Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗
Розгубленість у очах Марусі поступово витіснялась холодною рішучістю, на зміну якій прийшов палючий вогонь зневаженої гідності. Не зводячи нищівного погляду з мого товариша, кучерява дівуля повільно поставила на підлогу пиво й пакет, після чого гордовито випросталась і з гідністю проказала:
— Я приходила перевірити, як ви тут. Дізнатись, як перенесли депортацію, переліт і… взагалі… Але бачу, у вас дійсно все гаразд.
Потому вона театрально поправила зачіску, востаннє окинула промовистим зневажливо-спопеляючим поглядом Артема (від чого бідолашка аж присів і весь пополотнів) і, задерши носика, поважно покинула Тьомикові хороми.
Спочатку в Артема просто відібрало мову. Опустившись навпочіпки, він обхопив руками голову, впер лікті в коліна і довго сидів так, уставившись в одну точку на стіні. Я боявся щось ляпнути, щоб не погіршити ситуацію, а тому тактовно мовчав, длубаючи пальцем шпалери. Втім, незабаром Тьомика прорвало.
— Це все ти винен! — накинувся він на мене, схопивши за горло. — Це через тебе я поїхав у Перу! Через тебе я втратив усі статки і в одну мить із заможного капіталіста перетворився на злидаря. А тепер ще оця… оця… Дуринда!
— Брунілда, — через силу прохрипів я.
— Та мені до одного місця, як її звуть! Зроби щось, Максе! — трусив мене мій товариш. — Забери геть цю Бурдилду і поверни назад мою Марусю!
Зрештою, коли в очах у мене потемніло, напарник відпустив мою шию і поскакав у спальню, де взявся спересердя трощити меблі. Розтираючи почервонілий карк, я важко з’їхав по стіні на підлогу і прошамкав:
— Я все вирішу, друже… Я все владнаю… Клянусь!
Спливло кілька хвилин, перш ніж гуркіт у Артемовій опочивальні припинився. Раптово квартирку, яку ще мить тому розпирало від бурливих емоцій, затопила мертвецька тиша. Навіть Брунілда і її пуцьвірінки перестали рюмсати. Затим зі спочивальні долинув тихий шепіт Тьомика:
— Максе…
Я нічого не відповів. Мій товариш тихенько покликав удруге:
— Максе…
Брунілда схлипнула. Я ображено мовчав, притулившись спиною до стіни.
— Максе, по-моєму, я знайшов Мурзіка… — приглушено донеслося з кімнати.
Я підскочив на місці, наче мене струмом вдарило, відчувши, як руки вкрилися пухирцями, а по спині прокотився неприємний холодок.
— І шо? — питаю.
Скажу вам відверто, я не мав ані найменшого бажання заходити в спальню і волів за краще зберігати дистанцію.
— Він на балконі, — так само пошепки процідив напарник.
— Балкон закритий?
— Ніби так…
— Що значить «ніби»?! Він закритий чи ні?
— Закритий.
Обережно посуваючись боком, я проштовхався у спальню (перуанка прокралася за мною), піднявся навшпиньки і, притискаючи до грудей кермо, з безпечної віддалі зазирнув на балкон. Мурзік, геть мокрий від неприємного весняного дощу, сидів посеред трилітрових банок з помідорами і люто зиркав на нас крізь скло. Все точно так, як я і думав: доросла гірська пума, чи кугуар, чи гірський лев, чи як там ще його називають. Сто кілограмів чистих м’язів з білосніжними іклами і довжелезними пазурами. Де ми взяли це чудо природи, як заштовхали у клітку, а головне, яким дивом переконали митників на перуанському кордоні, що веземо з собою домашню кицьку, я просто не міг уявити.
— Що будемо робити? — тремтячим голосом питаю в напарника.
Артем стояв переді мною, мов бичок, з налитими кров’ю очиськами і дрібно трусився. Зрештою хлопець стиснув кулаки, промукав у відповідь на моє питання щось нечленороздільне, розвернувся і рішуче почвалав на кухню, форкаючи, наче розлючений поганою погодою пінгвін. Якийсь час я стояв нерухомо, дослухаючись до того, як мій напарник гарячково шарудить і нишпорить на кухні, перериваючи вміст кухонних шафок. Мурзік немовби загіпнотизував мене. Пройшло небагато часу, і загадкове шарудіння припинилося: Тьомик, схоже, знайшов те, що шукав. Натомість з-за стіни долинуло щось подібне на слабке булькання. Коли я врешті розкумекав, що й до чого, і увірвався на кухню, мій бідолашний компаньйон, встромивши горлечко глибоко до рота, неперервним дзюрком переливав прямісінько собі у шлунок вміст півлітрової пляшки горілки.
