Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗

— Якби ти знала, де його могила, але все одно не могла її навідувати, це щось би поміняло для тебе?

— Думала про це. Ні, — хитнула головою Фаїна. — Просто тепер, після смерті Переця, у мене є до них усіх особистий рахунок. Саме тому я зі Штерном та всіма іншими.

— Якби Перець лишився живим, було б інакше?

— Так, — спокійно й твердо відповіла вона. — Так, Полтаво, по-іншому. Я була б не зі Штерном, а з Перецем. Повір мені, це зовсім окремі речі. Перець Сичевський жив революцією та боротьбою. Я жила Перецем і вірила йому. Штерн живе боротьбою, але про революцію забув. Точніше, для нього якась висока ідея — вже не головне. Що ним рухає, поки не знаю. Може, скоро дізнаюся.

— Тобто?

— Він щось готує, хіба не зрозумів досі?

— Я взагалі від ваших справ досить далекий…

— Звикай. Тепер це й твої справи. А про жінку я так запитала, з цікавості. Мусиш же ти теж для когось жити.

— Я для сестри живу.

Полтава сам не вчувся, як це в нього вирвалося.

— Для сестри?

— Оксана. Вона… Ну, як ти з Перецем своїм, так вона з Антоном. Нашим… — Хлопець відчув, що повертає собі спогади, яких вперто хотів позбутися, тому зім’яв пояснення: — Словом, вона в тюрмі.

Розмова починала справді заходити в небажаний та не надто приємний для обох бік. Полтава й Фаїна відчули це якось дуже раптово й відразу. Жінка на коротку мить навіть відсторонилася від хлопця, а тоді жіноча правиця стиснула його лівий лікоть міцніше.

— Вибач… Пробач… Даруй, жіноча цікавість…

— Нічого. Ти теж не сердься. У мене за цей час стільки всього…

— Мир.

— Та ми й не воювали.

Глянувши одне на одного, вони, не змовляючись, посміхнулися. Будучи справді незграбним із жінками, тим більше — незнайомими, Полтава, аби швидше переключити розмову в світське русло, кивнув на першу-ліпшу побачену вітрину — кондитерську Балабухи:

— Слухай, якщо все одно гуляємо… Хочеш сюди?

— Вирішив запросити даму на чашку чаю? Або кави? Може, в кавалера гроші є?

Щоки Полтави знову спалахнули. Справді, ич, розійшовся…

— Я так… Колись…

— Сходимо, Андрію. Неодмінно сходимо. А ще краще, коли одного разу ти запросиш до кондитерського магазину молоду красиву панну. Ні, не так! — Фаїна раптом пожвавилася. — Ви підете сюди святкувати! Уяви собі — у вас свято! Ти хочеш зробити їй пропозицію і з нагоди такого урочистого моменту запросив он туди!

Полтава глянув, куди показала рука з ридикюлем. За розмовами не помітив, як дісталися початку Ярославської, і майже навпроти кондитерської заклично маячила вітрина ювелірної крамниці.

«Натансон і сини», прочитав він.

— Не чув ніколи? Кажуть, солідна фірма. Дівчата люблять коштовності. Срібло, золото, діаманти. Навіть дрібничці будуть раді. Зайдемо?

— Туди? Для чого?

— А в кондитерську для чого? — парирувала Фаїна, її правиця тепер уже впевненою змією обвивала його зігнуту в лікті ліву руку. — Не тушуйся. Ми теж маємо право. Просто глянемо, одним оком. Не думав, що мене теж вабить усе це?

— Чесно? Ні… Не ображайся…

— Та чого ж! Не схожа я на панночку, котра дружить з діамантами. Але грішна, як усі сестри Єви. Вперед, кавалере, веди!

Знизавши плечима, Полтава, намагаючись поводитися так, наче все життя заходив до багатих крамниць, підійшов, штовх­нув двері.

Дзенькнуло — озвався привітний дзвоник.

В останній момент Андрій стримався, з усією галантністю пропускаючи перед собою даму.

2

Магазин виявився невеличким, затишним.

Полтаві здалося, що він, переступивши поріг, опинився в зовсім іншому світі. Тут навіть тиша була особливою. Хло­пець тут же спробував подумки пояснити собі ці дивні й зовсім несподівані відчуття, та назустріч їм з-за прилавка вже поспішав невисокий худорлявий єврей — імовірніше за все — вихрест [61], подумалося Полтаві, — у піджачній парі, з борідкою клинцем та в пенсне, прилаштованому на горбинці носа.

