Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Олена починає вірити, що бог знав, що робить, не давши їй за мужа Ореста Білинського. Так бодай залишилася їй нев'януча мрія, вічна лампадка перед іконою матері божої невстаючої помочі, до якої може звернутись кожної гіркої хвилини життя. А коли б той вимріяний Орест Білинський був повсякденно з нею, то життя давненько стоптало б їхні молодечі пориви. Воістину марно людині судитись з богом, бо він знає, що чинить.

— А чого ж ти мовчиш, Гелюню? Це тебе повинно теж обходити. Нікуди правди діти, в тебе теж чотири дочки на порі. Ти не гнівайся на мене, але щось мені здається, що той Мажарин не ожениться з Славою.

Слова Меланії шпигнули Олену в найболючіше місце, але вона знайшла в собі сили, щоб змовчати тому гадючому язикові.

Зате сперечалася з Меланією в думках.

«Не жениться Мажарин на Славі? Що ж, то залишить їй по собі бодай лампадку з вічним вогником, а твої бідні дочки і цього не матимуть».

Останньої неділі березня Бронко з двома бідонами, перекладеними брудною білизною Олекси Загайчика, добирався фірою Гершка, молочного пахтаря вишнянської пані, у село Вишня.

Залізниця перетинає вишнянські луги з південного заходу на півкілометра від села, але поїзд у Вишні не зупиняється. За часів отця Річинського, коли то він збирався будувати санаторій на пралі, ходив упертий поголос, що Вишня матиме залізничну зупинку. Згодом це питання заглухло разом з санаторієм. І так по сьогоднішній день. Поїзд зупиняється у сусідніх Ставках, за три кілометри від Вишні, і було б зовсім не погано, коли б він не приїздив туди вдосвіта, бо те, що він відходить перед десятою вечора, саме на руку Бронкові.

День випав прозорий, чистий, наче щойно вискочив з Небесної ванни. Повітря було таке свіже, аж у грудях лоскотало від його надзвичайної чистоти.

Бувають же такі дні наприкінці березня, коли в небесному ставі нагло проривається шлюз і землю заливає повінь теплого сліпучого світла.

На північних схилах пагорбів і в ярах, на які так багате наше Покуття, ще лежав латками брудний дірчастий сніг, але з-під нього дзюркотіла вже чиста, профільтрована в грунті вода. На бурих сіножатях з залишками минулорічної сухої трави блищали мініатюрні голубі озерця.

Такими голубими скельцями були прикрашені всі луки і сіножаті вздовж дороги.

Бронко спостеріг, що яскрава мерехтлива зелень озимини втрачає свої переливи, коли на сонце напливає хоча б легенька хмарка.

Поблизу людських селищ зустрічалися по-весняному підчищені стовбури верб. Головаті, рядочком одна попри одну, вони скидались на закутаних у перемітки жінок.

Вздовж річки (чи це не та сама Вишнянка?) палали під сонцем кущі верболозу. Бронкові, який виріс над рікою, видалося, що він уперше спостерігає цей особливий відтінок червені у верболозу.

Рожевий? Не рожевий.

Золотий?

Теж не те слівце.

Поперед очі Бронкові майнула зелена, блискуча, наче намистинка, мушка. По асоціації згадалася бджілка.

Верболіз був вощаного кольору. Не воскового мертвотного, а власне вощаного.

В'їхали в село, що лежало поміж двома опуклими горбами і мало смішну назву Перепічкове.

Гершко, якого, очевидно, мусило цікавити, кого везе, спитав з гречною покорою:

— Я перепрошую, вельможний пан, до панєнки від нашого ксьондза?

— Ні!

— Ні?

Гершко пильніше приглянувся до свого клієнта. Ну, він таки, правда, міг помилитись! З такою курткою, з таким кантом на штанах, з такими чобітками і до ксьондза їхати. Аби такий добрий рік на Гершка!

— Я ще раз моцно перепрошую, — він помацав за шапку, — вельможний пан ще не жонаті?

— Ще ні, Гершку.

— Ов, вельможний пан знають, що я Гершко? Ну, то в чому річ? Я перепрошую, я не шатхін [95] але якби був на місці вельможного пана, то я б оженився з панєнкою від нашого ксьондза. Ша, я нічого не казав!

