Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

— Вашому рабові личить честь великого візира. І не збагнути: схвалював султанський вибір чи сміявся з нього? Ібрагім узяв печать, поцілував її, знову загорнув у парчеву шматину й заховав собі за пазуху.

Вперше при Османах великим візиром ставав не вроджений турок, а чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пірі Мехмедові уривалася велика й славна історія. Починалася історія нова. Якою вона буде?

Ахмед-паша готовий був луснути від гніву. Якби не дільсізи, що стежили за кожним його рухом, видно, заздалегідь попереджені своїми чаушами, він, може, вихопив би навіть шаблю. Хотів бодай крикнути щось гнівне, образливе, зрозпачене, але з горла йому видобувся самий клекіт. Врешті султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-під грізного тюрбана, мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у шановне зібрання високого дивану. Тільки тоді Ахмед-паша схаменувся, з його темній душі нахабство вмить поступилося місцем переляку, він звалився на килим і поповз до султанових ніг, приминаючи ворс своїм важким тілом, скімлячи:

— О мій великий повелителю, пролийте дощ своїх милостей на вашого раба… Пошліть його вашою вірною шаблею до Єгипту… Султан кивнув милостиво.

— Ми подумаємо, — сказав спокійно. — Чоловік прикликує зло так само, як прикликує добро, адже чоловік квапливий.

Ахмед-паша цілував полу Сулейманового одягу, а Ібрагім з-під брови позирав па нього одним оком і думав, чи довго утримуватиметься від спокуси цей дурний паша і чи взагалі зможе втриматися? В Єгипті, де в пісках і болотах за тисячоліття без кінця щезали не тільки люди, а цілі царства, вірування і боги, не могла б уціліти й найтвердіша душа. З темних глибин Африки невпинно пливли в ту землю раби, золото, слонова кістка, шкіри крокодилів, пахощі й прянощі, дороге дерево, рідкісні плоди й звірі, хліб і тканини, і від цих багатств наморочилися найміцніші голови, грабіжники хотіли стати богами, учорашні розбійники проголошували себе царями й султанами.

Може, Ахмед-паша намірився зрадити Сулеймана вже тоді, коли повзав по султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якій шукають золоту монету, а може, налилися йому очі кров’ю влади, коли побачив неприступні круглі вежі Каїра, — хоч як там було, але непокірливий паша вже за кілька місяців перебив у Каїрі вірних Сулейманові яничарів і проголосив себе незалежним султаном Єгипту. Його назвали Хаїн, тобто зрадник, але «титул» цей Ахмедові-паші не вдалося поносити й півроку, бо в зрадника теж знайдеться свій зрадник, який видасть його самого. Із трьох візирів, яких Ахмед-паша призначив для свого «дивану», пише Мухаммед-бег вирішив, що вигідніше буде зберегти вірність справжньому султанові в Стамбулі, ніж служити самозванцеві, і спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той раював у хамамі. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений пештемал, вискочив на покрівлю хамаму, звідти — на коня і сховався в цитаделі. Але цитаделі ніхто не хотів обороняти, натовпи проникли туди і, поки грабували скарбницю, новоявлений султан утік у пустелю, де ховався у племені Бені-Бакр. За тиждень шейх племені видав зв’язаного Ахмеда-пашу Мухаммеду-бегові, і голова завойовника Белграда й Родосу, набита клоччям, помандрувала до Стамбула, щоб бути піднесеною султанові.

— Ваша величність, — сказав великий візир Ібрагім, підносячи султанові голову Хаїна, — як часто казали ви рабові вашому, що розумні не бувають вірними. Але чи ж бувають вірними дурні?

— Вірні тільки праведні, — відповів Сулейман з гіркотою, дивною для тридцятилітнього чоловіка та ще й наділеного такою необмеженою владою. — І додав би я словами пророка: «О народе мій! Чому я кличу вас до спасіння, а ви кличете мене в огонь?»

Він звелів Ібрагіму повечеряти з ним, але не як великому ві-зиреві, який мав їсти на низенькому столику осторонь від султана, а як давньому Ібрагімові в улюблених покоях Фатіха. Щоправда, цього разу вони були не вдвох, а втрьох. Третій був малий син Сулеймана Мустафа.

