Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗
Я експериментував з тростинами — не сприймай за алегорію! — аж доки не зрозумів, що не можуть вони однаковими бути. На мільйон саксів — мільйон тростин! Для деяких треба важчі, інші навпаки — варто полегшувати. У кожного інструмента має бути свій характер, як в людини».
…Помер пан Теодор уві сні.
Щодня — от уже сім років — ходжу на могилу.
Потім купую пиво і чипси. І розмовляю з ним альтовим.
А пиво і чипси — то з іншої опери. Але так само — гірчить…
Містечко наше маленьке, але воно саме містечко, а не селище чи село.
У ньому все як годиться — ринкова площа, автостанція, руїни фортеці, костели, православні церкви і навіть одна синагога, сквер з Луна-парком і та частина, яка називається Старе Місто. Воно вимощене бруківкою. У ньому вузенькі вулиці і старі облуплені будинки, кілька пивних яток під червоними парасольками і де-не-де — скульптури, які давно потребують реставрування.
Там же, в колишньому маєтку, розташована музична школа, за нею — цвинтар і далі — урвище, поле і ліс.
Усе місто дихає провінційністю і… старовиною. Провінційністю — в кращому розумінні, коли йдеться про неквапливість, неметушливу увагу до кожної дрібниці, дитяче захоплення усім, що потрапляє в поле зору, і жагу всотувати в себе все нове, все, чим об’їдаються великі і галасливі міста, втрачаючи смак до всього істинного. А старовиною наше місто — видихає. В прямому сенсі: робить ковток повітря, котре часом просякнуте випарами бензину чи димом шашликів, а видихає зі своїх тисячолітніх легенів особливий музейний дух, що йде від бруківки і стін старої фортеці, від урвищ і обважнілого прадавнього лісу.
Будинок пана Теодора розташований на околиці, над самим урвищем, котре за півсторіччя підступило так близько, що вночі, коли фортеця і центр старої частини міста підсвічується різнобарвними ліхтарями, здається, що він висить в небі, мов повітряна куля.
Заняття в музичній школі відбуваються тричі на тиждень.
Звісно, ті, кому батьки купили фортепіано або баян чи скрипку, ходять щодня. Але, дякувати Богу, я маю купу часу завдяки трьом учням, котрі чомусь обрали сакс — забаву досить дорогу. За останні п’ять років це найбільша кількість учнів.
Тому ані взимку, коли місто замітає двометровим шаром снігу, ані влітку, коли бруківка плавиться під ногами, мені не важко перетнути майдан і сквер, щоб зустрітися з ними.
Цей сквер тут чомусь називається Пташкою.
Якщо хтось говорить «зустрінемось на Пташці», всім зрозуміло, про що йдеться.
Сьогодні двоє робітників встановлюють там велетенський щит з героями якогось нового американського мульт- блокбастера, попереду яких зображена ще й вся компанія зі «Шрека».
Персонажі, намальовані ядучо-яскравими фарбами, виглядають безглуздо на тлі беззубих лав та облупленої скульптурної групи фізкультурників з оббитими кінцівками.
Всі пробігають повз щит, не дивлячись.
Заклякає перед ним лише одна бабця. Її обличчя розпливається в зворушливій дитячій посмішці, вона озирається на перехожих, хитає головою, запрошуючи їх приєднатися до своєї радості — мовляв, це ж треба таке вигадати, погляньте, які кумедні. Або так: «Ти диви, що ті гамериканці знову утнули!»
Але всі давно вже набавились виглядом зеленого Шрека в телевізорі чи кінотеатрі — і радості бабці не поділяли. Але цей погляд тепер залишиться в мені надовго — живий, дитячий. Я давно живу такими миттєвими спостереженнями, щоб потім перевести їх у звуки.
Я розпочинаю урок, все ще згадуючи той погляд і дивуючись тому, які вони однакові — старі і діти. Адже учні дивляться на мене так само — зі здивуванням і захопленням, часом штовхаючи одне одного ліктем — це ж треба таке вигадати! — і тримають на колінах свої досить дивні для цих країв інструменти.
