Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (лучшие книги txt) 📗
Українській народницькій інтеліґенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтеліґенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про духовну вищість Фєдьки над Ґете (навпаки, за свій прямий обов'язок вона вважала «помогти народові в освіті, в досягненні самосвідомости» [411]). Її модель нації була взагалі не д е р ж а в н и ц ь к а (в цьому питанні вона преспокійно обходилася тим-таки, ще декабристського виробу, федералізмом!), — а д у х о в н о - к у л ь т у р н а, з дуже сильним етичним наголосом на рівності й свободі. «Істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»; «лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов'янському» [412], — це ті засадничі «докси» нової, взорованої на козацько-лицарській, української національної тожсамости, які найбільше суголосні ідеям французьких та німецьких романтиків про «республіку духа» [413] і які практично БЕЗ істотних змін (якщо не рахувати формальної «секуляризації» дискурсу) повторюються не тільки у громадівців та Лесі Українки, а й невиводною «родимою плямою» значaть усі наші самочинні масові рухи і модерної, й постмодерної доби (від Української Повстанської Армії з її гаслом «Воля народам, воля людині!» та відродженим козацьким культом св. Покрови — і аж до Майдану-2004, бунту прецінь також не стільки політичного, скільки морального, де головний пафос протесту спрямовувався проти насильства над свободою волі та зневаги «вищих» до «нижчих» [«Ми не бидло! Ми не козли!»] [414]). Інтеліґенти-«українофіли» тільки поширили свій власний спадковий титул «лицарських синів» («Гинуть! гинуть / у ярмах лицарські сини» [Т. Шевченко] [415]) на в с ю Україну, охопивши ним також і «братів незрящих, гречкосіїв», — саме в українському селянстві, закріпаченому зовсім недавно, наприкінці XVIII ст., вони вгледіли прямого, за Маланюком кажучи, «спадкоємця відумираючої шляхти» [416], багато в чому вірнішого її цінностям і пам'яті, ніж засимільоване (зрусифіковане чи покатоличене) дворянство, до якого належали самі (В. Антонович, Т. Рильський, М. Ковалевський та інші «хлопомани» у висліді своїх етнографічних мандрівок кінця 1850-х спеціально відзначали, «що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запорожжя і могли доволі категорично розказати про його побут» [417], і подібних свідчень зафіксовано доволі, щоб зрозуміти, як могло статися, що «кобзарський міф» Шевченка, в істоті цілком «інтеліґентський», був однозначно сприйнятий сучасниками за прямий vox українського populi: українське селянство в очах «хлопоманів» було несправедливо покривджене не тільки під оглядом відкритих новою добою європейських громадянських прав, а й за старим феодальним правом також — незаконно позбавлене «привілеїв і вольностей» козацького стану й обернене на рабів за російським зразком [418]). Тобто, у «своєму» мужикові українська інтеліґенція бачила зовсім не «передовий», порівняно з Гамлетом, «тип» стихійного соціаліста, а навпаки, здеправованого, «детронізованого» Гамлета, «Гамлета, взятого в рабство», — а проте такого, який і в рабстві здолав зберегти предківський дух республіканізму, продовжуючи таким чином ту, як мовляв М. Драгоманов, «нитку, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.» [419]. Козацькі «висока любов до особистої свободи, по якій вони (козаки. — О. З.) воліли люту смерть ганебному рабству» [420], та «братерський» дух «комітату» з виборною демократією, заснованою на моральному, а не на дисциплінарному праві [421], були потрактовані за основу української «народньої етики» — а відтак і за наріжний камінь для побудови української нації модерного типу.
