Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗

Спробував поворухнутися. Здається, застогнав мимоволі — не побачив, відчув, як хтось швидко наблизився. Лише коли не просто холодна — крижана рука торкнулася лоба, зрозумів, наскільки він сам палає.

— Жар, — почулося поруч, вати довкола вже стало менше, голос був жіночий.

Фаїна. Так, її звуть Фаїна.

А його — Полтава.

Він лежить тут — не важливо де, головне — лежить непритомний, його трусить, він горить, паморочиться в голові. Й напевне марить. А в маячні своїй, у пропасниці міг сказати що завгодно.

Адже він — агент Охоронного відділення, завербований особисто ротмістром Підвисоцьким. Дуже боїться, що це ви­йде з нього, й воно цілком могло вирватися. Довкола вороги, чекають, поки він оклигає.

Аби вбити.

Стратити, як Левіна та Вольфа. Лише перед смертю цей агент повинен їм розказати все, що не розляпав у хворобливій гарячці.

Рука Фаїни далі лежала на його чолі.

— Нерви.

— Не можна бути таким нервовим, — це Штерн, його голос він тепер розпізнає всюди.

— Тобі — не можна. Йому — можна. Зелений. Скільки за цей час усього пережив…

— Я в його віці переживав більше.

— Не рівняй, Штерне. Теж мені… старий знайшовся. Хлопець тобі за віком як менший брат.

— Тобі теж… Сестричко… Слухай, він там не помре? Другу добу ось так валяється.

Слово «помре» остаточно повернуло Полтаву до тями. Застогнав, уже не боячись бути почутим. Щось уже незрозумілим чином підказало: боятися не треба, нічого він, марячи, не ляпнув, справді зламався, не витримав напруги, не по плечу виявилися навантаження, надто стрімко закрутився вир подій.

— Що? — запитала Фаїна.

Вона схилилася над ним. Полтава бачив її лице так само ясно й чітко, як щойно — високу стелю над собою.

— Пити, — промовив, відчувши, як сильно посохли порепані губи.

Поруч виросла ще одна постать.

Штерн.

Не нахилився — з висоти свого зросту розглядав лежачого із цікавістю.

— Бач, як тебе скосило, — мовив зовсім не лиховісно, навіть, здається, чулися доброзичливі нотки — якщо цей чоловік узагалі вмів бути доброзичливим. — Довго так будеш валятися?

— Не знаю… Що… Де я… ми… Де ми?

— У надійному місці, — заспокоїв Штерн. — Давно пора було з Пущі вибиратися. Давно наколов квартиру. Тут і привід удалий підвернувся. Явку поміняли, зрозумів? Там уже не можна залишатися, хоч би як. Рано чи пізно натерли б чиїсь очі об нас мозолі. Все ж таки, довго ще думаєш валятися? Тут у тебе няньок нема.

— Лікаря б йому, — обмовилася Фаїна.

— Ось тут ти сама все прекрасно розумієш, — Штерн розтягнув губи в посмішці. — Нічого. Боженька створив аптеки. Фаню, твій же дядько був фармацевт. Придумай якісь ліки. Не треба лазарету на Безаківській.

— Пити, — знову попросив Полтава.

Очі заплющилися самі.

Поруч ходили й шаруділи.

Нарешті потріскані сухі губи відчули холод кухля.

Гіркий присмак. Здається, туди щось домішали.

Полтава знову провалився в сон. Навіть засинаючи, спраг­ло ковтав воду.

Розділ п’ятий

1

— Ти мене боїшся?

— Ще чого! Хто тебе боїться!

— Ти. Хіба ні? Відсуваєшся, увесь тремтиш. Йдеш, мов дерев’яний.

— Зате ти — зі сталі! Чи з криги.

— Точно не з криги! — Фаїна не стримала короткий смішок. — Була б крижана, не жива й тепла, ти б точно так не тікав від мене.

— Ніхто не тікає! — знову огризнувся Полтава, тут же додавши щось ледь схоже на філософську нотку: — Нема куди мені тікати.

— Прекрасно, — Фаїна знову спробувала додати до свого голосу трошки більше тепла, ніж завжди. — Раз так, іди собі спокійно й не сахайся, наче від вогню, коли я беру тебе під руку й притискаюся міцніше. Саме так гуляють панночки з кавалерами. Чи тобі, може, неприємні дотики жінки навіть для конспірації? Ходімо, бо люди кругом. Подумають — сваримося, увагу почнуть звертати. Не стій, замерзнеш.