— У 1840-му році бельгійський музичний майстер Альфред Сакс винайшов новий музичний інструмент, котрий назвав «мундштучним офіклеїдом». Він був виготовлений з металу, мав змієподібну форму і досить дивний звук, котрий відрізнявся від звучання інших духових інструментів…
Не шкодуючи їхніх юних голів, я розповідаю їм все від самого початку. Про томпак, пакфонг і латунь, зі сплавів яких він виготовлений, про розтруб, корпус і «єску», мундштуки з ебоніту, пластику чи металу, про «пащеки» і довжину виїмки, про «язичок»-тростину, про саксофони-піколо, субконтрабасові, сопранові, альтові, тенорові і баритонові, про регістри і тональні отвори…
Щоб дістатися душі — треба знати анатомію, вчив пан Теодор.
Віднині це і моє правило. Я від нього не відступаюсь. Всі знання мають бути досконалими, від початку.
А кому нудно, той завтра не прийде. І, можливо, правильно зробить. Адже свій шлях треба знати від початку, щоби потім ні про що не шкодувати.
Дорогою додому я йду повз цвинтар. Стою там, і голову свердлить одна думка: в чому секрет ручної шліфовки тростини?
Якщо довго посилати в небо одне й те саме запитання, відповідь неодмінно з’явиться сама по собі…
І вона з’явилася приблизно рік тому!
Прийшла зненацька — так, як і мало бути.
Треба було в майстерні трохи прибрати, адже після смерті пана Теодора там нічого не мінялося, все було на тих же місцях. Навіть попіл, що часом легкою курявою здіймався з підлоги. До попелу в пана Теодора було особливе ставлення.
Думаю про це і раптом — мабуть, час надійшов! — згадую, які чорні були у нього кінчики пальців.
Далі — більше!
А скільки разів ходили ми лісом — цілими днями? Шукав він «громовицю» — дерево, що загинуло від удару блискавки. Збирали його в мішки, до майстерні несли — і не дай Боже, хоч тріску загубити! А потім з димаря дим валив — допалював він деревину, перетирав на порох, складав його в спеціальну скриньку.
А пальці у нього чорні були тому, що тим попелом він і шліфував тростину!
Думаю так і раптом ніби голос його чую: «Що характерно!!!»
Він, пан Теодор, завжди, коли чиюсь правоту бачив чи щось підтверджував, завжди так казав — «що характерно».
Тепер все на своїх місцях. Не знаю, чи додає попелова шліфовка гармонії звуку, але роблю так само. І пучки мої завжди чорні…
Але тепер не соромно на тростину ставити мікроскопічний автограф.
Автограф майстра.
…У майстерні сьогодні хазяйнує тітонька Осінь — вихлюпнула на дерев’яну підлогу повне відро золотого моря, в кожному кутку засвітила плетиво павутиння, мов мереживні фіранки випрала.
На столі — три речі: альтовий, пляшка пива, пачка чипсів, всередині — сум і радість, такі, які бувають лише восени.
Мені так багато хочеться сказати і так багато почути! І це все можливо робити одночасно, якщо маєш такий альтовий!
З ним мені ніколи не буває самотньо.
Його мундштук гіркуватий на смак, затискаю його губами. Тихо-тихо починає він говорити.
Сьогодні на нього сходять давні спогади…
«…Вона бігла так довго, що, здається, двічі оббігла всю землю. Ще ніколи вона не бігала так швидко!
Потім, коли вже не було сил, на горизонті з’явилися перші будинки міста — ціла низка однакових, мов гриби, будівель, сірих і трохи підпечених вечірнім світлом. І вона злякалась — куди далі?
Жоден з будинків не здався їй тим притулком, де вона могла б зупинитись. В цьому місті був лише один такий. Але…
Але вона й гадки не мала, де його шукати. Адже місто було таким великим. А вона — такою маленькою, мов… Мов колібрі в джунглях. І вона побрела по ньому, відчуваючи стертими до крові ступнями кожен камінець. І скільки б не йшла — довкола були лише ці сірі низькорослі будинки. Вона намагалася уникати людей. Це було не складно, адже на вулиці різко впали сутінки, а потім — темрява, в якій де-не-де блимали підсліпуваті ліхтарі.
