Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
І така комісія прибула, по колгоспних полях завештались різні люди в грізних уніформах, у великій канцелярії колишнього культпропу відбувся обід з промовами. Іван, відповідаючи, ще раз вияснював, пояснював, доказував, переконував. Він весь з ніг до голови озброєний цифрами і все то точно, виразно, конкретно.
І що ж лишилося для комісії, як не признати за Іваном рації. До всього пущено в рух «поросьоночки». Це вже остаточно справу вияснило, неясностей більше ніяких. Іванові пляни «цілком і повністю» одобрені. Лишається тільки слово за Москвою.
А незабаром до радгоспу наспіло і повне устаткування. Кілька сокир, та пилок, та молотів, та бляхи, та кілька скринь цвяхів, та певна кількість сільськогосподарського знаряддя. І навіть п'ятдесят пар взуття… І навіть двісті метрів ситцю… В кухонних котлах з'явилися золоті кружальця жирів і врядигоди запах якогось м'яса. Про це подбали радгоспні свиноматки та радгоспний город… Робоча Іванова сила піднесла голову, а з нею також Іван. Він тепер пан над панами, і приступу до нього вже нема.
І одного таки дня видавали взуття-черевики і той ситець з дрібним синім горошком. Праздників-праздник і торжество із торжеств. Примірювали без кінця, все то ноги великі, то ноги малі, а руки тремтять, а очі горять, а що як не хватить… А одна ось красуня біжить і криком ґвалтує: рятуйте, кричить. Дали їй черевики, стільки втіхи було і на ногу до пасу, та забула на радощах обидва поміряти. А там візьми та приглянься, а вони обидва на одну ногу. Ой, же, людоньки, хто в Бога вірує — рятуйте! Пішли шукать та питать — нічого не випитали, кажуть їй залишити, пішлють на фабрику, заміняють… Але так та фабрика вельми далеко і дорога така непевна… Судили та радили — може який майстер на місці знайдеться, що горю пособить. На цьому справу й залишили.
І ситець також давали, кожному по три метри точно різали… І хлопцям, і дівкам. Дівки не можуть заховати сліз радости, а хлопці…
— Що ж ти, Гнате, з ситцем? — пита один одного.
— Та що? Передника пошию.
— А як же буде з задом?
— Для вигоди. Щоб легше було цілувати…
Та радість не довго триває, все, видно, має свої межі. Дуже скоро «робоча Іванова сила», одно по одному, почали приносити своє взуття та показувати Іванові.
— Та, їй-богу — раз тільки взув, пройшовсь по сухому, а ось підошва відлітає…
— Та прибий собі — що ти пан великий, — кажуть пошкодженому.
— Прибий, прибий. А чим приб'єш? А в іншого та сама пригода з закаблуком, а ще в іншої шкура одразу порепалась, либонь, перепалена чи яка лиха година…
І так воно якось скоїлось, що Перша Київська ім. Кагановича фабрика взуття, що на Куренівці, ганебно провалилась при першому іспиті, а Іванова «робоча сила» далі лишається при своєму, тобто при босих своїх ногах.
А з ситцем також морока. Матерія начебто й нічого, так пошить ніде. Кравчинь, хоч забий, на лікарство, не знайдеш, та й ниток нема. Декому ще пощастило, але більшість ходить та журиться, та ситець при собі, щоб не вкрали бува, носить. В кооперативах ні ниток, ні ґудзиків, кажуть «подбросют скоро». Ясно, «подбросют», та скільки років чекати?
Але все таки згодом усі дівчата у вихідний день убрались у білий ситець з синеньким горошком. Така вам, кажу, краса, що очі вбирає. Сидір, отой на всі руки майстер, балалайку роздобув і як тільки затринькав «польку-ойру» — все в танець валом перед верандою пішло. А Іван хоч як ненавидить плякати, все таки не перечив, коли культпроп з партії вивісив полотнище на три метри завдовжки з написом: «Комунізм — семафор в майбутнє». Пізніше хлопці викрали цей плякат, перефарбували в цибулі і пошили штани. Найгірше було з тими літерами, ніяк не хотіли забарвлюватись, така впертість… Але згодом і те пішло.
