Живі книги - Іванцова Міла (читать книги .TXT) 📗
– Але хто міг передавати мені те домашнє вино й оповідання?! Яка така «шанувальниця»?! Невже це теж ваших рук справа, а вино – лишень привід посидіти разом?! – вона впритул дивилася на Віктора.
– Ні! То не я! Не пити мені більше ніколи вина, якщо брешу! – з якнайсерйознішим виглядом поклявся він.
– Тоді як це можна пояснити? «Пані письменниці від шанувальниці»? Що це взагалі було?
– Не відаю. Сам дивуюся. І зауважте: остання передача адресувалася мені.
– Але з інструкцією – дегустувати разом.
– Ой, відчуваю, десь неподалік є особа, зацікавлена в нашій дружбі! – вказав пальцем у небо Віктор.
– Але, погодьтеся, і вино, й есеї були неординарними! Мене вже почало мучити сумління… Люди, приманені моїм «титулом», розповідали такі чудесні історії, сподіваючись колись побачити їх на сторінках книжок, а я їх так безбожно дурила… І історії пішли, як вода в пісок…
– Ну, чому ж? Ви переповісте їх мені, а я, може, щось десь і використаю, – підморгнув Амалії Віктор.
– Хіба що. А загалом дуже непогана ідея.
– А чом би й ні? Якщо ви не надумаєте писати власні романи.
– О, це навряд чи! Я за дипломом бібліотекар, аж ніяк не письменник, фаховий читач. А ви? Ви взагалі хто?!
– Я? Та такий собі дядечко, що любить дурити довірливих дамочок! – засміявся Віктор і пригальмував біля узбіччя, прямо навпроти вже знайомої картинної галереї.
– Це тут? – здивувалася Амалія.
– Так, виходьте, приїхали.
У першій кімнаті галереї було чимало різних на вигляд людей – і представників богеми, і випадкових відвідувачів, стояли також триноги з камерами – певне, телебачення збиралося знімати сюжет про цей захід. Віктор теж дістав із машини фотоапарат із чималим об’єктивом і диктофон. Він одразу якось змінився: зосередився, націлився на робочий процес, попросив Амалію вільно ходити тут і дивитися, але не зникати. Перепросив, що мусить її залишити.
Вона слухняно обійшла першу залу, а біля проходу до другої побачила вивіску «Янгол Любові й Надії. Доброчинна акція-аукціон». Її дещо здивувало поєднання таких різних слів – «янгол», «доброчинність», «аукціон»… У грудях заворушився скепсис: мабуть, знову якесь красиве шоу задля чийогось піару.
Вона переступила поріг другої зали й завмерла. На великому, метрів чотири заввишки полотні було намальовано молоду й гарну оголену жінку з довгим золотим волоссям, що спускалося по грудях і нижче, прикриваючи певні частини тіла, а за її спиною – розгорнуті крила, створені з відбитків дитячих долоньок, вмочених у золоту фарбу. Під ногами в янгола були дерева, будинки, трава й сонце, а фігура ніби піднялася над ними. Невисока білявка, та, що учора ввечері малювала разом із дітьми цю «еротику», нерухомо стояла спиною до полотна, обличчям до входу, розкинувши руки, і дивилася в небо. І було зрозуміло, що висока стеля галереї їй зовсім не заважає. Жінка здавалася зовсім маленькою й тендітною поруч із таким великим малюнком, але виглядала спокійною й космічно щасливою.
Люди почали входити до зали, завмирали на порозі так само, як Амалія застигла сьогодні в церкві перед монументальним розписом, що сколихнув її душу.
Що ж це за акція? Чому Віктор нічого їй не пояснив, а лишив саму? І чому вчорашній неприємний присмак від споглядання тутешнього творчого процесу сьогодні вмить розвіявся? І де юні співавтори цього шедевру?
Гості утворили півколо біля художниці, і почалася імпровізована прес-конференція, з якої стало ясно, що художниця – американка українського походження, що вона є посланцем ООН у сфері культури, подорожує світом і втілює різні доброчинні проекти, зазвичай направлені на допомогу хворим дітям і сиротам.
Учора в цій галереї при зачинених дверях вона й семеро хворих на рак дітей, що лікуються в київській клініці, створили цю картину, яку сьогодні виставлено на аукціон. Виручені гроші будуть передані лікарні для закупівлі чогось вкрай необхідного, а також художніх матеріалів для дітей, щоб вони продовжували творити.
