Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
Пани братались з козаками, обнiмались i цiлувались на радощах, неначе вони нiколи не бились i навiть не лаялись. Козаки голосно хвалились своєю прихильнiстю до Польщi.
- От тепер нехай найяснiший наш король посилає нас на Москву або на шведiв! - говорили на радощах козаки. - Ми дамось їм взнаки i докажемо, що ми готовi i головами накласти за його королiвську величнiсть. Пропали тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми їм вкупi з вами доброї пинхви!
Вже надворi сутенiло. В залi стало душно, як на печi. Пiсля довгого бенкету козаки й пани вже були п'янi. Коронний канцлер, господар дому, встав з мiсця i хотiв сказати промову, але вiн був вже такий п'яний, що язик не слухав його i насилу повертався в ротi. Канцлер забелькотiв, запикав, замикав i замовк.
- Вiват канцлеровi! вiват! Вип'ємо за здоров'я канцлера! - гукнули гостi. - Нехай живе славний канцлер!
Вже смерком скiнчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гостi рушили в одчиненi на терасу дверi. Слуги понесли слiдком за ними пугарi, кубки, плящки та бутлi. Сад був освiчений лiхтарями. Надворi стояла тиша. Гостi обсiли лавки на широкiй терасi, обсiли кам'янi сходи, розсипались по садку i посiдали на розстелених килимах на землi, декотрi посiдали на травi. Знов полилось вино та горiлка з бочок в бутлi та в жбани.
На терасi один штукар, козацький сотник, стоячи коло лiхтаря i поглядаючи на свою тiнь, промовив:
- А що, панове, чи не стала моя тiнь довша, як я став шляхтичем?
Генеральний обозний Тимiш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались навiть тi козацькi полковники та сотники, котрi самi запобiгали в сенатi та в короля ласки, щоб дiстати право шляхетства. Пани образились i понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки своїми жартами неприємно вразили гордих своїм шляхетством польських панiв.
Вже настала глупа нiч. Вже гостi спорожнили не одну бочку старого венгерського. Половина гостей насилу потрапила в дверi, як почала розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани й козаки валялись по садку, по травi, по сходах, на терасi, як деревця на дрив'ятнi. I сад, i тераса нагадували поле пiсля гарячої битви. Самого господаря слуги взяли попiд руки i насилу доволокли до пишного лiжка в узенькiй тiсненькiй кiмнатцi.
Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькi посланцi вернулись на Україну з дорученою їм грамотою до Виговського i з затвердженими королем пунктами Гадяцької умови. Король надарував козацьку старшину правом шляхетства, але не всю. Дiстали од короля шляхетське право навiть двiрськi гетьмановi слуги, тимчасом як декотрi полковники не сподобились од короля такої честi.
Козацькi посланцi вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими святками. Саме тодi поприїжджали до гетьмана полковники та сотники, щоб поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман жив тодi в Суботовi, i козацька старшина й посланцi поїхали до Суботова. Першого дня Зелених свят усi вони зiбрались в просторнiй свiтлицi Богданового палацу. Свiтлиця була обквiтчана клечинням, рутою та любистком. На вiкнах, на столах стояли букети з пiвонiї, пiвникiв, м'яти та рути. Пiдлога була посипана татарським зiллям, дрiбною осокою вперемiшку з пахучим чебрецем. Свiтлиця була весела, повна пахощiв. Дух весняного зiлля, ясне промiння майського сонця, все це гармонiзувало з радiсним почуванням козацької старшини, котру брала нетерплячка, щоб швидше вийшов гетьман i оповiстив про шляхетськi привiлеї, надарованi королем старшинi й усiй Українi.
В другiй свiтлицi походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки збереться уся старшина, поки зiйдуться усi посланцi. Гетьманша сидiла на канапi коло столу.
- А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тодi, як тебе сватав? Чи не справдились же мої пророкування?
- Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я i зохотилась за тебе вийти замiж, бо постерегала твiй хист, твою здатнiсть, твiй розум та зручнiсть.
- От теперечки я гетьман i великий князь на Русi, а ти велика княгиня! Поздоровляю тебе з великим князiвством! - сказав Виговський i тричi цмокнув гетьманшу в щоки.
- I я тебе поздоровляю од щирого серця! - тихо обiзвалась Олеся.