Для порівняння, Б. Парамонов свою студію про декабристський рух завершує прецікавим спостереженням, вартим довшої цитати: «…У рухові декабристів був мотив, який рішуче відрізняв його від наступних революційних рухів, причому відрізняв у кращий бік. Цей мотив — волелюбство, замінене згодом народолюбством. Післядекабристський революційний рух в Росії утратив пафос свободи, аристократичний пафос (NB: чи не від українців і перейнятий, було, на коротку історичну хвилю? — О. З.). Замінивши його народопоклонницькою ідолатрією, революціонери, самі того не завваживши, зазнали ще одної поразки від царизму: вони перейнялися патерналістською, урядовою, протекціоністською ідеологією» [422]. Зате цей пафос свободи знайшов собі дальше органічне продовження в народництві українському: замість «опрощатися» до «Фєдьки» («розінтеліґенчуватись», за точним виразом Ю. Шевельова), українофіли «висвятили в лицарі» самого «Фєдьку», чи то пак, «Ярему» [423] (наскільки статистично підставно, про те не нам тепер судити: доки наша історична наука не потрапить відтворити більш-менш об'єктивної соціологічної картини вкраїнського селянства півторастолітньої давнини, доти нам залишається вірити нашим «хлопоманам» на слово). Ось цей-то аристократичний етос, — згодом, у добу панування «масової людини», до невпізнання загладжений і затертий, — український рух, при всій його свідомо демократичній орієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого «класичного» народницького періоду, і саме цим мене той період і цікавить. Не збагнувши цієї сторони українського руху, ми й далі будемо роками совгатися в тому самому зачарованому колі, відчитуючи свою спадщину за інструкціями, виготовленими у відділах пропаґанди ЦК КП(б)У.
Для повнішої ілюстрації наведу дефініцію українофіла, дану В. Антоновичем у 1896 p.: «Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки обізнані з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення, настільки розвинені, що можуть і літературно викласти свої переконання, настільки люблять свою батьківщину і бажають їй розвитку та успіху, що вважали б ділом гріховним замовчувати її особливості та похідні з цих особливостей конечні потреби, настільки не виключно заклопотані особистою кар'єрою й добробутом, що в міру спромоги, в законних рамках готові обстоювати свої переконання, незважаючи на упередження, з якими звичайно стрічаються їхні погляди, та на наслідки цих упереджень» [424] (курсив мій. — О. З.). Характеристика, як бачимо, не стільки ідеологічна («обізнані»), скільки, знов-таки, морально-психологічна («люблять свою батьківщину», «вважають ділом гріховним замовчувати», «настільки не виключно заклопотані кар'єрою й добробутом», що готові жертвувати ними в ім'я своїх переконань). Порівнявши з традиційною номенклатурою «лицарських чеснот», як її подано у Данте, побачимо, що з 11 Дантових прикмет «духовного лицаря» (fortezza, temperanza, liberalitade, magnificenza, magnanimitade, amativa d'onore, mansuetudine, affabilitade, veritade, eutrapelia, quistizia) [425] в Антоновичевому «портреті українофіла», явно чи неявно, присутні м а й ж е в с і, за винятком суто етикетних (пов'язаних із нормами куртуазної поведінки), — а саме: fortezza (щира відвага), liberalitade (поміркованість у матеріальному), magnanimitade (розумне прагнення слави — тут, успіху [«преуспеяния»] для батьківщини) [426], amativa d'onore (поміркована амбіція), affabilitade (здатність до світського спілкування, отже, власне та, дивакувата вже для сучасного вуха, «розвиненість» настільки, щоб «і літературно викласти свої переконання» [427]!), а найголовніше — quistizia (справедливість і любов до справедливости). І в цьому немає нічого дивного — адже цей самий етичний кодекс (з деякими поправками, про які нижче) був чинним і для наших «мальтійських лицарів» — запорожців, хронологічно останнього з військово-чернечих орденів європейського середньовіччя [428]. Інша справа, що якраз морально-звичаєвий і обичайний аспект козацької культури («мій звичай — козацький обичай») досі, порівняно з іншими, досліджений дуже скупо, і, по суті, далі Д. Яворницького україністика в цьому питанні так і не посунулася. Проте навіть і того, чим диспонуємо, цілком досить, аби впізнати в нашому козацтві стандартний звичаєвий норматив середньовічного «Христового воїна» («святого лицаря», за Шевченком) — milites, «оборонця віри» під покровительством Діви Марії, архістратига Михаїла і св. Юрія [429] (сумніви М. Поповича з приводу того, наскільки правними слід вважати лицарські претензії козацтва, пояснюються, на мою думку, звичайнісіньким нерозрізненням лицарства первісного, військового, від пізнішого, придворного: у XVI—XVII ст. у Європі друге вже цілком витіснило перше, якому наше Запорожжя лишилось останнім бастіоном, — вочевидь, це мусило бути не останньою з причин, чому Запорожжя так широко притягувало до себе невпокоєні рештки якраз «старого», мілітарного лицарства-bellatores із Центральної та Південної Європи, звідки в XVII ст. прибило в Україну і предків Лариси Косач по обох лініях — з Греції перекладача-«драгомана» при гетьманському вряді, з Боснії нащадків Стефана Косачі, першого правителя Герцеґовини — за герцоґським титулом, одержаним 1444 р. від імператора Фрідріха [430], — і вже аж ніяк не можна погодитися з М. Поповичем, ніби «надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на середньовічне рицарство» [431], — навпаки, якраз на «середньовічне», військове рицарство IX—XIII ст. воно й схоже як дві краплі води, і в цьому легко пересвідчитися, зіставивши археографічні нариси Д. Яворницького з відповідними студіями західних медієвістів [432], — не треба тільки дошукуватися в ньому придворної куртуазности, якої не знало і яку, за традицією, зневажало й західноєвропейське «Христове воїнство»).
411
Антонович В. Б. Моя исповедь // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 82.
412
Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 168.
413
Пор. у «Дев'яносто третьому році» В. Гюґо діалог Ґовена з Сімурденом: «Ви хочете обов'язкової для всіх казарми, я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я мрію про людину-громадянина. <…> Ви засновуєте республіку меча, я хотів би заснувати <…> республіку духа».
414
Попри всю галасливу політичну риторику, історико-культурні витоки Майдану в нас не проаналізовано й досі. Водночас, не можна не визнати, що той «донецький десантник», який спересердя гукав під Кабміном «помаранчевій» юрбі: «Просто вы украинцы, а мы — нет!», інтуїтивно знайшов дуже точну формулу зрізничкування, якої недарма не змогли переважити всі контрарґументи опонентів («Почему же, вот я, например, еврей!» — «А я русская!» і т. д.): хоч яким етнічно й мовно строкатим за своїм складом був Майдан, за «етосом і еросом» (чуттєвістю), кажучи в термінах «Загубленої української людини» М. Шлемкевича, він справді презентував українську націю, — і то власне такою, якою вона була запроектована «братчиками» й старогромадівцями!
415
Характерно, що, за деякими даними, Т. Шевченко (інше, давніше родинне прізвище — Грушівський) і сам мав право на цей титул — не лише життям і творчістю, а й походженням (Грушівські були з козацького стану). «Недарма і Турґенєв, і Полонскій в своїх спогадах про Шевченка ужили слова «козак». Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, е л і т а р н и й відблиск п р о в і д н о ї верстви України XVI—XVIII століть» (Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень. — С. 53). Славнозвісний заповіт Григорія Шевченка («синові Тарасові з мого добра нічого не лишаю, з його буде або великий чоловік, або велике ледащо, для його моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе») звичайно трактується в нас ad hominem — як перший засвідчений доказ неординарности малого Тараса, — але є в ньому й інша, «імперсональна» семантика, пов'язана якраз із традиціями транс'європейської «провідної верстви» середньовіччя, — порівняймо чотирма століттями раніше складений заповіт герцоґа Бусіко: «Якщо мої діти будуть чесні й відважні, цього з них буде доволі, якщо ж із них не вийде нічого путящого, то мій спадок буде для них нещастям» (цит. за: Хейзинга Й. Осень средневековья. — С. 78). Такі «дискурсивні збіги» випадковими не бувають. Нашому шевченкознавству, яке стільки років ялозило тему «кріпацької долі» поета, варто б глибше зайнятися історією покріпачення родини Шевченків та відновленням тої «культури переказу», в якій проходило поетове дитинство, — на цьому шляху на нас може чекати ще чимало сюрпризів.
416
Маланюк Є. Там само. — С. 52—53. Історичні підстави для такого погляду безперечно були, і то вельми поважні: на Правобережжі, напр., адміністрація Миколи І списала в селянський стан всю українську шляхту, яка, віками опираючись денаціоналізації, на час розділу Польщі опинилась на марґіналіях польського суспільства. «…Перепис 1897 р. виявив, навіть, цілі села князівського походження, і то неабиякого, а від Рюриковичів та Гедиміновичів. <…> Були це колись пани на всю губу, з гербами, із правами й маєтками, але через те, що вони не відступили від православної віри й українства не зрікалися, то все те вони поволі втрачали й остаточно здеґрадували» (М. Славінський. Вказ. праця. — С. 242). В. Петров у своїх спогадах початку 1920-х — хронологічно одному з останніх «соціологічних портретів» українського села перед катастрофою колективізації — засвідчує зацілілий на Київщині від Гетьманщини незмінним не лише побутовий, а й становий устрій: «Мешканці Баришівки писались козаками — номенклатура людности на Полтавщині, успадкована од колишнього поділу на полки!» (Домонтович В. Болотяна Лукроза // Київські неокласики / Упор. В. Агеєва. — К.: Факт, 2003. — С. 294). У кожному разі, нема сумніву, що історія українського села під Російською імперією ще не написана, що за походженням воно зовсім не складало такої однорідної темної «гречкосійської» маси, якою уявляється нам тепер (коли російська інтеліґенція «ходила в народ», села на Наддніпрянщині ще судилися за Литовським Статутом!), і що перші покоління наших «народників» ще цілком могли віднайти в ньому живу козацьку традицію, яка є д и н а їх і цікавила.
417
Цит. за: Ульяновський В. Син України… // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 40.
418
Востаннє в новітній історії — уже напряму, «від першої особи» — цей vox populi озивається в революцію 1917—1920 pp. У недокінченому (сконфіскованому під час арешту) романі Б. Антоненка-Давидовича про тодішню «отаманщину» (події, яким автор був і свідком, і учасником) цю півторастолітню історичну претензію українського села на шляхетство виголошує на фронті перед солдатами агітатор «від українців»: «Ми з діда-прадіда вакурат козаки, ну тільки що нас царі й усяка буржуазія не признавали, а так вроді ти сукин син, мужик і не рипайся… А ми требуємо, щоб тепер, значить, усі були козаки…» — промова, після якої «до української громади тут же записалось півтори сотні душ і між ними десять росіян і один татарин»: цілком-таки «по-запорозьки»! (Див.: Антоненко-Давидович Б. Д. Нащадки прадідів. — К.: Вид. дім «KM Academia», 1998. — С. 124).
419
Драгоманов М. Переднє слово… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 289.
420
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — Т. 1. — К.: Наук, думка, 1990. — С. 234.
421
Див.: Там само. — С. 163—171. Про комітат як основу середньовічного лицарства — засновану на дружбі й вірності (побратимстві) «закмнену групу з яскраво вираженою ініціаційною структурою і глибоким соціальним сенсом», у якій стратифікація (ватажок — ветерани — новобранці) хоч і передбачає ієрархічні стосунки, є лише однією з функцій «рівности своїх», ширше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства / Сокр. пер. с итал. — Москва: Просвещение, 1987. — С. 104—147.
422
Парамонов Б. Канал Грибоедова // Парамонов Б. След. — С. 386—387.
423
В історії українсько-російських культурних взаємин XIX ст. є один надзвичайно інтриґуючий сюжет, який давно вартує окремого дослідження. 21.04.1858 р. Шевченко записує в щоденнику: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество». Саме К. Д. Кавелін, яким досі на диво мало цікавились шевченкознавці, був «духовним батьком» російського народництва — за словами Б. Парамонова, тим «доленосним чоловіком», котрий «якраз і прищепив російському лібералізмові патерналістську ідеологію» (Цит. праця. — С. 402). Уявити собі, якою могла бути ця «всенощна» бесіда двох лідерів двох народницьких ідеологій — російського «патерналіста-державника» з нашим «батьком отаманом», — то така велика інтелектуальна спокуса, що лишається хіба дивуватися, як їй досі не улягли коли не історики філософії, то бодай белетристи. В кожному разі, є всі підстави підозрювати, що це «очаровательное школьничество» мало бути своєрідною версією описаної у В. Гюґо бесіди Ґовена з Сімурденом про «республіку меча» і «республіку духа», і якщо в політичній історії надовго перемогла перша, то це ще далеко не привід, щоб викреслювати другу з історії культури.
