Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
Трушницький схлипнув, ухопив гарячу Лебедєву руку своїми холодними, довгими та швидкими пальцями, стиснув її і тихо прошепотів:
— Дякую вам, любий! За все низенько вам дякую!
Та коли він промовив це, перед очима знову постало обличчя пана Ладислава, який жалібно поривався до дітей. Трушницький весь напружився, відігнав од себе видіння і сказав собі, що це од диявола. Адже тільки він, тільки диявол, частину виставляє попереду цілого. Ця думка народилася в ньому раптово, і він так само раптово вигадав струнку логічну формулу, за якою все гарно й розумно вибудовувалося: страждання одного угодне богові в ім'я щастя тисяч. Страждання пана Ладислава, який дав йому, Трушницькому, притулок і напував у кухні самогоном, залишав од своєї скромної вечері буряк та шматок хліба, було за логікою людини, котра дістала у володіння театр, той театр, що однині належатиме його мистецтву, угодне Всевишньому. Тож Трушницький тут ні при чому, — він тільки виразник волі, людина, що прийшла іззовні.
… А як же із сльозинкою скривдженого дитинчати, за яку можна і треба віддати весь світ?
Член Спілки радянських письменників Тадеуш Бой-Желенський, у списках бандерівців 777-й, не встиг виїхати зі Львова, тому що його величезна бібліотека, яку він збирав більш як двадцять років, працюючи над перекладами Стендаля, Бальзака, Доде, Меріме, Діккенса, Теккерея, була ще не до кінця спакована: ніхто не міг передбачити, що німці увірвуться до Львова через тиждень після початку війни.
А бібліотека стала частиною самого Бой-Желенського, кожна книжка була для нього немов улюблений співрозмовник, який щиро відкриває свої заповітні знання й почуття: він не міг покинути своїх друзів — він не втішав себе ілюзіями з приводу того, що станеться з книжками, коли прийдуть нацисти.
Вночі тридцятого, зрозумівши, що він не встигне зібрати свою бібліотеку і не зможе відправити її в тил, Бой ходив уздовж стелажів, діставав книжки, гладив їх, мов кошенят, розгортав сторінки релігійним, легким, шанобливим порухом, торкався лагідним поглядом рядків, убирав їх у себе, знаходячи заспокоєння у високій мудрості знань та почуттів.
— Бідні мої друзі, — шепотів він, — любі мої, я не залишу вас.
Очі його наштовхнулись на рядок: «Батьки полишають дітям не розум свій, а пристрасті». Бой усміхнувся, подумавши, що друзі, на відміну од батьків, оддають іншим свої думки, а думки вищі за пристрасті: оддати думки може лише той, хто своє я вважає надбанням світу і думає не про себе — про всіх.
Він став брати книжки, уголос шепотіти сторінки, називати номер рядка і читати фрази: колись він так гадав собі на біблії. Він пам'ятав п'ять таких гадань, у найважчі дні його життя: «Як місто зруйноване без стін, так людина, що не володіє духом своїм»; «Не відповідай нерозумному з дурного розуму його, щоб він не став мудрим в очах твоїх»; «Краще одверте викриття, ніж прихована любов»; «І немає влади… над днем смерті, і немає порятунку в цій боротьбі, і не спасе нечестя нечестивого»; «І повернувся я і бачив під сонцем, що неспритним дістається успішний біг, нехоробрим — перемога, немудрим — хліб, і нерозумним — багатство, і неудатним — прихильність, але час і випадок для всіх них. Бо людина не знає свого часу»; «Як риби попадаються у згубну сіть і як птахи заплутуються у сильцях, так сини людські ловляться у тяжкий час, коли він несподівано надходить на них».
Бой заходився знімати книжку за книжкою, і, заплющивши очі, шепотів номер сторінки, рядок, і розгортав, і рядки були дивні, безладні, але в тій дивній безладності він відчував ту тривогу, яку відчували його друзі; вони неначе благали його: «Тікай, врятуйся, ми не ремствуємо. Ми знали цілі віки безумств і крові — ми пережили це. Ми пережили це через те, що люди, які створили нас, дивилися поверх бар'єрів часу, вони думали про кінцеву правду, а не про хвилину несправедливості. Іди і ти повернешся; зоставшись — загинеш».