Після вигнання Махідевран за її розправу з Хуррем із султан-рького сералю Мустафа з матір’ю жив окремим двором, Махідевран не допускали до Топкапи, а малий паша, якого султан от-от мав проголосити своїм спадкоємцем, часто приїздив до сералю, вдягнений яничаром, на маленькому поні, виїздив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на військові вправи яничарів, і ці бездомні, безрідні, бездітні суворі воїни полюбили білолице, великооке хлоп’я, щоразу дарували йому іграшкову зброю, брали, як рівного, до своїх орт, учили метати стріли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому кипіла дика суміш крові Османів і войовничих черкесів, уже п’ятилітнім він уявляв себе воїном і султаном, від матері засвоїв владні жести й пихатість у поведінці, від батька передалися йому допитливість і вдумливість — заповідалося на те, що з Мустафи справді виросте з часом гідний наступник трону. Але тут від нової жони султанської народився Мехмед, і тепер ніхто не міг вгадати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява суперника ще більше загострила пиху, і саме в цей час випадкові треба було звести малого пашу з новим великим візиром.

Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелів подати три дерев’яні ложки, першу дав Ібрагімові, другу — синові, третьою став їсти сам. Але побачив: син не їсть.

— Паша Мустафа, — ласкаво сказав султан, — прошу вас, їжте. Тоді хлопець з перекошеним від ненависті обличчям, ледь не

плачучи, вдарив своєю ложкою об коліно, переламав її навпіл,

кинув цурпалки, вискочив я-за столу.

Сулейман подивовано відклав свою ложку.

— Що з вами, паша Мустафа?

Ібрагім вмить збагнув причину гніву султанського сина.

— Володарю Мустафа, — сказав він із спокійною твердістю, — ви зробили це тому, що султан першому мені дав ложку. Хіба не знаєте, що я раб і його і ваш?

— Я не знаю, хто тут раб! — крикнув хлопець. — Бо ти той, хто щодня тут їсть з моїм отцем і кому він ложку дає поперед мене, а я вперше допущений до султанської трапези.

Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.

— Ти повинен полюбити Ібрагіма-пашу так, як люблю його я. Бо він найвірніший мені.

— А я? — ревниво спитав малий.

— Після вас, володарю Мустафа, — поквапливо мовив Ібрагім, — після вас.

Знав, що треба завойовувати навіть дитячі серця, коли хочеш утриматися на тих височинах, на які тебе закинула доля.

ВЕСІЛЛЯ

Друга дитина прийшла на світ передчасно. Метушилися мовчазні, мов тіні, повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщій виписав на фіалковому папері вірші з корану: «Нема, крім нього, живого, сущого, не оволодіває ним ні дрімота, ні сон, йому належить те, що в небесах і на землі». Поки не висохло чорнило, папірець кинуто в скляну венеціанську чашу, залито водою і потовчено, ходжа тричі прочитав над водою, тоді дали султанші випити, щоб пологи пройшли легко й щасливо.

А Хуррем не відчувала ні болю, ні страху, бив її невтримний дрож, горіла вся в лихоманці, а самій здавалося, що вся в холоді, ще й благала когось: «Пустіть мене в дощі та в сніги! Ой пустіть мене назад, хай миють дощі й засипають сніги!» Лежала в своїх розкішних покоях, оточена метушнею, шепотом, переляком і зловтіхою, а здавалося їй, що блукає в батьківському домі в Рогатині, бачила його весь перед собою виразно: два ґанки високі, з’єднані просторими сіньми, у сінях дві печі в кахлях зі стрільцями й дикими звірами, дубові двері ведуть до світлиці, у світлиці вздовж стін липові лави, вкриті полавниками з червоного сукна, під образами великий стіл флядровий, зроблений із шматочків різнобарвного дерева, коло столу — липові ослони, у світлиці замість ослонів — дерев’яні дзиглі, тут посуд дорогий, ще далі — покій, спальня господарів — дубове ліжко, скрині, куті залізом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець Лісовський довго не тримав, хоч і мав для них на другій половині велику хату й комору. «Корми тлусте, — вигукував зневажливо, — а служби не питай, бо, тільки вбравшись, на високих підківках до дівок дибле. Ти за борщик, а він за штуку м’яса, ти за пляшку, а він за другу». Батьків голос змішувався із співанками, співали подруги, співала мама Лександра, співала й вона сама. Ось таке: «Сьогодні Купала, срібна роса впала, стороною дощик іде! Стороною та й на мою ружечку червоную…»