— Слухайте, Гершку, скільки ксьондз дає вам за факторне?

— Що дав? Нічого не дав. Він наперед нічого не дає.

«Невже ж, — подумав Бронко, — така гіперпродукція попівен, що ксьондзи не гребують навіть такими сватами, як Гершко?»

Так їхали вони мовчки з півгодини, коли Гершко таки не втерпів і знову запитав:

— А може, пан — доктур?

Бронкові полестило, що Гершко запідозрив у ньому доктура, а разом з тим якось соромно стало за це мізерне самолюбство. Зрештою, Гершко, напевно, й сам не вірив, що везе доктура.

«Якби я був доктором, Гершку, то панна Ольга Річинська давно була б уже докторовою».

Нічого, Бронко Завадка наперекір усім темним силам таки візьме Ольгу в жони і без додатку «д-р».

Еге ж, може сподіватися! Якраз віддадуть йому добровільно Ольгу ті чорні круки! А може, й віддадуть, коли прив'яне, наче оспіла сливка, а ніхто з паничів не полакомиться на панну без приданого.

«Візьму і прив'ялу, — угурно опирається Бронко злій логіці розсудку, — але таки буде моєю!»

Але стривай, з якої рації, чого ради має він віддавати на поталу часові такий скарб, як молодість свого кохання?

«Якраз впору роздуми! Ану, перестав пластинку!» — скомандував Бронко своєму серцю, і воно цим разом послухалося його.

Справді, час був найменше пригожий для ліричних марень. В організації після приїзду Зеленого в Наше завирувала робота. Вийшов у світ перший номер пробоєвої [96] нелегальної газети «Воля» і вже партіями направився відповідними каналами по всій галицькій та волинській землі. Друкувалися резолюції сьомого конгресу Комінтерну з уривками деяких промов. Розпочатий у Центральній Польщі селянський десятиденний страйк пройшов на Покутті вдало, понад усякі сподівання.

Мало що не в кожному селі (де більші масштаби, де менші!) селяни відмовлялись платити податки за перший квартал. В багатьох випадках громадою проганяли екзекуторів, не без того, щоб іноді не потурбувати їх. Не виходили на шарварки. Влаштовували домашні арешти війтам, тобто тримали їх під вартою на час страйку. Були випадки організації масової самооборони села проти інтервенції поліції. В кількох селах страйкарі окупували поміщицькі садиби.

Характерним для того часу було те, що уряд вирішив вести комбіновану тактику: в деякі села вислав уланські каральні загони, а в декотрі впливових діячів, здебільшого послів УНДО, яким староста дав доручення опам'ятати підбурене комуністичними вивротовцями, але в основі лояльне до польського уряду русинське населення і за всяку ціну переконати хлопів, що для власного добра вони повинні занехаяти на майбутнє спроби непослуху державі, бо інакше паньство [97] буде змушене (чого дало докази!) вжити більш радикальних заходів для наведення публічного спокою.

У Вишню з цією місією вибрався відомий адвокат на Нашівщині, посол УНДО Володимир Осадчук. Це й була одна з причин, чому Бронко свій приїзд у Вишню запланував саме на ту, а не на іншу неділю. Йшлося про таку благоньку річ, як те, щоб на зборах, які проводитиме посол Осадчук, були прийняті не його резолюції, а ті, що їх заготовить Бронко. З пана меценаса вистачить і того, що він збере народ і виголосить промову до нього.

Дивним збігом обставин нашівському окружкомові стало у пригоді й захворювання Завадки-батька.

З того моменту, коли мнимий агент фірми «Фелікс» натякнув Йосифові Завадці, що його колінам придалася б електрична грілка, старий, слухайте ви мене, відчув, що йому треба лікуватися. До тієї пори вважав свої недомагання хвилевими. І хоч ті хвилини тяглися надто довго і надто часто повторялися, Йосиф не спокушався на ліки. Був переконаний, що вистачить один-два рази взяти їм верх над своїм тілом, і вже людина попаде у залежність від них, якої їй не спекатись до самої смерті.

Коли вже чоловік, який тебе вперше в житті бачить, каже, що тобі придалася б грілка, то, значить, щось пищить у траві, як каже поляк.

Хтось порадив Йосифові прикладати до болючих суглобів гаряче болото з вишнянського прала.