Полтава змовчав. Прийнявши це за згоду, Фаїна знову легко та впевнено взяла хлопця під руку, й вони рушили далі Володимирським узвозом, рухаючись у бік Подолу. Вона прогулювала Полтаву — принаймні таке побажання висловив ще вчора ввечері Штерн, і хлопець сприйняв це як наказ не лише Фаїні, а й собі. Їм звеліли вийти на прогулянку: саме так це прозвучало.

…Насправді Андрій сам утомився сидіти в чотирьох стінах квартири на Безаківській. Хоч ніхто з бомбістів, включаючи самого Штерна, не обмежував його пересування всередині помешкання, все одно Полтава почувався наче в казематі «Косого капоніра». Тільки цього разу не в одиночній камері, а в загальній. Пригнічувало не лише розуміння, що необережним словом можна виказати себе та свої справжні наміри, після чого підо­зріливий Штерн, не довго думаючи, винесе йому вирок. Інші мешканці конспіративної квартири почувалися більш-менш вільно — попри те, що кожен напевне значився в розшуку.

Сам Штерн узагалі приходив пізно, тільки спав тут, зайнявши для себе хоч найменшу з трьох, але — окрему кімнату. Іншою кімнатою за мовчазною згодою заволоділа Фаїна на правах єдиної жінки. Тож Гірш, Малюта й Полтава отаборилися в третій, прохідній. Власне, ці двоє теж подовгу не сиділи у приміщенні, щодня виходячи на свіже повітря. Щоправда, лише дочекавшись ранніх листопадових сутінків, і поверталися глибоко під вечір. Малюту від прогулянок не стримувала навіть поранена рука. Більше того: на його міцну фігуру за короткий час Гіршеві вдалося десь роздобути майже нову й добротну солдатську шинель, і вчорашній грабіжник, а нині — підпільник перевтілився в інваліда війни.

Найдовше у квартирі лишалася Фаїна, і то — лише через добровільно взятий на себе труд глядіти за хворим хлопцем. Полтава не міг пояснити собі власний стан, ще два дні лежав пластом, дозволяючи Фаїні водити себе хіба до клозету, і то — коли нікого з чоловіків не було поруч. Молода жінка допомагала йому підвестися, він плентався, спираючись на її худорляве, але сильне плече, й потім, зробивши всі свої справи, так само з її допомогою повертався назад. Коли почав, нарешті, вставати сам, у голові деякий час іще паморочилося, зовсім недоречно нагадав про себе болем гострий уламок зуба. Тіло тіпало, кидало в бридкий холодний піт, але пересуватися в межах квартири й давати собі раду Полтава вже міг сам. Фаїна десь роздобула курку, зварила міцний бульйон і категорично заборонила пити його комусь іще, окрім Андрія, що викликало купу незлобних жартів з боку Малюти та Гірша.

Здавалося, Штерна взагалі не цікавить, що відбувається довкола нього. Він навіть перестав звертати на нового члена групи будь-яку увагу. Та згодом Полтава зрозумів, що помилявся. Бо щойно він почав підводитися з ліжка, позбувшись нарешті при цьо­му паморок у голові, як Штерн ніби відчув це. Коли ж одного вечора старший повернувся раніше, ніж звичайно, та усамітнився з Фаїною в її кімнаті, незнайома раніше чуйка підказала Андрієві: ці двоє говоритимуть про нього. Серце знову забило­ся сильніше: підозріливість Штерна справді могла призвести до будь-яких наслідків для недосвідченого таємного агента.

Але все виявилося набагато простіше. Штерн запропонував, ні, все ж таки правильним буде — наказав Фаїні прогуляти Полтаву. Саме так: не порадив хлопцеві вийти на свіже повітря після тижня у чотирьох стінах, а розпорядився:

— Пора в люди. Засидівся ти тут. Зелений увесь. Скоро важливі справи, а в мене боєць не готовий. Фаїна за компанію прогуляється.

Відразу з’ясувалося: виходом Полтави в світ перейнялася вся група. Крім великих брудних солдатських штанів, несвіжих кальсонів, кирзових чобіт не того розміру та гімнастерки, котра десь устигла порватися, жодного одягу в Андрія так і не з’явилося. У такому вигляді, ясна річ, виходити в Київ неможливо, підозрілий тип пройде хіба до першого городового. Та Гірш із Малютою приволокли звідкілясь мішок, у якому знайшлися чорні штани з добротної матерії, сорочка, з вигляду ношена, але цілком пристойна, сірий піджак, у якому хлопець відразу став схожий на майстрового, черевики його розміру, пальто. Й навіть крислатий круглий капелюх замість картуза, хоча саме картуз довершив би образ міщанина краще.