Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
Маршал ZhangJiong (ЧжанЦзюн).
Переговори пропонується провести в Стамбулі 10 — 15 квітня ц. р.»
Після тривалої паузи Василь Воля тихо (і де поділася його патетика?) сказав:
— Угоду з Голдстайном я підпишу Але що робити з цим? Доведеться вам їхати.
Використовуючи рідкісну нагоду побути сам на сам з Волею, Гайдук накинувся на президента:
— Чому не призначено міністра закордонних справ? Чому досі не створено міністерство оборони? Палій був добрим кандидатом на міністра. Чому ви його не затвердили?
Василь Воля прикрив долонею обличчя, помовчав. Потім глянув на Гайдука:
— Міністром закордонних справ проситься стати Ерна Еріхівна Богошитська. Це вас ощасливить? Міністерство нацбезпеки і оборони без вас — не міністерство. Всі кадрові й організаційні рішення відкладаються до виборів. Ми повинні діяти тихо і обережно, щоб не дратувати виборців. І сусідні країни. Тому почекайте. Але щоб не гаяти час, створіть військовий комітет при своєму РОК, очолюйте його — і створюйте Збройні Сили. Беріть вашого Палія у перші заступники… Невже, Ігорю Петровичу ви не розумієте, що я довіряю тільки вам?
Він забрав зі стола бамбукове послання і сховав до сейфа.
51
— Сьогодні ми повинні зробити дитину — оголосила за сніданком Оля, в якій, на радість Гайдуку прокинулася давня енергія молодості, сексу жадоби життя, що останнім часом пригасла. Гайдук помітив, що Оля підкоряється якимсь незбагненним ритмам припливів і відпливів, які визначають її внутрішній стан.
— Пане генерале, ви почули, що я сказала? В мене всередині все булькає, аж кипить і пищить: благаю вас, зробіть дитину..
Гайдук, що пригублював гарячу каву думаючи про незчисленні наради, зустрічі й поїздки, які чекали його сьогодні, вирішив послати все до бісової матері, бо роблення дитини — справа набагато серйозніша, яка вимагає свободи і особливого стану душі: звільнення від темряви, від сірої буденності.
— А можна послухати, як там булькає? — вийшовши з?за столу він став на коліна перед дружиною, приклав голову до живота. Оля охоче розстебнула джинси, щоб легше було притулити вухо.
Він відчув, як хвиля ніжності огортає його.
— Вибач, я дуже завинив перед тобою, — він поцілував її нижче пупка, знову приклавши вухо, й не почув жодного булькання. — Я тебе дуже люблю. І дуже хочу.. Твої слизовики проживуть день без тебе?
— Будуть тільки раді.
— Тоді поїхали, — підвівся він з колін.
«Козак Мамай» віз їх до Чабанів, туди, де на краю старого яблуневого саду стояв непримітний дерев'яний дім — колишній резервний штаб ФВУ, створений ВІРУ напередодні окупації Києва Чорною Ордою, а нині об'єкт РОК. Гайдук подзвонив туди і попередив про свій приїзд.
Перед входом у дім його вже чекав черговий офіцер, який передав ключі.
Водій Крук запитально подивився на Гайдука.
— Ви вільні. Забирайте з собою офіцера. Я зателефоную вам. Провівши поглядом «Мамая», що поїхав у напрямку Окружного шосе, вони з Олею увійшли всередину І одразу були приємно здивовані: тут було тепло, в каміні палав вогонь, оселя виявилася охайною — все виблискувало чистотою, на підлозі у вітальні лежала шкура білого ведмедя, а холодильник у кухні був завантажений м'ясом, сирами, овочами; господарі не забули й про горілку та вина.
— Ну знаєте, Ігорю Петровичу це всі ваші розвідники так живуть? — свиснула від здивування Оля. — Чи тільки вибрані?
— Вперше тут, — виправдовувався Гайдук, подумки похваливши Невінчаного, який жив у цій хаті після повернення з Молдавії.
Роздягнувшись, вони лягли на пухнасту білу шкуру дивлячись на вогняні ігри всередині каміна: полум'я мало безліч барв — від пекельної чорно–іржавої до ангельської прозоро–блакитної.
Непомітно і легко, наче сновиди, вони наблизилися одне до одного, входячи в солодкі, тремтливо–беззахисні тунелі темряви — темряви внутрішньої, що належала лише їм двом, але також і третьому ще не відомому життю, ще передчуттю життя, яке починалося зі скриків, схлипів, стогонів та шепотів, поцілунків та вибризку двох струменів, що, зливаючись, дають нове життя.
