Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас (книги полностью бесплатно .txt) 📗
Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:
— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморився, виголодався... пообідаєш, спочинеш...
— Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краець у чоловіка, та перехопив трохи... А тепер — немовби й теє...
Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.
— От і Чіпка йде...
Грицько собі глянув.
— Та й обірваний та обшматований який, господи!
— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? — дивлячись на Грицька, питає Христя.
— Ні, хай... чоловікові втрете не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.
— Та й собака ж у вас! — обізвався до неї Чіпка. — З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!
— Здорові... Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.
— Що, Грицько вернувся? — питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.
— Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть! Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.
Йому якось і соромно стало, і страшно... Грицько привітався перший.
— Здоров, Чіпко!
— Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, j'o й не пізнати тебе!
— Чим же я перемінився?
— Усім... заріс, постарів...
— От, ще вигадайте! — защебетала Христя. — Де ж таки він старий?.. То він не поголився... то так воно здається...
— А може... Та ні: я таки тебе, Грецьку, молодшим бачив...
— Це .так мене зостарила молода жінка, — сміється Грицько.
— Тільки б і старості... — усміхаючись, каже Чіпка.
— Та й ти. Чіпко, перемінився... на себе не схожий... Чого це ти так занепав?
— Лихо, брате!.. — зітхнувши, одказав Чіпка й сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?
— Що ж тобі за лихо таке?..
— Багато, Грицьку, розказувати... — ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка й скорим поглядом окинув хату.
Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися... На серці в його стало так люб'язно; думки його повернулися назад — і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. — наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Він болісно всміхнувся... Глянув на Христю... І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися... На очі наверталися — чув він — сльози; він боявся, щоб не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христю... І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
— Багато, кажу, — почав він, — розказувати... і за день усього не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, — не одскіпаєшся!..
— Хто ж винуватий у вашому лихові? — обізвалася, глядя на його Христя. — Мабуть,чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
— Та трохи й сам винен, — одмовив він, задумуючись. — А то-таки й люди...
— Чим же люди винні? — сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
— Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:
— Ось годі тобі базікати! — обізвався до неї: — готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
— Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, — з жалем признався Чіпка.
Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш... Грицько мерщій посунувся за стіл, на п6-куття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, — та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, —як Грицько промовив:
— Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є... Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі, й сама сіла.
— Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
— Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажаємо!
— Дай, боже! — одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка. Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
— Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці... Чіпка, як три дні не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни — такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись...
