Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗
Знову для Шеремета потяглися партизанські будні, що їх бойовими аж ніяк не назвеш. За якийсь час Артем зрозумів, що Палій усе ж таки не той отаман, до якого звикли хлопці, і слухається його заледве половина всього вояцтва.
Зокрема, каламутив воду й Василь Сивий. Йому теж пощастило вижити після розгрому, і він стояв на тому, що краще відсидітися, перечекати, щоб потім тилами вирушити до батька Махна чи іншого сильного отамана. А Палій вимагав не лише бойових дій, а й наполягав на укладеній військовій угоді з Петлюрою. От йому й треба допомагати. Узяти на свої плечі справу отамана Данила Зеленого.
Чим може скінчитися та суперечка, чи розколеться один, ще й нечисленний, загін на дві нерівні частки, Артем поки що не знав. Усе ще придивлявся. І за ті кілька тижнів у Гощівському лісі так і не знайшов відповіді, чи є в повстанців, які гризуться між собою, бодай якесь майбутнє. Усе помінялося, коли вбили Палія.
Хлопці потрапили в примітивну пастку, але зрозуміли це вже там, на місці. Усюдисущий Середа приніс на острови звістку: денікінці напали на Данилівку, грабують хати, у селі — справжній погром. Нахабні, не бояться нікого й нічого, лише мало їх. Взвод, не більше. Федір не думав довго. Партизани вирушили негайно. А зайшовши в Данилівку, тут — таки опинилися в щільному кільці золотопогонників. Прорвалися з великими втратами, від загону лишилося трохи більше половини, а що зник десь отаман Палій, помітили тільки тоді, коли забігли до лісу. Того ж вечора його, мертвого, приніс кінь — знала розумна тварина, де її дім і куди треба вертатися.
Щойно поховали, Шеремет не сумнівався: отаманом проголосить себе Сивий, і що з того вийде, сказати важко. Спершу Василь хотів поруч Федора закопати й Середу. За те, що приніс звістку, яка заманила в пастку. Товариство думало навіть заступатися за хлопця, але той відбився без нічиєї допомоги, ще й закликав усіх до здорового глузду.
— Не сам я все придумав — повідомив Свирид Охріменко зі Ржаного, що неподалік Данилівки. Значить, то він, падлюка, знюхався з москалями.
Сивому довелося поступитися. Розуміючи, що партизани чекають від нього рішучих дій, узяв із собою кількох хлопців, зокрема й Семена, і погнав до Ржаного. Повернулися вранці, заморені, але всі цілі й дуже щасливі: витягли з Охріменка признання, зібрали селян на майдані, змусили москальського посіпаку покаятися, а тоді повісили привселюдно. Так Сивий почав зміцнювати авторитет, і Шеремет відчув, що може опинитися серед меншості. Василь давно вже скоса дивився на нього, тож краще їм розійтися. Тепер чи найближчим часом. Артемові дуже не хотілося потрапити не під ворожий удар, а під гнів та підозру своїх.
І треба ж таке — нагодився сюди селянин на свою дурну голову…
Його привів той — таки Середа, хто в загоні остаточно став зв'язковим та розвідником. Щоправда, найчастіше він розвідував, чи стоять де в довколишніх селах солдати, а потім проводив туди невеличкий партизанський гурт по харчі. Поки що селяни їх годували, але дедалі більше нарікали: був, мовляв, батько Зелений — мали якусь надію, що недурно годують, бо рубали зайдам голови. А тут сидите, мов щури, жерете тільки. Селяни ж ризикують: завелися між них такі, хто ладен за гроші виказати повстанських помічників.
Ось чому Семен зрадів, зустрівши в лісі невисокого, кривенького на ліву ногу діда у валянцях з калошами, зношеному, але ще міцному кожусі й насунутій майже на очі смушевій шапці. Старий вів за вуздечку коня, впряженого в рипучий віз: видно, давно не мастив ресори на дерев'яних колесах. Проте пішки, стежками через гощівські болота до островів не дістанешся.
— Приймайте гостя! — закричав хлопець, коли назустріч вийшли гуртом партизани.
Шеремет та ще кілька бійців трималися осторонь. Дев'ятини за Палієм почалися, як і годиться поминкам, однак доволі швидко обернулися на звичну його очам пиятику. Самогону вистачало, і, коли витягли черговий штоф, Артем зрозумів: зараз вони вже й забудуть, заради чого зібралися. Така поведінка дедалі більше штовхала його до того, щоб зібратися й піти з Гощівського лісу на захід. Він мусив бодай спробувати добутися до петлюрівського фронту. От тільки треба вирішити, сам він піде чи візьме з собою тих, кому після загибелі Палія можна довіряти, і що робити з Марусею й хуторянами.
