Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн .txt) 📗

Чернигівські землї: чернигівський стіл і князї; иньші тутешнї князївства, кн. Брянське, кн. вятицькі, верховські князївства й їх династиї; ослабленнє Чернигівщини й її територіальні втрати.

Отже в Київщинї й Переяславщинї князївсько-дружинний устрій по татарськім погромі упав зовсїм, і землї по всякій правдоподібности роспали ся на поодинокі міські громади, де тільки часами з'являли ся князї в ролї татарських підручників. В Чернигівщинї було инакше: княжі династиї зацїлїли тут скрізь під татарською грозою й множили ся далї, дїлячи свої — і так уже дрібні волости ¹).

Причину сеї ріжницї в устрою легко зміркувати. Київщина й Переяславщина не мали своїх місцевих княжих династий: тутешнї столи займали князї приходнї, з ріжних династий чужих. Під час похода Бату які були тут князї — по части наложили головою, по части розбігли ся; татарський погром, і ще більше ті відносини, які тут уставили ся, відстрашили князїв — вони перестали сюди тиснути ся, та й тільки. Тим часом в Чернигівщинї була свійська династия, що пустила в землї своє коріннє глубоко. Подїти ся сїй великій, розмноженій династиї не було де, й вона міцно держить ся далї за свої волости та тримаєть ся на своїх столах і під татарською грозою, хоч ся гроза з князями дїйсно не жартувала, як показують численні записки про чернигівських князїв побитих Татарами. Князївсько-дружинний устрій, що правда, й тут виродив ся, але з иньших причин нїж в Київщинї та Переяславщинї: через розмноженнє й крайнє роздробленнє волостей. Через нього князї старої Чернигівщини стратили всяке значіннє і в кінцї зближили ся до становища великих власників земель, дїдичів.

Процес сей в загальних рисах можемо слїдити, бо звістки про чернигівських князїв, хоч спорадичні, таки переховали ся в синодиках, ґенеальоґіях і в північних лїтописних збірниках ²).

Чернигів мабуть зістав ся й далї старшим столом. Любецький синодик титулує чернигівських князїв великими князями; можна вказати також на таку подробицю, що не тільки Михайло Всеволодич, оден з великих руських князїв, як його зве Пляно-Карпінї, сїв у Чернигові по татарськім походї, але й пізнїйший чернигівський князь, з 1250-х рр., Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський. Але пізнїйше в Чернигівщинї мабуть уже не практикувало ся „лЂствичноє восхожденіе”, таке як в передтатарські часи, коли князь, дістаючи чернигівський стіл, відступав свій дотеперішнїй безпосередно молодшому по собі свояку. На се вказує історія Романа брянського: в Любецькім синодику він зветь ся вел. князем чернигівським, те саме кажуть про нього й ґенеальоґії, і по всякій правдоподібности він дїйсно був чернигівським князем, але в лїтописних звістках зветь ся увесь час князем брянським: очевидно, бувши князем брянським перед тим, нїм дістав чернигівський стіл, Роман і пізнїйше задержав Брянську волость, не передав її молодшим своякам.