А Іван набув нові клопоти, — суди з фабриками. Коли б то саме взуття і ситець… А тож все самий невжиток. Навіть жниварку прийшлось ковалям доробляти. Коси просто з бляхи. Дивна містерія творилась з цвяхами. Замовив їх чимало — продукт потрібний… Навкруги цвяха свічкою не знайти. Аж ось приходить майстер Микита Кит до канцелярії і фокуси показує…
— Дивіться, — каже, — яку силоньку багатирську маю… — і гне ті славні цвяхи, як захочеться — раз в кільце, раз знов в якийсь знак запиту. А скло все криве — й півзелене прийшло. Для бараків — «робочої сили» ясно вистачить, та все таки, як же так. Дивишся через нього на корову, а та починає витягатися… Не годиться.
І так геть усе чисто. Навіщо вже олівці, що в Слав'янську замовлені, та й ті погнуті і криві прийшли. А що вже папір, то просто сором один. Невідомо, чим на ньому писати — тріскою чи квачем, чорнило в плями розливається, а перо щохвилини витирати доводиться. А тут тієї писанини — ордери, заяви, виписки, прописки, перепустки, командировки, пляни, відчити, рапорти, кошториси… Паперу, паперу й паперу, а папір ісваша. Звели підрахунки — сімдесят відсотків браку… Іван все те звісно до суду, але що тут суд? Кого судитимеш? Самого себе? Цеж все наше, товариші, радянське… І що з того, що якісь там портрети з стін полетять. На їх місце повісять інші. На цвяхи таке не впливає.
В радгоспі ім. Дзержинського рух великий. Прибули перші інженери. Міряють, витичують, креслять на землі і на папері. В конторі вже брак місця. Прийшлося і Івана потиснути, його величний кабінет обернувся в майстерню. Сам Іван перенісся в ту задню, круглу з верандою кімнату. Він там і приймає, і їсть, і спить. У нього цілі ночі світиться, двері в «парк» відкриті і нетлі роями кружляють над його головою. Крім всього, він собі револьвера завів, а причиною до того був такий випадок. Одного пізнього вечора ввірвався до нього Федоренко — обідраний, брудний, п'яний як ніч, обличчя перекорчене.
— Що, — реве, — тут за буржуазія така розвелася! Ми кров свою проливали! Далой! Я місяцями не можу баріна бачити — я з Троцьким отак в глаза говорив, а тут мені Мороз найшовся! Не желаю в коров'ячому пометі жити! Дайош… — Іван спокійно встав, підійшов до Федоренка, подивився на того бистро… Федоренко урвав на слові, очі його криваві, подивився на Івана люто і враз кинувся на нього. Іван схопив Федоренка за барки і з усього розмаху тарахнув його кулаком у щелепу. Федоренко похитнувся і бубухнув на підлогу. Іван схопив його за комір, виволік на веранду і викинув в темряву парку. Потім зачинив за собою двері.
Другої чи третьої ночі скляні двері і одно вікно Іванової круглої кімнати посипались, а до Івана на стіл гепнула чимала каменюка. Іван вибіг на двір, але було скрізь темно і тихо. Після того Федоренко зник. Доярка Пріська лише сказала, що дуже кляв і не так Івана, як Познякова. Він, казав, сукин син, дав мені государственну службу нести, а тут мене в гній… Я, каже, рапорти здаю государству… І все, каже, пив та пив і хто зна звідки брав ту горілку. Мав, каже, зовсім розбиту щелепу і геть був кров'ю вмитий.
Чорт з Федоренком… До колгоспу почала нова робоча сила напливати. Щодня, щоночі — сунуть і сунуть, і місця вже нема, душ триста присунуло…
— Дрань — не приведи Боже, — казав Матвій Іванович. — Ні тобі одягу, ні взуття, і все голодне.
А куховарка Параска пригналася до самого Івана і наробила вереску.
— Де я їм усім наберу? Нагнали тих ротів — прірва не люди! — Іван як може заспокоює. Шле та шле ордери до заготів, до кооперативів. Казав порції зменшити, буряки кормові рвати, картоплю неспілу, зелені яблука. Все це в котли пішло. Десь там з кооперативи якийсь міський «залізний запас» поцупили і те загорнули. Не хватало котлів, ішли на села і виривали з колишніх церковних проскурень. З Черкас привезли якесь борошно, якесь зерно і все «на блат» за «поросьонка» «на лічну отвественность»… Села Кумейки, Миронівка, Сахнівка заповнилась робочою силою. По клунях, по хлівах, все рвуть, деруть, несуть…
А Параска ледве держиться на ногах — люта-прелюта. Як день так ніч «видаються обіди». Друга година ночі, видали останній «обід», а тут, дивись, із Корсуня нова ватага, чоловік тридцять, привалило. І все їсти. Параска біжить до хлопця Івана, що впав під кухнею і вже спить, шарпає його за комір.