Навіть уявити тієї миті не міг, як поява діда з більмом на оці несподівано пришвидшить події. Не встиг ані розібрати, що ж сталося, ані передбачити, як поведеться Василь Сивий, ані тим паче втрутитися, щоб запобігти всьому.
— Хто такий? — різко запитав той, не намагаючись удавати з себе тверезого.
— Заброда я! Матвій Лукич, із Горпинівки! Оце шукав вас, хлопці, бо баба моя зовсім голову прогризла! Бач!
На підтвердження стяг шапку й нахилив голову, демонструючи круглу, схожу на тонзуру католицького священика лисину, вкриту по краях кущиками світлого волосся.
Партизанськими лавами пробулькотів короткий смішок. Проте на лиці Сивого не здригнувся жоден м'яз. Підніс руку, закликаючи до тиші, підступив ближче, став, широко розставивши ноги, щоб не так сильно хилитало, і гаркнув:
— Бачу, що ти плішивий, діду! За яким чортом ти сюди приперся? — глянув на принишклого враз Семена й рикнув на нього: — Ти привів? Нащо? Кого припер? Що наробив, не розумієш?
Радісна усмішка зникла з Семенового обличчя. Шукаючи підтримки, закрутив головою, знайшов очима Артема, який сам нічого не зрозумів, але напружився, чуючи біду. Старий Заброда, здається, був єдиний, хто не відчував тривоги й наближення чогось лихого. Того, що ніби непомітно витало в повітрі весь цей час, згущувалося, а от — от вибухне, мов гидкий болотяний газ.
— Повторюю ще раз — ти навіщо, сучий сину, привів до нашого табору шпигуна? — Василь карбував фрази, його голос став на диво тверезим, але всі, крім старого з возом, знали: той, хто називав себе отаманом Сивим, п'яний як чіп. — Хіба не знаєш, паскудо, що по селах багато зрадників розвелося? Мов тлі на яблунях, коли не більше. Забув, через кого загинув побратим Федір, за яким ми сумуємо тут? А хто винен у тому, що інші наші хлопці ні за цапову душу склали свої голови? Ось такі шпигуни москалів приводять!
Шеремет не стямився, як Сивий уже вихопив маузера й почав тицяти дулом у діда Заброду, який аж тепер зрозумів, що не в добрий час надумав пошукати в Гощівському лісі повстанців.
— Василю, людина харчів привезла! — Семен виступив наперед, але, як помітив Артем, намагався триматися осторонь від лінії вогню, не затуляючи собою старого. — Блукав у лісі! Там, у мішках, картопля, борошно, капустка, сала трохи є, навіть горілка…
— Ти за горілку продався?! — вигукнув Сивий, і Шеремет, відчуваючи поганий кінець, поклав руку на приторочену до шкіряного армійського ременя кобуру. — Отак просто дід гуляв собі лісом! Туди — сюди! Чекав, поки такий зелений шмаркач, як оце ти, вийде на нього! Якби то сам вийшов! Ти ж сам, сученя, і привів його сюди за руку!
— Василю…
— Мовчи! Я мамці своїй був Василь, поки цицьку смоктав! Тут я отаман Сивий! І я вирішую, кого приймати в загін, кого сюди приводити, а кого не пускати й на гарматний постріл!
Старий Заброда затупцяв на місці, кахикнув.
— То що, хлопці… Може, теє… Беріть, баба моя зібрала вам тут поїсти… Вивантажуйте мішки, і я поїду собі.
— Куди ти поїдеш? — Сивий підступив ще на два кроки. — Назад, у свою Горпинівку? І дурник цей, Семенко, тебе виведе тією ж таємною стежкою? Потім приведеш сюди москальню, і нам край? Скільки тобі обіцяли за зраду?
Ось коли старий сповна відчув небезпеку.
Позадкував. Спробував заховатися за впряженим у воза конем. Розтулив був рота, намірявся щось сказати.
Але Сивого ніхто й ніщо не могло вже стримати.
— Зрада кругом! — закричав він, і Артем помітив, як здригнувся навіть бувалий у бувальцях юний Середа. — Зрадники! Продадуть Україну кацапам та жидам! Свої ж продадуть! На! На! На!
Примовляючи так, він націлив маузера просто на Заброду й затято почав тиснути на спуск.