На якісь хвилини Амалія перестала чути те, про що гарною українською, але із сильним акцентом говорила ця доброзичлива молода пані. Перед її очима виникали кадрами моменти, побачені вчора через вікно галереї. І лишень тепер вона усвідомила, чому діти, співавтори картини, видалися їй тоді дивними. У жодної дитини не було волосся! А в найменших на обличчі були марлеві медичні маски.
Вона здригнулася від чоловічого голосу неподалік, у якому бриніли агресивні нотки, знову напружила слух і сконцентрувалася на тому, що відбувалося в залі.
– Скажіть, невже не можна було вибрати якусь іншу тему для спільного малювання з дітьми, а не цю, перепрошую, Афродіту?! Я батько трьох дітей і не хотів би, щоб вони своїми долонями малювали в такому юному віці голих тьоть!
По залу пробігся шурхіт, хтось невдоволено зацитькав на чоловіка, який поставив запитання, але художниця не розгубилася. Вона на мить завмерла, розглядаючи чоловіка, і стримано пояснила:
– Це не Афродіта, а Янгол Любові та Надії. Він створений руками онкохворих дітей. Це їхня молитва за зцілення. Діти не бачать на картині цинічної «голої тьоті», як побачили ви. Створений ними Янгол одягнений у золоте волосся. Ми обговорювали це перед тим, як малювати картину. Саме так дітки бачили цього Янгола, це їхня мрія, бо ні в кого з них наразі волосся немає. Янгол оголений – це є символом Богом створеної первісної чистоти. Упевнена, що ви теж не в штанях народилися. І дуже шкода, що до чистого й прекрасного ви поставилися з таким сарказмом.
Люди загомоніли між собою, а господиня галереї оголосила про початок аукціону. При цьому звернулася до пана, якого обурила оголена натура:
– Пане, щоб показати свою шляхетність і неупередженість, ви маєте шанс купити цю картину й цим зробити внесок у конкретну допомогу хворим дітям!
– Навряд чи, навряд чи, – промовила якась літня пані, – такі любителі похаяти чужі добрі вчинки тільки й здатні читати моралі, а як до справи, то й тю-тю!
Невдоволений пан проштовхувався до виходу – його пуританські ідеї тут чомусь не прижилися.
Амалія вперше була на подібній акції, дивилася навколо, слухала, але погляд її постійно повертався до тендітної русявої художниці, маленької жінки з великим серцем, у якому знайшлося стільки тепла та любові до чужих дітей, які так потребують підтримки.
Вона також помітила, що ліворуч і праворуч від величезної картини були розвішані знімки вчорашнього спільного процесу. Амалія підійшла до них і впізнала тих дітей різного віку, які вчора то відходили від полотна вмочити долоньки у фарбу, то поверталися і відпечатували їх знову і знову на велетенських крилах Янгола, немов золоті пір’їни. По щоках її покотилися сльози. Сльози співчуття, розділеного болю, тривоги, надії і… сльози сорому за себе, молоду, здорову жінку, яка впала у відчай лишень тому, що колишній чоловік викреслив її зі свого життя. Який сором… Які це неймовірні дрібниці порівняно з тим, що відбувається у світі, за стінами її помешкання, з тим, що робить для наших хворих і самотніх дітей ця американка, віддаючи їм свої сили і свою любов, підживлюючи дитячу віру в диво зцілення! Чого вартий один цей Янгол Любові та Надії, створений рученятами малюків, які так хочуть вижити в той час, коли вона ладна була викинути решту свого непотрібного їй життя на смітник…
Вражена до глибини душі, Амалія раптом почула, що торги вже закінчилися й картину продано, але вона все одно стала пробиратися ближче до художниці. Віддалік помітила Віктора з фотоапаратом, але їй зараз було не до нього, жінка рухалася вперед. Там, поруч із картиною, вона побачила прозору коробку для пожертв, дістала із сумочки стодоларову купюру, яку збиралася сьогодні поміняти на гривні «на життя», згорнула й опустила в щілину. Зараз вона ладна була віддати все, що мала, на користь тих дітей і на підтримку справи цієї маленької сильної жінки. А ще… вона вважала будь-які гроші такою мізерною платнею за те, що сьогодні трапилося з нею самою…
