інструментів.

Але вона помітила лише золоту вигнуту трубу. Саксофон!

Вона зраділа так, ніби побачила давнього знайомого. Ніби цей запилюжений інструмент у вітрині міг допомогти їй влаштувати нове життя.

Вона зайшла досередини магазину з радісною посмішкою на вустах. І втрапила в сварку.

— Та зрозумійте, дурна ви макітра, ми вже рік не приймаємо саморобні мундштуки!!! У нас поставки з фабрики! І — годі! Товар — не ходовий. Хто зараз може дозволити собі таку покупку?

Це кричав чоловік у чорній полотняній куртці, що стояв за прилавком.

— Але ж ви їх брали! Брали, що характерно! — гудів, мов сурма, дядько в зеленому капелюсі. - І замовляли ще і ще!

— Це було сто років тому! Тепер — зась! Скільки разів повторювати? — не здавався чоловік в чорному.

— Та ви, холера ясна, хоч розумієте, про що йдеться?

Це ж не фабрична штамповка! Це ж — душа, справжня душа, що характерно! Та у вас відбою від покупців не буде! Та ще й яких! З усього світу!

— Та мил-чоловіче, — заблагав продавець, стішивши голос і поглядаючи в її бік, — я вже втомився пояснювати: не можу я взяти лівий товар! Без накладних. Без ліцензій. Не маю права. Ви мене під монастир підведете…

Чоловік в зеленому капелюсі запирхав ніздрями, мов розлючений кінь, кинув на неї погляд і вхопивши за руку, потягнув до прилавку:

— От запитайте її, запитайте — якщо вже вона увійшла сюди, то, певно, знається на музиці — на якому інструменті їй було б краще грати — на фабричній штамповці чи на витворі ручної роботи?

А вона в цей час погладжувала рукою кілька лискучих наконечників, котрі валялися на прилавку. І мовчала. Помітивши її жест, чоловік в капелюсі переможно сказав:

— Ось вам і відповідь, пане невігласе! Ручна робота пальці гріє, що характерно. І він почав збирати свій товар в дерев’яну скриньку, обмотуючи кожен мундштук крихітним замшевим віхтиком.

Коли все було зібране, сунув скриньку під пахву і, голосно сопучи, побрів до виходу.

Вона пішла слідом.

Вона отримала знак. І попрямувала за ним, як нитка за голкою.

Чоловік в зеленому капелюсі йшов, не обертаючись, до самого рогу, де була припаркована стара «Таврія-нова» такого ж кольору, як і його капелюх. Він відчинив дверцята і сів за кермо.

Вона зрозуміла, що нитка обірветься, щойно він заведе мотор. Але не рухалась з місця, адже не знала, що робити далі. Кішка знала б це напевне — просто заскочила б до салону у влучну мить і забилася під сидіння.

Авто чхнуло, заворкотіло і… заглухло.

Чоловік в зеленому капелюсі вистрибнув з нього, розгублено оглядаючись.

Помітив її.

Стишив незадоволене сопіння і звернувся до неї:

— Чи не буде пані такою люб’язною, аби трохи підштовхнути це ландо?

О, як затріпотіла вона кожною клітинкою свого затерплого після нічних ходінь, тіла.

Як кинулася до капоту і вперлася в нього руками.

Зрушила, мов Землю.

Чоловік спробував завести мотор.

Він завівся.

Чоловік на мить визирнув з віконечка:

— Дякую, чарівна! І вона зрозуміла, що більше не можна мовчати.

Перша фраза, яку вона вимовила на «великій землі», була такою:

— Візьміть мене з собою.

Він не дуже здивувався, тільки запитав, куди вона зібралася мандрувати автостопом, адже його шлях — далекий.

Вона не знала, що таке «автостопом», але чемно пояснила, що має один золотий кульчик, щоб заплатити за дорогу.

Він запитав, де її дім. І чи не будуть її шукати.

Вона пояснила, що у неї немає дому. І нема кому шукати її.

Він запитав, чи то є правдою. І вона відповіла так, що він одразу повірив їй. І взяв з собою…

Що-ха-рак-тер-но!»

Кода [3]!!

…Поліна відсторонила від вуст мундштук.

Мерехтливі яскраві тіні осені дотлівали по кутках майстерні.

Вечір за вузьким віконцем набував інших кольорів — пурпурових, коричневих, теракотових. Сонце ще чіплялося за краї урвища, і його рвані клапті залишалися в червоних кронах дерев.