Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

— А що швагер Михайло на це?

— Михайло? — кинулася Меланія, аж головою затрясла. — Ти мені краще не згадуй про нього. Прошу тебе, лише про нього не згадуй мені. Я не знаю, Гелюню, чи в того чоловіка немає очей, чи він оглух, чи так збайдужів до своїх дітей, що його ця справа ніц-а-ніц не обходить. Якби я знала, що в нього такий характер, то де ж би я була полакомилася на його прізвище… Бо і скажи сама: що мені з того, що я — Річинська, що мої дівчатка — панни Річинські? Поїду оце, чуєш, Гелюню, до преосвященного і скажу просто: ввели, ексцеленціє, целібат, то дуже прошу забезпечити тепер наших дочок відповідними партіями. Але ми, Гелюню, треба признати, винні, й то таки добре винні, в цій справі. Коли тому чотири роки теологи, наші майбутні зяті, можна сказати, підняли бунт, жонатий клер не підтримав їх. Боявся перечити єпископові. Хай би було. Чоловіки наші мусили слухати розпоряджень єпископату. А де були ми, жінки і матері? Я тобі кажу, що нам, власне, нам, матерям наших дочок, треба було стати в оборону теологів і підтримати їх у їхніх благородних намірах. А ми з тобою прогавили. Мені заступило очі те, що Аврельця мала тоді нареченого, а Маруся була ще мала, а тепер ось як вийшло… Я не знаю, що й казати. З Марусею, це мені прикро, як матері, говорити, може погано скінчитись, коли єпископ не забере Голубінки з нашої парафії. Я вже йому казала, — так, так, не дивись на мене такими очима, — казала йому у вічі: то ви, отче, не могли вчепитись якої молодиці чи дівки на селі, а завзялись на мою дитину? Я говорила Михайлові, поїду до преосвященного і скажу просто: «Забирайте собі того бичка з нашої парафії, бо як станеться біда, то будете ви відповідати, ексцеленціє». А ти гадаєш, Гелюню, що Голубінка один такий? Ти сидиш тут, нібито у місті, і поняття не маєш, що діється по селах. Якось Михайло розповідав, що на соборчик приїхав єпископ. Коли селяни почули про це, то до ексцеленції прийшла делегація просити, щоб замінив їм нежонатих священиків жонатими, бо по селах діються страшні речі. І всі в один голос: «Ми не хочемо ксьондза-парубка».

— Ну, ну, то, може, вже занадто. Щось мені не хочеться вірити, щоб наші священики так низько скотилися. — Боронить Олена не клер нежонатих, а світлу пам'ять покійного чоловіка.

— І звідки в тебе та звичка все бачити у кращому світлі, ніж воно є насправді? Ніколи не маєш відваги глянути правді у вічі. Вона мені буде тут боронити целєбсів? Гелюню, не такі ще речі діються… Целєбси, — стишила голос, — тримають при собі господинь разом з своїми байстрюками.

— Лишім цю розмову, Меланцю… Ти маєш рацію. Я тепер ніде не буваю, нічого тепер уже не знаю… То й не можу судити… Прикрі це історії. А поза тим, що в тебе чувати?

Олена запитала от так собі, але по міні Меланії пізнала, що в неї справді якась новина. Меланія зітхнула, звівши очі до стелі:

— Є в нас новина, Гельцю… Не хотіла я передчасно розголошувати її, але коли ти вже спитала… Маємо квартиранта, Гелюню, яке щастя… на селі трапився квартирант. Я навіть добре не знаю, хто він по фаху… якийсь інспектор від кооперативів, чи ревізор… чи ще щось вище. Але сподобав собі наш дім і воліє, каже, жити на селі, як у Нашому, хоч, правда, він вічно в роз'їздах… Але, кажу тобі, Гелюню, манери… гречність, в кожному цалю комільфо [93]… одним словом, не сьогоднішнього хову… І до дівчат такий гречний… особливо з Аврельцею має щось вічно до балакання… Боже, якби нам такого зятя, то не знаю… як дякувала б богові… А Аврельця така весела стала… руху дівчина набрала… Я її розумію, котрій дівчині не є приємно подобатися? І тому, розумієш, я хочу, щоб преосвященний забрав з нашої парафії Голубінку, бо як би так, не дай боже, пан Тихий — правда, яке миле прізвище? — зміркував, що твориться під нашою стріхою, то я певна, певна, кажу тобі, що виповів би нам квартиру.

