РАЙ. Центр - Дашвар Люко (книга жизни .txt) 📗
— Ростиславе! Читай цьому покидьку свідчення секретарки. Він поки не розуміє, наскільки усе серйозно.
— Секретарка не писала свідчень! — закричав Сердюк. — Я контролював процес!
— Я теж, — сказав Коноваленко. — На прохання Федора Федоровича.
— Що?! — Сердюк очі витріщив. Удар під дих. Які ж скоти повсюди! Куди не глянь… І та Соня… Як вона тільки могла?! Таке молоде і таке підле!
Коноваленко вже розгорнув аркуш пожовклого паперу, приготувався декламувати. Перепечай зупинив владним жестом.
— Я це бачу приблизно так, — сказав. — Син іде шляхом батька. Володимир Сердюк свого часу зґвалтував секретарку, довів її до самогубства. Його син…
— Ваш онук! — заволав Сердюк.
— От і пожалій мого онука, свиняче рило! — зашипів старий Перепечай.
Сердюк раптом побачив свої руки. Вони вчепилися у стіл, почервоніли, трусилися.
— Що вам треба?..
Перепечай зміряв зятя презирливим поглядом.
— Це вже інша справа! — кинув холодний погляд на Коноваленка. — Обох стосується! Чув, в одній області два райони об’єднують… Аби перевірити доцільність адміністративної реформи. Ідея не нова, але корисна. Ваші колошмаття зараз вивели справу на той рівень, який нам цілком підходить.
— Та кому це нам?! — закричав Сердюк. — Від чиєго імені ви нас із Ростиком тут раком ставите?!
— Стули пельку і слухай! — гаркнув старий Перепечай. — Райони об’єднають! Райцентр буде у сусідньому районі. Лікарня, через яку ви зчепилися, нам не потрібна! — простягнув до Коноваленка суху долоню. — Дай документ, Ростиславе!
Коноваленко віддав папірець Перепечаю, усміхнувся краєчком губ — по його вийшло, обісрався Сердюк.
— Мені та лікарня тепер — до лампочки! Хоч увімкненої, хоч вимкненої! Мені просто цікаво, якого біса… — трусився Володимир Гнатович.
Коноваленко вирішив добити ворога просто зараз.
— Мій завод, сподіваюсь, залишать у спокої? — запитав.
— А у тебе там був завод? — вишкірився Перепечай. — Треба було думати, коли пішов секретарку заспокоювати, та так заспокоїв, що та копита відкинула.
Коноваленко пополотнів. Розгублено знизав плечима, мовляв,
як же так… Сердюк не витримав — зайшовся нервовим
сміхом. Значить, Перепечай і на Ростика щось має?
— Федоре Федоровичу… Але ж… — усе ще не вірив Коноваленко, чіплявся за цукрозавод.
— Слухайте і запам’ятовуйте, — підвищив голос Перепечай.
— Ви забуваєте про той райцентр. Назавжди. Більше — жодного руху, або сильно пожалкуєте. Не заважайте серйозним справам серйозних людей. Займіться чимось конструктивним, лобуряки! Глядіть, може, й вас запросять до участі, якщо я поклопочу…
Сердюк вже ледь втримувався, аби не вчепитися Перепечаєві у горлянку.
— Віддайте свідчення секретарки, а потім ми подумаємо… над вашими пропозиціями.
— Стиць! — презирливо скривився Перепечай. — Ідіть і працюйте!
Сердюк і Коноваленко — очі в стіл. Щелепи ходором.
Перепечай відірвав зад від стільця, штовхонув стіл набитим черевом — задзеленчали склянки, перекинулася пляшка з мінералкою, на Сердюка й Коноваленка — хлюп! Перепечай засміявся, пішов до виходу.
— Замовте, хлопці, печеню з косулі, — плюнув через плече.
— Попустить…
Уже до порога дійшов. Зупинився. На колишніх комсомольських функціонерів глянув.
— З вас могорич… За вчасну пораду.
Сердюк і Коноваленко озирнулися в нервовому синхроні.
— З тебе, Ростиславе, чверть земель, за які у Криму воюєш. Не віддаси — взагалі нічого не отримаєш. А ти, Вовчику, щоби просто зараз знайшов Женю, вибачився, додому повернув. Зрозумів?
Сердюк аж зубами рипнув.
— А може, вам ще грошей підкинути? Я би по кишенях порився…
— Чув, деревину карпатську продаватимеш… — вів далі Перепечай. — Половину грошей — мені, другу половину Жені віддаси. Питання є?
Питань не було.
Перепечай грюкнув дверима. У порожній залі ресторану заклякли Сердюк і Коноваленко.
Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози колишнього другого, а потім першого секретаря обкому партії. Обоє знали — Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав, йому, старому козлу, мабуть, крім проносного, від життя вже нічого не треба.
— Скоріш за все, старе падло, злигався з урядовими… — Сердюк глухо.
Коноваленко вхопив його за руку.
— Не тут!
Вийшли з ресторану — на порожній галявинці перед «Мисливцем» тільки їхні автівки без водіїв.
— Їдь за мною, — видушив з себе Сердюк. Кипить. Не помітив — а Роми Шиллєра нема.
За десять хвилин зупинилися на узбіччі траси біля розчищеного місця відпочинку з двома дерев’яними лавками та альтанкою. Вийшли з автівок.
— Ну, привіт, Вово… — похмуро сказав Коноваленко.
— Як живеш, Ростику? — Сердюка раптом затопило морем спогадів.
Коноваленко, мабуть, теж із тих хвиль:
— Отож і воно. Молодими були… Дурними… Треба було валити Перепечая… Він, падло, і з могили буде нас на ціпку водити.
— Звідки у нього Соньчині свідчення? Що за фіґня?..
— Наказав, щоби я приніс йому чистий аркуш з її підписом.
— А, знайома схема.
— Вово… Нам потрібен той папірець…
— Погано ти цю падлу знаєш. — Сердюк пішов до дерев’яної лави, упав на неї, поглядом у траву. А Ростик марку тримає. Не сичить, не сіпається. Може, покінчити з війною?
Коноваленко усівся поруч із Сердюком, і вони години зо дві городи городили, намагаючись знайти вихід з кута, у який загнав їх старий Перепечай. Поодинокі грибники, що йшли з лісу до траси з повними кошиками, здивовано роздивлялися двох немолодих чоловіків у дорогих костюмах, що гілками малювали на піску якісь схеми, тихо, але завзято у чомусь переконували один одного, замовкали, коли помічали людей, проводжали їх ворожими поглядами і з натхненням поверталися до спору.
— Якщо старий думає, що так легко може нас завалити, він глибоко помиляється, — підвів риску Сердюк, коли сонце сіло і креслення на піску втратили будь-який сенс. — Ми теж недарма життя прожили. Так, Ростику?
— Вово, я дні за два з’ясую, що за люди поклали око на мій район, — почав Коноваленко.
— На наш район, — нагадав Сердюк.
— Домовилися, — погодився Ростик.
Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце — шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів. Сердюк і Коноваленко домовилися діяти спільно.
Володимир Гнатович сів за кермо, рушив у бік столиці вже по темному. Зустрічні авто сліпили фарами, та хід думок не порушували. Усе би нічого… Усе би нічого, аби тільки дружина не була Перепечаєвою донькою і Перепечай не вимагав повернути її додому. Сволота! Одна згадка про гладку крикливу Женю вивела Сердюка з нестійкої рівноваги. Тепер зрозуміло, чому Макс рвонув з дому. Служниця знала про Женьчині витівки, могла розповісти Максу… Сволота, сволота! Як би її тихо позбутися?..
— Шиллєр! — врешті згадав. — А де Шиллєр?!
Набрав Ромин номер, слухав довгі гудки. Шиллєр не відповідав. Щось нове… Володимир Гнатович раптом зрозумів, що не побачив Рому, коли, розлючений, вискочив з ресторану. Біля «Мисливця» стояли тільки дві автівки. Знову набрав Ромин номер.
— Де ти, Шиллєре?! — жбурнув мобільний на сидіння.
Поганий день. Скоріше додому, випити чарку коньяку спокійно і зважено обдумати надскладну ситуацію… В’їхав у місто і… застряг у довжелезному заторі. Сотні людей у своїх автівках нервово чекали, поки звільненою від них, як від лушпиння, дорогою промчить розкішна іномарка з владними номерами. П’ять хвилин чекали. Шість. Сім…
— Суки!
Сердюку уривався терпець. Вчепився в кермо, вдивлявся у порожній відтинок траси — коли вже з’явиться небожитель, заради якого перекрили рух?! Якого біса він… вони всі… повинні відкладати свої справи заради… — істерика обірвалася і розбилася. Володимир Гнатович Сердюк приголомшено озирнувся на водіїв у заторі, наче ті могли би прочитати просту і страшну думку, що раптом виникла і застрягла у мізках. «Без Перепечая я повернуся туди, звідки прийшов, — у народні маси», — бац у тім’я. Жахнувся — невже?! Забув про затор, на вустах усмішка розгублена: невже всі його успіхи, капітали, вплив — тільки результат умілої багаторічної гри турботливого татка Перепечая? А сам?.. Сам Сердюк нічого не вартий?