— Тьомо, це не вихід, — спробував я зупинити товариша.
Артем незграбно відмахнувся, а тоді, перервавшись на мить, поліз у холодильник. У пляшці лишалося ще грам триста прозорої рідини. Невдовзі хлоп відлипнув від рефрижератора, тягнучи за собою відкриту раніше банку з квашеними огірками. Відпивши трохи розсолу прямо зі скляного бутля, напарник вирішив не здаватися і знову схопився за пляшку, певно, намірившись за другим заходом висмоктати все до дна. А проте він потерпів невдачу — десь після другого чи третього ковтка відключився і звалився під стіл, розлігшись зірочкою посеред кухні.
Я присів напочіпки коло товариша, по-братськи поплескав його по плечу і сказав:
— Ех, друже, друже… Присягаюся, зроблю все, щоб ви помирилися, причому не просто помирилися, а навіть заручилися, аби ти тільки пробачив мене…
Події наступних двох тижнів я не розписуватиму, позаяк нема в них нічого цікавого. Все, чим я займався, — це розгрібав наслідки — пожинав, так би мовити, плоди буйного святкування нашого повернення на Батьківщину.
Насамперед я розпиляв пилкою наручники і звільнився від керма, до якого, якщо чесно, вже потроху починав звикати. Відразу потому переселив Брунілду й дітлахів до своєї матері, пояснивши мамі, що це мої бізнес-партнери з Південної Америки. Затим кілька довгих годин вів переговори з перуанкою: вмовляв, упрошував, переконував її. Тривалий час мої парламентерські потуги лишалися безуспішними, поки, зрештою я не позичив у давніх знайомих грошей і не почав торгуватися. Попервах Брунілда удавано образилася, але невдовзі почала безсоромно вимагати $5000 за те, щоб залишити в спокої мого товариша. Врешті-решт я сторгувався за $1700 плюс квитки на літак назад до Перу на все її горласте сімейство. Насамкінець я підшукав юриста, котрий (також за шалені гроші, зрозуміло) протягом двох днів оформив розлучення мого напарника і перуанки. Таким чином проблему з одруженням Тьомика було знято з порядку денного.
Потому я передзвонив Марусі. Краля навідріз відмовилась від зустрічі, тому довелося підстерігати її на вулиці біля дверей під’їзду. Перестрівши дівчину, я попросив вислухати мене і почав розказувати про те, як страждає без неї Тьомик, про те, що то я в усьому винен, що Тьомик насправді зовсім не збирався одружуватись, і все те перуанське неподобство вийшло чисто випадково. Маруся час від часу саркастично фиркала, гнівно супила брови і мовчала. Зрештою я виклав дівчині свій головний козир — довідку про розлучення Тьомика і Брунілди, після чого, знаючи її давнє захоплення театром і всякими мильними операми, повідомив, що мій товариш у якості примирення був би не проти зводити її на якусь виставу чи щось таке. Вона спитала, чому Артем сам їй цього не запропонує. Я сказав, що напарник просто боїться отримати безапеляційну відмову. Маруся відповіла, що подумає, одначе я вже майже був певен, що вона погодиться.
Тьомик прийшов до тями, пробувши у відключці вісімнадцять годин, зате, коли прокинувся, слава Богу, майже нічого не пам’ятав. Відтак я виклав йому свою, дещо пом’якшену версію останніх подій. Попри це перших три дні друзяка взагалі не розмовляв зі мною. Навіть не дивився у мій бік, наче я був якимось кошиком для сміття чи безтілесним привидом. Утім, я вам казав уже, що у дійсності мій товариш не злопам’ятний. Він знову почав зі мною спілкуватися (щоправда, час від часу хмурячись задля годиться) відразу після того, як я приніс йому довідку про розлучення. Зате коли подзвонила Маруся і сказала, що згодна на театр, Артем на радощах пробачив мені все, і ми знову стали друзями не розлий вода.
Єдина проблема, яку я так і не поборов, — це пума на балконі Тьомикової квартири. Усі два тижні кугуар жив на лоджії. Я не знаю, як ми примудрилися запхати стокілограмового котяру на балкон, але випускати його звідти я не мав ані найменшого бажання. У притулку бродячих котів, куди я подзвонив і детально пояснив ситуацію, мені сказали забиратися в дуже нехороше місце і прихопити з собою свою «кицьку». Водночас мені стало трохи жаль благородну тваринку, яка стала жертвою нашого з Тьомиком хмільного безчинства, тому я не забував підгодовувати гірського лева, щодня купуючи йому в супермаркеті хорошого м’яса з кісточками. Відтак через два тижні Мурзік уже не гарчав на мене і не кидався на скло, коли я наближався до балкона.