— Які люди! — залопотів він, зображуючи легенький уклін, і звернувся до Полтави: — Дозволите? — І тут же легко перехопив руку його супутниці, просто-таки танцювальним порухом підвів Фаїну до прилавка, де під склом на саф’янових подушках лежали прикраси. Зовсім на цьому не знаючись, Андрій наблизився, глянув із цікавістю.

— Ні! — вигукнув ювелір, і це прозвучало справжнім криком болю.

— Що таке? — стривожено запитав Полтава, якого розпачливий зойк змусив здригнутися.

— Ні! Не дивіться туди! Не треба туди дивитися! — замахав ювелір руками. — Це товар не для вас! Заходять до Натансона різні люди, але Натансон і син точно знають, кого цікавлять справжні речі!

— Хіба оце — не справжнє? — Полтава кивнув на викладені коштовності.

— Чисте золото, — запевнив ювелір. — Справжнісіньке! Найвищої проби! Але воно — для тих, хто має гроші, та зовсім не має смаку! Ваша дама, молодий чоловіче, має й те, й інше. Тільки не кажіть мені, що це не так! Бо ви мене розчаруєте і я буду погано спати цієї ночі! Іцику! Іцику, де тебе чорти носять, щоб ти мені був здоровий! Ти повинен бути вже тут, Іцику! Ти мусиш відчувати справжніх клієнтів ще там, де ти сидиш, даруйте мені, пані та панове! Іцику!

Рипнули двері. З-за важкої завіси, звідкись із надр помешкання взялася точна копія ювеліра — тільки без борідки, значно молодшого, і не в піджачній парі, а лише в жилеті, котрий Натансон-молодший на ходу застібав на всі ґудзики. Він теж відважив відвідувачам легкий театральний уклін, завмер, кинув швидкий погляд на батька.

— Запропонуй нашим шановним гостям те, за чим вони справді сюди прийшли, — урочисто промовив ювелір. — Вони побачать це і зрозуміють: саме ця річ повинна сьогодні належати їм!

Полтава в цю мить щиро пошкодував, що не має із собою грошей. Йому не хотілося розчаровувати цю симпатичну пару. Кожен напевне знав своє діло, і Андрій готовий був зараз навіть запропонувати боргову розписку, клятвено запевнивши: гроші принесе, добуде, будь-що роздобуде. Фаїна ж поводилася так, наче завжди ходила по таких крамницях. Подарувавши старшому Натансону погляд, якого Полтава від неї навіть не сподівався побачити, вона промовила на диво солодким голосом:

— Ми знали, куди йшли, пане Натансон. Ви таки вмієте вгадувати думки клієнтів.

— Я читаю їх на відстані, шановна пані. Іцик мій цього тільки вчиться. А я освоїв науку давно. Саме тому Натансон — це марка, шановна пані. До кого ви в Києві ще підете, коли вам потрібна справжня річ, найвищої проби? Ні, ви мені скажіть — до кого?

— Ми прийшли куди треба, — заспокоїла його Фаїна так, ніби Полтава справді чогось не знав і вона дійсно збиралася робити покупку. — Крім вас та Іцика ще хтось є в магазині?

— Хто вам іще потрібен, шановна пані? Ми зараз можемо взагалі все зачинити, аби ніхто не заважав вашому щастю! Так Іцик може вже нести чи у вас є особливі побажання, про які я навіть не смію здогадуватися?

— Є, — кивнула Фаїна.

Руки перехопили ридикюль.

Пальці розстебнули сумочку.

Полтава надто пізно зрозумів, що насправді відбувається.

Бо правиця його супутниці, пірнувши в надра ридикюля, виринула звідти з невеличким пласким блискучим браунінгом.

3

— Тихо, — наказала Фаїна, тепер повернувши собі ту, знайому й звичну вже Полтаві, справжню подобу.

Старший Натансон завмер біля прилавка. Молодший дивився на зброю в жіночій руці, мов на якесь небачене раніше диво. Здається, Іцик ще не зовсім зрозумів, що саме починається тут і тепер. Може, він вирішив: це такий несмішний жарт, зараз усе скінчиться, і навіть якщо пальчик натисне на спуск, із дула замість свинцю вилетить букет квітів, — так роблять циркові клоуни.

— Ви… — ювелір кахикнув, обіперся на прилавок рукою. — Ви обережно… Він може стрельнути.

— Так. Приємно мати справу з розумними людьми. Чого став! — Вигук стосувався Полтави, котрий, так само як господарі крамниці, завмер на місці. — Тримай іншого! Забув?