- От тепер твої князi Любецькi та Соломирецькi, та твої сенатори-родичi зостались в сливах! Ти тепер вища за їх усiх, бо ти велика княгиня, мов королева на Українi, а вони простi князi i муситимуть схилити свої гордовитi голови перед тобою. Вони тепер зiрки, а ти- ясне сонце України, - сказав Виговський, походжаючи по свiтлицi, гордо пiдвiвши голову вгору та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелi, неначе то лазили не мухи, а усi тi князi Любецькi i Соломирецькi, та Олесинi родичi-сенатори.
- Ну, теперечки як почує княгиня Любецька, що ти став великим князем, а я великою княгинею, то лусне з досади, - сказала гетьманша.
- А князь Любецький зареве од зависностi, а твiй дядько, кальвiнiст Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурiкає, як пiвень.
- А тiтка Суходольська? Тепер вона од зависностi скрутиться, зверетениться та й сказиться! Вона ж найбiльше перебаранчала нам до шлюбу, - сказала Олеся i встала з мiсця. - От тепер я велика княгиня! Заткнула роти усiй високодумнiй рiднiї - говорила Олеся, ходячи тихо по свiтлицi. - Нехай тепер вони їдуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над ними, як сонце над землею.
В гетьманшi очi блищали, щоки горiли. Гордовитiсть i самолюбство, вдоволене по самiсiньку шию, так i свiтилось в її пишних очах, в цiлiй постатi її повненької фiгури. Довга оксамитова рожева французька сукня пишно сунулась за нею слiдком по пiдлозi, а голубий шовковий кунтуш аж шелестiв на її станi, нiби на радощах, що вкриває княжi плечi i княжий стан.
- А знаєш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькiй умовi з Польщею, щоб нашi українськi православнi князi, якi позоставались на Українi, не мали привiлеїв, бiльших за козацькi привiлеї, i були у всьому рiвня козакам, - сказав гетьман. - Це нашим князям Любецьким та Соломирецьким ще одна носатка од мене.
- Ото й гаразд! Так i треба! - аж крикнула гетьманша. - Надiну княжу дiадему своєї матерi на цей урочистий час i покажусь в нiй козацькiй старшинi, щоб тепер вона не дуже ставала запанiбрата з нами.
Гетьманша витягла з здорової скринi маленьку скриньку чудової роботи, одiмкнула, вийняла дорогу золоту дiадему, обсипану брильянтами, i почепила собi на голову; потiм вийняла чотири разки перлiв i золоте намисто з маленьких червiнчикiв i почепила на шию.
- Пишна ти в цiй дiадемi та в перлах! Ти неначе родилась задля того, щоб носити дiадему та корону! - сказав Виговський, милуючись своєю Олесею.
Гетьманша запишалась на цi слова чоловiка, на її очi, на її обличчя на одну мить неначе злинули грацiї i обвiяли їх своїм духом. Але перегодя Олеся знов гордо пiдвела голову i тихою ходою почала походжати по свiтлицi. Княжа поставнiсть та поважнiсть знов виглянули в її постатi, в кожному пружку її гордовитого обличчя.
- Та ти, гетьмане, не цiлуйся тепер з козацькими полковниками: треба знати й свою честь. I я не буду їх тепер цiлувати в плечi, бо я тепер їм не рiвня. Одразу постав себе як великий князь i гетьман, щоб i вони зучились вважати на тебе як на великого князя! - навчала Олеся.
- А то ж як? Авжеж я тепер їм не рiвня! Тепер я маю ласку в короля. Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина, певно, вже вся зiбралась. Час виходити!
- Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти поздоровлення, - сказала гетьманша.
Зiбрана в свiтлицi старшина все поглядала на дверi, а дверi не одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очеретi й кошик на водi з маленьким Мойсеєм все стояли нерушно. Коли це несподiвано фараонова дочка з очеретом неначе посунулась i десь сховалась. Два козаки одчинили в велику свiтлицю дверi i поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв поважний вид i гордо ступив в свiтлицю. Полковники, й сотники, й посланцi сповнили сливе усю свiтлицю. Гетьман поклонився до їх не дуже низьким поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червонi сап'янцi з срiбними пiдковами та острогами аж сяяли на гетьмановi.