Я не питаю, не моя це справа, але він мусить походити з якогось дуже доброго дому… то зараз пізнати по манерах… І тому, я тобі кажу, за всяку ціну хочу позбутися того Голубінку з дому…

Олена начеб не чула про квартиранта Меланії, або зовсім не цікавила її ця справа, бо продовжила попередню тему:

— Я тільки дивуюся, що такі священики, як кузен Ілакович та інші, не візьмуться вплинути на наших целєбсів…

— Сидорко? — Меланія любила при кожній нагоді підкреслювати свою мниму приналежність до цієї галузі родини. — Він мав би щось говорити? Хай краще дивиться за тим, що діється в нього під власним дахом…

— А що? — на Олену найшла цікавість з домішкою не знайомого їй досі почуття злорадності. Прихильні Ілаковичі до неї — гріх був би нарікати, — але чи не задовго їм добре ведеться?

— А ти не знаєш? Сказилася та Славкова жінка і не дає спокою Несторові.

Олена розчарувалася у своїх сподіваннях почути сенсаційну вістку.

— Та це все старі історії, Меланцю. Чули дзвін, та не знають, де він. Було таке, що Нестор — хіба не знаєш Нестора? — говорив Орисі різні компліменти, але щоб Орися… Вона ж отримала таке прекрасне виховання… Лісні — це такі порядні люди. Це хтось, Мелясю, не має що робити та й розпускає плітки. Кажу, був час, що Нестор чіплявся до неї.

— Тере-фере! Чіплявся! Чіплявся, доки не вчепився. А ти чого почервоніла? Слава богу, вже самі дорослих дітей маємо. Так от вона йому тепер спокою не дає. Бо той її Славко нібито великий політикану але, кажуть, як мужчина, до нічого. А Нестор, сама знаєш, нема що тобі казати, любить літати з квітки на квітку. Він тепер втікає від Орисі, а вона, як ошаліла, гониться за ним.

— А що Несторова на те?

— Несторова в розпачі.

— Бідна!

— Ти не зрозуміла мене, Гелюню. Вона в розпачі, що Несторові так скоро Орисі відхотілося.

— Мелясю, що ти говориш? Таж тоді на тризні їй аж голова розболілася, коли Нестор почав до Орисі умізгуватись.

— А то, може, на початку цього роману так було, а потім Несторова погодилася вже на Орисю. А тепер вона в розпачі, що Нестор почне знову якоїсь нової шукати. А так, розумієш, гріх залишився б при родині. Хоч я, — багатозначно протягнула вона, — не розумію тієї Орисі. І я колись була молодою, і дітей на світ поприводила, але того сліпого, дурного шалу до мужчини сама ніколи не знала і в інших не визнаю. Ти говориш, що Орися одержала добре виховання? А я вважаю, що порядна жінка ніколи не дасть розгулятись в собі таким пристрастям. Я двадцять п'ять років прожила з Михайлом, але, скажу тобі відверто, як з першої пошлюбної ночі, так і до сьогодні дивлюся на ті справи, як на прикрий подружній обов'язок, що його накладає церква на нас, жінок. Так виховала мене моя мама, і ці принципи я намагаюся прищепити своїм дочкам. Тільки той Голубінка… Голубінка живцем мене в могилу закопує. Що я хотіла сказати тобі ще, Гелюню.

— Бачила я тільки що Лесю Чуйгукову, — ти знаєш її? Жінку адвоката, — Меланія сама хотіла вже перемінити розмову. Відчула, що ще трохи — й зробиться їй погано від самого звуку зненависного прізвища Голубінки.

— Таке то якесь старосвітське, немодне… шкода, що пані меценасова [94]. Я живу в глухому селі, а й то не хотілося б мінятися з нею строями… Правда, сам Чуйгук теж скапцанів, а який колись з нього кавалер був! Він молодший за мене на пару років, але не на одних вечорницях обтанцьовував мене! А я щось не пригадую собі тебе, Гелюню, на вечорницях в тих часах.

Олена мовчала. Думала своє. Згадала, як перші роки свого подружнього життя терпіла фізично і морально від близькості з Аркадієм. А як пізніше, коли вже третя дочка була на світі, в ній почала пробуджуватись жінка. Як Аркадій, пошли йому господи царство небесне, не відчув цієї переміни в ній. Але тамте статеве пробудження в собі Олена аж ніяк не може назвати коханням, бо воно не мало і не могло мати нічого спільного з тим мерехтливим, до спазму в горлі проймаючим захватом, що його колись відчувала вона до Ореста Білинського. Воно, либонь, так і є, що крізь життя людини ця любов протікає сама по собі, а тамте саме по собі. А може, в декого зливаються вони в одно русло. Проте це, мабуть, дуже рідко трапляється.