Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Далі почалося пекло. Моє власне, я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хаті. Що я міг? Спостерігати та чекати. Прислухатися, принюхуватися. Придивлятися до себе і до інших. Я почав спускатися та підійматися на свій поверх по сходах, щоб помітити, коли мене скрутить від знесилення, щоразу здавалося, що я більше спітнів, більше захекався, ніж раніше. Це старість. Коли я кохався з нею, – а я продовжував кохатися з нею, бо хотів її надзвичайно, – поводився більш агресивно, кусав її плечі, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, і мені це подобалося. Я згадував, що Віолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, зокрема й секс. Шу гомоніла, стогнала, викрикувала щось незрозуміле, навіть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цілував її маківку чи сідницю. Зараз я прислухався до кожного її звуку, і коли вона стогнала «ммма», я чекав, дотискував її, входив різкіше, щоб вона викрила себе, злочинка, щоб закричала на всю горлянку: «Макс»… Мені здавалося, що мене відразу відпустить. Краще знати, ніж мучитися підозрами, але бути переконаним, що все так, як ти підозрюєш, та не мати певних доказів. Я божеволів. Інколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, які блукають її тілом, – це руки Максима.
Звісно, що я спробував усе з’ясувати в неї. Звісно, що вона віджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловіків, на котрих, на мою думку, більше був схожий Макс, аніж я; тиснув на неї, скавульчав, розповідав про довічну чоловічу конкуренцію, і тоді вона запитала серйозно: «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» Я відчув холодок побіля своєї шиї, натомість серце моє палало, усі нутрощі також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць. А що ще казати в таких випадках? Вона запропонувала повернутися до цієї розмови ввечері.
Я уявив, як хутко підводжуся та починаю бити посуд на кухні, кулаком перевіряю на міцність вікно, скло летить на мене, на неї, сусіди починають гамселити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потім я починаю трясти її, намагаючись дізнатися, що вона приховує і як могла таке зі мною зробити. Як раптом обм’як. Видався собі смішним та безпорадним.
Вона пішла на свою роботу, а я сидів, палив чужі цигарки (залишив хтось із гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа: «Старий щось про нас знає. Надалі треба бути обережнішими». І його, Максову, нахабну посмішку переможця… Я вирішив поїхати на цвинтар, до батька. Потрібна була його присутність, нехай умовна, можна було поговорити з батьком і не залишаючи квартиру, але я вийшов надвір.
Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик: кілька гойдалок, на яких я ніколи не бачив дітей, лавка, де в теплу пору сидів бомж, що читав пакети, а ще дерев’яні боввани, однакові та жахливі на вигляд, яких було врито у пісок, щоб вони бавили дітей – це вигадав явний маніяк. На бовванів підіймали лапки дворові кобелі, хрестилися старенькі, а ввечері когось із них обов’язково кликали бути третім місцеві п’яниці. Двох із них хтось зніс. Вони валялися п’яні в багнюці. Один вклав голову на груди іншому. Однакові, як брати-близнюки зі спитими пиками. Груди того, хто підтримував голову іншого, були в червоній фарбі. Поруч із ними валялася розочка з горілчаної пляшки. «Тут відбулося братовбивство», – подумав я. Перед очима, утім, з’явився Макс. Він простягав до мене руки, а я стояв біля вікна на кухні та тримав ніж. «Геть!» – заволав я. «Трррр…» – поважно відповіла мені ворона. «Я не тобі, пані вороно», – вибачився. «Трррр», – повторила вона. «Може, вона панянка або взагалі пан?» – подумав я, щільніше закутався в шалик і пішов шукати таксі.
На цвинтарі було не дуже тихо. Совалися люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч із батьковою. Там було поховано малюка, його ще не встигли назвати, до нього ніхто не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. «Привіт, Кирилку», – сказав я, і мені закортіло притиснути до грудей це маленьке тільце, яке, можливо, так і не притиснула до себе мати. Я уявив собі лікаря, руку якого мати Кирилка відчула на своєму тілі й розгубилася, тому що розраховувала відчути свого синочка. «Мені шкода, мені дуже шкода, ми зробили все можливе…» – від її відчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою в бік батька: «Тату, чекай, я… зараз». Батько любив дітлахів, він мене розумів. Аж тут я подумав, що Кирилко виріс. Звісно, що він виріс, уже скільки минуло років… Мати Божа… А я весь цей час продовжую тягати йому ці дитячі забавки, з нього, мабуть, глузують усі товариші, дівчатка. Але що ж тоді принести? Я наче збожеволів, почав рахувати, скільки йому років, ого, майже одноліток Макса. То що тобі принести, Кирилку? Іншим разом я до тебе приведу Шу. «Шу – це те, що потрібно парубкам твого віку». Злість масажувала моє серце.
«Навіщо ти це робиш?» – спитав я у власної злості. «Треба трохи прибратися на літо, можливо, ще рано, але краще приїду двічі», – промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене говорила старенька Софія Аркадіївна. Семена Франсовича, її чоловіка та товариша батька, було поховано поруч із ним, але з іншого, некирилчиного боку. Я закляк. «Я бачу, і ти пам’ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої – Міша та Нінель – не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от мені із Семеном ніколи не буває сумно. З іншого боку, що вони хочуть від цвинтаря – щоб він був схожим на балаган?» – «Доброго дня, Софіє Аркадіївно! Радий вас бачити, ви в чудовій формі, усе милуюся вашим волоссям. Відкрийте мені таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густішає, а от я страшенно боюся облисіти». Софія засміялася срібним голосом акторок тридцятих років: «Женю-Женю, підлабузнику ви мій дорогий!» Я всміхнувся.
Софія Аркадіївна облишила віник. «Вирішила перепочити та побалакати», – подумав я. Вона була симпатичною старенькою. «Як Віолетта, як Максик?» – «Віолетта наче непогано, уже доктор наук, невгамовна й гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?» – «Хлопчику, я розумію, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, і ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять років тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змінюється, не можна відстежити, що та як, і стільки дурощів – хто все це розробляє, сказитися можна!» Семен Франсович був відомим адвокатом. «А ви стежите за змінами законодавства?» – «Звісно. Хоча Михайлику це не цікаво, дивуюся, як він спромагається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною, хоча, кажуть, на нього є попит, я нічого не розумію в сучасному житті, так… Я розповідаю про це Семенку. Семенкові завжди було цікаво, що я думаю про те чи інше, ми говорили з ним до світанку, але я й зараз відчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але мені здавна здавалося, що Віолці нецікаво з тобою спілкуватися, їй ні з ким не було цікаво спілкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Досліджувала наші реакції, чи що? Ти сам зараз?» – «Досліджувала, так. Вона і зараз досліджує, хоча, може, і спинилася, академіка їй і так дадуть. За видатні заслуги… Не сам». Я замовк. Софія Аркадіївна теж виявила делікатність.
«А Максик і досі аналізує фінансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотіла, щоб він одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзиґа! Уже двічі встигла розлучитися. І це порядна єврейська дівчинка? Сором. Живе зараз у Німеччині. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З різного лайна. Лазить по смітниках, знаходить ґудзики, тканину, старе мереживо, попільниці, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки від вина, гілки та каміння збирає. І з цього всього майструє цих ляльок. Уже й виставка була. У Берліні. Я побоялася летіти, Мішка зледацюжився, ще зветься батьком, Карина його якраз відпочивала в Ізраїлі, а от Нінелька поїхала, думала, що причарує якогось німця. Не причарувала, але, каже, успіх у цієї дзиґи там феноменальний, а ляльки схожі на виродків та дуреп.