Бой ходив уздовж стелажів, на яких стояли його давні друзі, та й хитав головою, немовби відповідаючи їм: «Я знаю, ваші слова щирі, але коли я піду, у ваші серця прийде розчарування: часто ми говоримо тільки для того, щоб почути заперечення, ми чекаємо незгоди, а погодитися завжди легше. Коли поранений боєць просить друга іти, щоб той міг урятуватися, він щирий у своєму проханні, проте який він буває вдячний, коли друг не йде і залишається з ним, зустрічаючи загибель разом. Помирати страшно самому, на людях і смерть красна, на людях легше віддати себе, бо ти віриш, що це запам'ятають інші і пам'ять про тебе залишиться, отже, залишишся й ти, смертю смерть перемігши».
Бой-Желенський часто думав, який умовний був той світ, що в ньому він почав своє життя. З багатьма людьми зводила його доля; переклади західноєвропейської класики прославили його; дослідження про Міцкевича та Пушкіна викликали запеклі суперечки у Польщі: одні вважали ці праці новим словом у літературній критиці, інші не залишали каменя на камені, звинувачуючи письменника у зраді «національним інтересам», його антиклерикальна публіцистика була як бомба, а відомі слона: «патріотизм — останнє пристановище негідників», повторені Бой-Желенським у розпалі терору пілсудчиків, коли палали хати українських селян у Галичині, зробили його ім'я символом мужності й чесності для комуністів, а для чорносотенців — символом «мерзенної зради». Умовність і дивовижність того світу, що обступив Бой-Желенського душним натовпом видавців, цензорів, кредиторів, опонентів, редакторів, боржників, журналістів, сановно-шляхетних «цінителів», критиків, агентів поліції, поклонниць, заздрісників, здавалися йому чимдалі зловіснішими і безутішнішими. Він, коли тільки розпочинав, думав залишитися назавжди вільним у своїх поглядах, симпатіях, у манерах. Але ні, що більше він ставав відомий, то менше залишалося йому свободи, то більше він робився рабом уявлень, які створювалися про нього в людей. Величезна міра відповідальності, яка звичайно відрізняє справжнього письменника, уразливість, бажання зробити добро усім, кому тільки можна, спонукали його до того, щоб не тільки бути тим, ким він був, але й здаватися таким, бо люди не вміють розпізнавати істину поза її хрестоматійним проявом, зручним і зрозумілим кожному. Мораль, створена людьми аморальними, мораль банкіра, воєводи, ксьондза вимагала од високоморального Бой-Желенського дотримуватися умовності, дозволяючи йому, таким чином, внутрішньо залишатися моральним. Для нього це було брудно і не потрібно, він не шукав собі поблажливості, а судив кожний свій вчинок судом честі. А проте умовність світу капіталу, в якому він жив, не дозволяла йому назвати негідника негідником, бо сто інших людей не знали, що негідник і насправді є негідник. У їхніх очах, якщо негідника Бой назвав негідником, він негайно ставав «зарозумілим метром». Він не міг розірвати угоди із старим видавцем, котрий багато років обкрадав його, бо всі розцінили б це як «горлохватство й жадібність». Він не міг розлучитися з жінкою, яку перестав любити, тільки через те, що люди, читачі, могли визнати його за перелюбця, а як же вірити перелюбцеві? Коли б він був хірургом, фінансистом, актором — йому простили б, багато чого простили б, але він був озброєний Словом, яке завжди є Закон, бо з нього все починається і все ним закінчується.
Поступово Бой далі й далі відходив од зустрічей, прес-конференцій, урочистих трапез, щедро оплачуваних банківськими меценатами, велемовних дискусій, офіційних сніданків, — він шукав себе і знаходив себе, почуваючи вільним, в оточенні мовчазних друзів-книжок. Він давав їм друге життя, перекладаючи, він знайомив далеких, померлих письменників з мільйонами нових товаришів, вірних і вдячних, — він оддавав їх до рук читачів, а сам залишався в тіні, а згодом знову знайшов сам себе і відчув колишню, втрачену було свободу.
Якийсь час він був на грані внутрішнього краху: люди, котрі здавалися друзями, гостювали у нього, раділи його радощами, горювали його печалями, але вони йшли собі додому, коли пора було йти; адже вважають, що вихованій людині не можна засиджуватися допізна, а він просив їх затриматися; вони ж гадали, що він просить їх затриматися тільки з чемності, а хто й розумів, що не з чемності Бой про це прохає, все одно йшли собі, бо світ, як оті соти, складається з чарунок, кожна з яких живе своїм, але підкоряється одній, спільній для всіх моралі: удома була дружина, яка хвилювалась, мати, яка хворіла, діти, які чекали.
