З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

(Укотре не перестаю дивуватися: Господи, як же вміємо спускати в трубу свою історію — в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, — як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)

Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистости він належить до тієї «зоряної» східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків — з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають — і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й незрівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?

Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції — країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому будиночку в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю — над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля… Як у всякого справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні — дарма що вона про це поки що не здогадується.

Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-х іще можна було отримати строк, і недавно завершена «Його таємниця, або „Прекрасна ложа“ Хвильового». А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.

Я знаю, що він читає «Українську Правду». Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість «Я, Мілена», де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистости, розповів мені, як він один час, за його словами, «був Міленою» — коли за ним ганялися всі європейські медії, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічности на живу душу). Тому я старалася писати цей пост якомога стриманіше: не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо — мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим… Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала би сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: «Повертайтеся, чуєте? Обов'язково!»

19 жовтня 2007 року

Коротка історія рок-н-ролу по-українськи

«Пако», — кажуть про нього народжені в 1970—1980-х: ті, для кого стало щирим шоком відкриття, після його смерти, скільки йому насправді було років. «Покаль», — звали його, з тою самою фамільярно-довірчою інтонацією, народжені в 1950—1960-х, кому він так само був ровесником. А для його справжніх, «паспортних» ровесників — покоління моїх батьків — він був «Юрко»: теж зменшувальне, хоч і з інших причин — наймолодший у кожному «шістдесятницькому» ґроні, вічний юнак, невгамовне живе срібло (декотрі форкали: несерйозний, лепетя! — тільки от саме цього «несерйозного» попросив Василь Стус, із його бездоганним слухом на людей, стати боярином у себе на весіллі, коли треба було виручити в скрутну хвилину, і так воно звідтоді й виходило, впродовж сорока років надалі, мовби це й мало бути розпізнавчою прикметою його присутности в нашому світі — що він завжди виручав, коли треба було: легко, з готовністю, по-дитячому тішачись просто з того, що може допомогти, з того, що ось він такий, тут, поруч, серед нас, — Юрко, Покаль, Пако: беріть, користайте, поки він іще тут…) і

І, здається, тільки ті хлопчаки з Прилуцької колонії для неповнолітніх, якими він так гаряче опікувався, а вони у відповідь вдячно писали йому сповіді на тему «Моє злодійське життя» (він був у захваті від їхньої творчости не менше, ніж од власних «літературних хуліганств»!), звали його — «дядя Юра». Теж, завважмо, — не «Юрій Володимирович»: ким як ким, а «Юрієм Володимировичем» він ніколи не був.

Залишатися ровесником трьом поколінням — само по собі феномен. А феномен потребує пояснення. Сказати просто «дар» — недосить хоч би тому, що всяким даром треба вміти розпорядитися, і в пам'яті культури залишаються якраз ті, хто розпорядився правильно. Саме тому до їхнього досвіду й звертаються знов і знов — з вічної спокуси зрозуміти, «як їм це вдалося».

Поет, прозаїк, перекладач, сходознавець, латино-американіст, джазмен, перформер, видавець, сценарист, журналіст, блоґер, телевізійник, продюсер, арт-менеджер — жодна з позицій цього списку (а можна ж досипати й ще!) не покриває і, головне, не фокусує цілости, що промчала метеором крізь другу половину XX та перші роки XXI століття під іменем «Юрко Покальчук»: хоч із якого боку глянь — калейдоскоп, суцільне кольорове мерехтіння («Кольорові мелодії» — так називалась одна з його ранніх книжок)… Перебирання окремих скелець цього калейдоскопа й розглядання їх на світло поодинці жодним чином не наближає до таємниці цілого: це так само безнадійно, як старатись описати, крок за кроком, усе, що він на своєму віку любив — Гемінґвея й Че Ґевару, французьких екзистенціалістів і Луї Армстронґа, Лесю Українку й Збишека Цибульського, африканські маски й пісні УПА, каву з Матагальпи і дощ у Парижі, а індонезійську кухню? а жінок? — о-о, жінок! — ну, й жінки ж його любили, — а які він коктейлі робив? я йому завжди казав: старий, у тобі вмер бармен! — а пам'ятаєте, як одного разу, чекай-чекай, на якому ж це фестивалі було…

…І так щоразу — всяка спроба наближення кінчається тим, що скельця вислизають із рук, дробляться на ще дрібніші, на геть уже мікроскопічні кольорові оскалки, — мерехтіння частішає, а «феномен Покальчука», як і раніше, залишається загадкою, — і, з сутої безпорадности зрозуміти, додають, уже заведено: «Харизматична особистість». Це говорилося ще за його життя, і на цьому погоджувалися всі — і ті, хто його щиро любив, і ті, хто погордливо чмихав за його спиною (а такі були в кожному поколінні!): «пурхає, як балерина з валізкою» (це — про його літературознавчі пошуки 1970-х), «ну який із нього письменник, порнушкою скандальчик заробив!» (це — в 1990-х, після появи його еротичної прози), «ні слуху, ні голосу, тільки заважає музикантам» (це — в останнє десятиліття, після «Вогнів Великого Міста», з яких і почалися, й до сьогодні тривають у нас письменницькі джазові рецитації — Андрухович із «Карбідо», Жадан із «Собаками в космосі», — весь цей «Покальчук-стайл» поетичного перформансу «єсть пішов» із його легкої руки, як і багато чого іншого в сучасній культурі)… В тім-то й штука: кожне з його осягнень зокрема можна було піддавати сумніву, але Покальчука від того якимось дивом не меншало, і харизми йому аніскілечки не уймало. Харизма була — в самому мерехтінні. У швидкості змінюваних кольорів…

Гадаю, щоб побачити його, треба старатися не наблизитись — а, навпаки, відступитись. Бажано на якомога дальшу дистанцію: от якраз на ті три покоління.

Одного разу мені це вдалося, але я зрозуміла це вже аж коли його не стало. Це трапилося наприкінці 1980-х, після випадкового зіткнення з ним на вулиці (а всяке зіткнення з ним означало шампанськи-вибуховий клекіт новин, вражень, несортованих і якихось неймовірно захопливих — «нє, ти послухай»! — подробиць чергових подорожей, проектів, планів, у які тебе втягувано з місця, заки ти ще встигла оханутися…), — я брела тоді додому в стані легкого «запаморочення Покальчуком», струшуючи з себе опадаюче конфеті щойно відшумілої розмови, і мені несподівано написався був чотиривірш — як уривок, вихоплений із навмання розгорнутої книжки: