Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗
Незабаром виявилось, що улюбленим заняттям кугуара стало споглядання випадкових пішоходів, які проходили повз багатоповерхівку. Він ставав на міцні задні лапи, передні вкладав на перила балкону, примощував на них мордочку і дивився вниз на мурашок-людей, вряди-годи муркаючи щось крізь вуса і махаючи від задоволення хвостом.
Відверто кажучи, Мурзік починав мені подобатись. Якось так зовсім непомітно ми почали симпатизувати один одному. Бувало, я приходив і всідався на підвіконні, з сумом згадуючи найкращі моменти перуанських пригод, а гірський лев вмощувався навпроти по той бік вікна і дивився на мене розумними очима, наче співчуваючи тому, що все так кепсько скінчилося. Потому я відкривав кватирку і кидав йому шматок м’яса. Мурзік голосно мурчав і хутко з’їдав все до останнього шматочка, а тоді починав тертися щокою об скло, виканючуючи добавку. Я ще не знав, як його можна приручити, однак віддавати кому-небудь свою пуму мені вже не хотілося.
…Тьомик стовбичив перед дзеркалом, повертаючись до нього то одним, то іншим боком.
— Гарний, правда?
Я не второпав, що саме він мав на увазі: себе, костюм чи ще щось. А проте, ніде правди діти, мій товариш дійсно виглядав вражаюче: акуратна стрижка з укладкою, дорогий світло-сірий костюм ручного пошиття, блискучі гостроносі туфлі, легкий літній запах «Hugo Boss» і… синець, котрий за останні дні змінив окрас на блідо-фіолетовий з жовто-чорними розводами по краях, зробивши Тьомика схожим на далматинця з великою чорною плямою навколо лівого ока.
— Краватку тільки під колір синця підбери, Казанова, — сардонічно порадив я, але напарник пропустив повз вуха мою іронію.
Мій товариш ретельно споряджався для походу в оперний театр, де мав вимолювати прощення у своєї кудрявої бестії. Я підібрав йому квитки на «Пікову даму», відому оперу Чайковського. Я, звісно, в тому нічого не тямлю, однак знавці казали, що Маруся мусить бути в захваті.
— Тільки, чувак, ні пари з уст про одруження. Не згадуй при ній цього слова! Зрозумів? — даю останні настанови напарнику. — Не намагайся приставати до неї чи чіплятися. Навіть не думай. Жодного натяку на секс того ж вечора! Старайся всім свої виглядом показати, що ти жалкуєш через те, що трапилося, і намагаєшся зробити все, аби виправитися. Якщо накоїш дурниць, другого шансу в тебе може й не бути.
— Слухай, Максе, пішли зі мною? — несподівано запропонував Артем. — Я серйозно, — додав він, помітивши, що я лиш жартома скривився і відмахнувся.
Зрозумівши, що мій товариш не насміхається, я розгубився.
— Я не люблю оперу… — кажу.
— А ти думаєш, мені туди вельми хочеться? Я просто ненавиджу це верескливе завивання зграйки гермафродитів у лосинах, мене ще в середині першої дії почне нудити, як на кораблі під час шторму. Насправді ти мені потрібен для іншого. Ти ж мене знаєш, чувак, я зараз знову захоплюсь, почну базікати казна-що, теревенити усілякі нісенітниці, в результаті чого все як завше зіпсую. А так, якщо ти будеш поряд, то зможеш мене вчасно осмикнути і зупинити. Я хочу, щоб цього разу все пройшло гладко, без жодних шансів на осічку, а не так, як завжди.
Я вагався.
— Навіть не знаю, що тобі відповісти, друже. Я там між вами буду як приший кобилі хвіст.
— Не ламайся, чувак, — уговтував мене Тьомик. — Я знаю, що це трохи дивне прохання, але поруч з тобою я почуватимусь значно впевненіше. Ти ж сам казав, що у тебе є зайвий квиток на цю «Пікантну драму»… чи як там її…
В принципі, як розібратись, мені було байдуже. Не те щоб я не любив оперу, я просто ніколи її не розумів. Неможливо полюбити щось, чого ти не розумієш. Але відрази вона в мене не викликала. Тому, ще трохи провагавшись, я дав згоду:
— Тільки як для тебе, Тьомо…
І пішов шукати свій найкращий костюм.
Поки я зав’язував краватку, Мурзік зацікавлено спостерігав за мною крізь шибу. Я затягнув тугіше вузол і по- товариськи підморгнув котярі. Кугуар щось невиразно муркнув у відповідь і потерся слинявою щокою об скло.
Знаєте, я є палким прихильником відомого твердження, що кожна людина повинна знати своє місце. «Кожному — своє», — як писав Цицерон. Той, кому в школі легко давалась математика, повинен працювати програмістом, а не лізти в шахту добувати вугілля, хто вміє гарно бити морду, повинен йти у бокс, а не в балет, і т. д. і т. п. Я веду до того, що, коли ти бізнесмен і розбираєшся тільки у торгівлі та фінансових операціях, нема чого пхати носа у високу культуру і тинятися по всяких театрах, балетах чи операх. Хоча чого тільки не зробиш заради товариша.
…Мені було так нудно й нецікаво, що словами цього просто не описати. Я не маю нічого особисто проти Чайковського, але нуднішим за цю його хвалену арію може бути хіба що тенісний матч, який розтягнувся на вісім годин, або поєдинок між двома шахістами, що кілька годин поспіль не можуть влупити один одному мата і вперто не погоджуються на нічию. Десь під кінець першої дії я потай дістав з-за пазухи спеціально припасену для такого випадку пляшку коньяку, нахилився до Тьомика і шепнув йому на вухо:
— Чувак, давай по п’ятдесят коньячку, ге!
Артем смикнувся, глипнув спочатку на мене, затим скосив погляд вниз — побачив пляшку, потім різко крутонув голову в інший бік і подивився на свою супутницю. Марусю з головою поглинуло дійство на сцені; все, що не стосувалося опери, для неї в даний момент просто не існувало. Тьомик знову повернувся до мене і ледь чутно промурмотав:
— Наливай.
У напарника були на те свої причини. Річ у тім, що від початку вечора кучерява дівуля майже не розмовляла з ним, відверто ігноруючи залицяння. Іноді вона кидала на Артема безжальний, сповнений не то презирства, не то суворого докору погляд, який не віщував нічого доброго і від якого у мого товариша голосно клацала щелепа і підгиналися коліна. Відтак Тьомику конче необхідно було хильнути щось для хоробрості.
— Правильно, — прошепотів я у відповідь. — Бо мене це тужливе виття вже задрало. Після коньяку хоч почну розуміти, про що вони співають.
Я дістав з кишені пластикові келишки, непомітно розлив бурштиновий напій, затим ми з Тьомиком цокнулися і перехили чарки. В півтемряві залу нашого маленького злочину ніхто не помітив.
…За наступні півгодини «злочин» повторився ще три чи чотири рази. Закусювати, зрозуміло, не було чим, тому доводилося занюхувати ґудзиками на рукавах наших піджаків. Врешті-решт пляшка майже спорожніла. Прикриті сутінками концертної зали, ми з напарником примудрилися капітально наклюкатися…
В цей час зі сцени звучала арія Германа. Високий немолодий тенор з гарним кучерявим волоссям старанно виспівував:
Після куплету йшов приспів:
Я пильно слухав, але геть нічого не розумів. І це мене страшенно злило. Це просто доводило мене до сказу. Скажімо, замість приспіву я чув абсолютно несусвітній набір окремих звуків:
— Ш-шо за фігня? — обурювався я, скубаючи Тьомика за рукав жакета. — Він наче китайською співає, шо, нє?
— Ех… — відповідав Тьомик, помутнілими очиськами втелющившись у чиюсь голову на передньому ряді.