Ряд чернигівських князїв XIII-XIV в. дає нам Любецький синодик, але ряд сей, очевидно, не повний: за мало тут як на стілький час тих чернигівських князїв, а деякі прогалини можемо таки виразно сконстатувати: так не знаходимо тут згаданого уже Андрія Всеволодича, Василькового зятя. Ряд сих князїв представляєть ся так: по Михайлу Всеволодичу згаданий тільки в любецькім синодику Всеволод-Лаврентий Ярополчич, стриєчний брат Михайла Всеволодича (внук чернигівського князя з к. XII в. Ярослава Всеволодича). Проминений в синодику Андрій Всеволодович, найскорше — молодший брат Михайла, а може і син згаданого що йно Всеволода, згадуєть ся в Волинській лїтописи, коли женив ся 1259 р. з Васильківною ³). В Любецькім синодику по тім Всеволодї є ще другий: Всеволод-Семен чернигівський (не титулований вел. князем, а тільки князем), про котрого нїчого більше й не можна сказати ⁴). По нїм наступає „Роман Старий” — син Михайла Всеволодича, в лїтописях звістний в рр. 1263-1285, все з титулом князя брянського; осїдком його в 1263 р. був Брянськ, але не знати, чи був уже тодї він чернигівським князем. Се одинокий чернигівський князь, про котрого щось трохи більше знаємо — завдяки його родинним звязкам з волинськими князями ⁵). Його син Олег, згаданий в лїтописи в подїях 1275 р., мабуть був теж вел. князем чернигівським; його ототожнюють з в. кн. чернигівським Леонтиєм синодика, що потім постриг ся в черцї з іменем Василя ⁶); синодик додає при тім замітку, що він, приймаючи чернецтво, полишив дванадцять тем (120 тис.) людей — очевидно своїх підданих; чи мало б се означати приблизне число людности в тодішнїм Чернигівськім князївстві? По нїм синодик вичисляє з титулом чернигівського князя ще чотири особи: кн. Дмитра, вел. кн. Михайла Дмитровича, в. кн. Михайла Олександровича і в. кн. Романа Михайловича ( † 1401).

Про иньші волости Сїверщини, окрім Чернигова, ми маємо відомости переважно в самім лише Любецькім синодику. Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке ⁷). Уставити династичні відносини тих князївств зовсїм не можливо — так припадкові й бідні наші відомости. З князївств сих найбільший розголос в 2-ій пол. XIII в. дістало князївство Брянське завдяки свому князю Роману, що був потім також і князем чернигівським. Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, „не помня раны на тЂлеси за радость”, і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: „сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!” (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити) ⁸). З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: „господине отче”. Потім одначе Брянське князївство підупало, й на початку XIV в. його забрали смоленські князї ⁹).

Про князївства в басейнї Оки, в землї Вятичів маємо відомости в московських ґенеальоґіях, завдяки тому, що в XV-XVI вв. сї князївства увійшли в склад Московської держави, а їх князї — в склад московського боярства. Тутешнї княжі династиї виводять ся сими ґенеальоґіями від трох молодших синів Михайла Всеволодича. Хоч вповнї на докладність виводів сих ґенеальоґій тяжко спустити ся (подекуди є очевидні неправдоподібности), але в своїй основі вивід сей можливий: як ми бачили, в перед-татарські часи земля Вятичів була спеціальним доменом чернигівських князїв і дуже правдоподібно могла належати Михайлу перед його смертию, а його сини, випросивши собі потвердження в Ордї, могли посїсти й задержати сю землю в своїх руках і далї. В такім разї чернигівський стіл зістав ся без сього головного свого ресурса, і се дїйсно таки фактично стало ся безперечно; ся обставина мабуть і вплинула на ослабленнє чернигівського стола й занеханнє старої практики переходу князїв, яке я вище зазначив для другої половини XIII в.

По ґенеальоґіям Вятицька земля мала бути так подїлена між Михайловими синами. Кн. Мстислав Михайлович дістав Карачев і землї між Десною й Окою — пізнїйші князївства Козельське, Мосальське, Болховське — волости князїв Козельських, Мосальських, Болхівських; окрім того від нього вели свій початок княжі роди кн. Звенигородських і Єлецьких, але сї волости ледво чи належали коли до Чернигівського князївства, отже звязь була хиба династична, а не територіальна. Кн. Семен Михайлович дістав, окрім Глухова в Сїверщинї, землї на верхнїй Оцї, з городом Новосилем, і з них потім вийшли волости Новосильська й Білевська, з князями тих же імен — Новосильськими, Білевськими, Одоєвськими; від нього ж виводили свій рід князї Воротинські, хоч ся волость лежить уже в иньшім комплєксї земель. Найбільше мали роздробити ся землї найменьшого з Михайловичів — Юрия, що мав дістати землї середньої Оки з городом Торусою; з них сформували ся князївства: Торуське, Мезецьке (або Мещовське), Борятинське, Конинське, Мишецьке (Мишега), Волконське й Оболенське, — волости князїв Торуських, Мезецьких, Борятинських, Мишецьких, Волконських і Оболенських ¹⁰).