Потім спали, пригорнувшись один до одного, потім Гайдук бігав, голий, у двір — приносив дрова до каміна, потім вони їли і потім знову лягали на ведмежу шкіру.
Через кілька годин такого штабного життя, як назвав його Гайдук, Оля урочисто оголосила:
— Вони зустрілися!
— Хто?
— Твій Янь і моя Інь. Я відчула це.
— Булькало?
— Ні. Це як вибух… там. Теплий, гарячий… Як я вас люблю, Ігорю Петровичу..
— Скажи мені «ти».
— Ні, не скажу.
— Я прошу, — поцілував він її.
— Ні. Ви для мене — ви.
— A я думав… ти мене вже розлюбила.
— Хоч і генерал, а таке дурне… — вона ніжно притулилася до нього.
— Почекай, дай перепочити, — злякався він. — Так усі мої Яні закінчаться.
— Ви знаєте, що таке шістдесят дев'ять, пане генерале?
— Ні.
— Боже, і ви ще навчалися в ем–ай–ті? Дивіться.
Вона лягла на нього, поклавши свою голову йому на ноги.
Нова хвиля збудження огорнула їх, ведучи до нового виверження й темряви.
Десь годині о четвертій вони вийшли на свіже повітря. їм здалося, що день став світліший. Блукали по саду тримаючись за руки і цілуючись, забувши про все на світі, наче стався обвал пам'яті, немовби над ними справді запанував Нульовий Час: час їхнього кохання без минулого і без майбутнього. І тоді вони наштовхнулися на молоду яблуньку що дивом затесалася серед старих безплідних дерев–пенсіонерів, яких давно треба було спиляти.
Гайдук не повірив своїм очам: яблунька викинула липкі бруньки, готові розкритися й породити білий цвіт. Оля торкалася бруньок й, підносячи пальці до носа, вдихала їх гіркуватий запах.
— Almighty Lord, — беззвучно ворушив він губами, беручи до своєї долоні Олині пальці. — Thank you for this sign, I heard your whispers and I ask you, please, to gift us our child and to protect him. Help us all in these difficult times and thank you, God, for what you do for us. Amen.
— Що ви там мурмочете, пане генерале? — засміялася Оля. — Знову якийсь таємний шифр?
— Повертаймось, бо замерзнеш. Ти вже дві години як вагітна.
Дім видався їм теплим раєм. Оля почала чистити картоплю, щоб зварити. Гайдук взявся за м'ясо, намагаючись посмажити його у вогні каміна, настромивши на шампури. З цієї затії нічого не вийшло, м'ясо обвуглилося й довелося досмажувати неспалені шматки на сковороді. Голодні, ковтаючи слину від запахів та шкварчання м'яса, вони незчулися, коли пролунав раптовий, як постріл, телефонний дзвінок.
— Слухаю, — підняв трубку Гайдук.
— Пане генерале–полковнику. Доповідає черговий по РОК майор Степанов. У нас надзвичайна подія. На Банковій, в колишньому Особливому відділі гетьмана. Дзвонив із Запоріжжя президент, просив вас негайно приїхати, розібратися. За вами вислано машину.
— Знаєш, чим рай відрізняється від пекла? — жбурнув трубку Гайдук. — Пекло — вічне, а рай — тимчасовий. Короткий, як життя метелика.
Оля кинула останню чищену картоплю до каструлі з водою й глянула на нього своїми світлими, широко поставленими очима, які підозріло виблискували.
— А я думала залишитись тут на ніч, — вона, як колись, капризно надула губки, потім розсміялася. — Якби залишились, ми б другу дитину зачали… Це найкращий день у моєму житті.
Він швидко, як під час бойової тривоги, одягався, думаючи про НП на Банковій. Чортова вулиця, чортові монстри на Будинку з химерами.
Короткий день їхнього щастя скінчився, й суцільна пітьма поглинула Київ.
52
«Козак Мамай», супроводжуваний джипом військової поліції, яка розлякувала автівки, що траплялися на їх шляху різкими сигналами сирени, стрімко віз їх проспектом 70–річчя Незалежності України до берегів Дніпра, до площі Дружби українців, де туго сплітався вузол комунікацій, що вели до моста Патона. Не доїхавши трохи до площі, вони круто звернули вліво і вулицею Івана Мазепи піднялися до Печерської фортеці, звідки швидко дісталися Національної скарбниці (колишній Національний банк) і загальмували: вулиця Банкова була замкнена в щільне кільце військових патрулів та кордонів поліції.