424
Цит. за: Мельник-Антонович К. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича // Україна. — 1928. — Кн. 6. — С. 60.
425
Цит. за: Scaglione A. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, & Courtesy From Ottonian Empire To The Italian Renaissance. — P. 188—204. Варто зазначити, що з своєї етичної номенклатури Данте викинув цілу низку «старих», середньовічних лицарських чеснот — як мілітарних, так і «придворних», куртуазних (з цих останніх залишив тільки temperanza — поміркованість у їжі, mansuetudine — стримування гніву, veritade — уникання похвальби, та eutrapelia — дотепність). Відтак дантівський список можна розглядати як найавторитетніший моральний кодекс Нового часу — етичний норматив для лицаря вже не «по зброї, а по духу».
426
Тут нотабене, заввагою на майбутнє: ніяке ґрунтовніше дослідження козацько-лицарських витоків українського народництва неможливе без кваліфікованої історико-антропологічної студії над поняттям «слави» у Т. Шевченка. Саме в цьому пункті відбувається перехід від пізньосередньовічної magnanimitade, бойової доблести тамплієрсько-госпітальєрсько-мальтійсько-запорозького зразка (NB: не забуваймо, що самі запорожці вважали себе спадкоємцями лицарів Мальтійського ордену!), яка в останніх поколіннях козацької старшини вже деґрадувала була до заслуги перед сюзереном (і в кінці й спричинила масовий гін двох поколінь малоросійських паничів у Петербург «по славу», як вони її розуміли!), — до того розуміння «слави» як особистої національної гідности, яке в повному вираженні знаходимо у Лесі Українки («Пророк», «Оргія» та ін.) і яке в радянський період склало один із головних каменів спотикання між українською літературою та її імперським замовником. Це занадто масштабна тема, щоб я могла претендувати тут на її висвітлення, — трохи далі вкажу ще на деякі параметри «слави» у Лесі Українки, але сповна оцінити їхній антиколоніальний пафос можна тільки в ширшому діахронному контексті, а саме ним-то ми й не володіємо. Логіка переємства тут вимальовується більш-менш така: 1) запорозький лицарський кодекс («над усе честь і слава, войськовая справа») — 2) «слава» у Шевченка — 3) «слава»/«ганьба» у Лесі Українки — 4) «неслава» у неокласиків, «пражан» і (останнім відгомоном) шістдесятників (В. Стуса, І. Калинця), після яких цей мотив у нашій культурі більше не відновлювався. Поки такого наскрізного погляду не вироблено, будемо й далі вимушено описувати частини попереду цілого — «дерева без лісу».
427
Не виключаю, що цей припис може мати й складнішу імплікацію: норматив проголошення істини (коли «замовчувати» її є «ділом гріховним»!) притаманний переважно релігійним орденам доби Реформації, — а ця остання, як відомо, настільки глибоко вплинула на українську духовну культуру, що «попри те, що і католицька і православна церкви вороже ставилися до реформаторів, на початку 17 століття чимало їх здобутків уже ввійшло в масову свідомість» (Нічик В. Києво-Могилянська академія і німецька культура. — К.: Укр. центр духовної культури, 2001. — С. 53).
428
Див. про це: Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2004; там-таки читач знайде й докладну бібліографію з цього питання.
429
Про формування середньовічного концепту «священної війни» (bellum sacrum), культу «воєнних святих» (в українській версії трійця дещо модифікувалася — місце св. Юрія поруч із Пречистою Дівою та архістратигом Михаїлом зайняв Микола Чудотворець як «покровитель мореплавців», див.: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т 1. — С. 298—299) та остаточного образу лицаря як «святого воїна», Докладніше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. — С. 320—338.
430
М. Драгоманов навіть вважав був, що саме етнічно різнорідний склад козацької старшини й спричинився до надто швидкої асиміляції цього класу в «малоросійському дворянстві», — «для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей» (Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 162). Важко сказати, скільки за цим твердженням історичної правди, а скільки неусвідомленого прагнення виправдати асиміляцію своїх особистих предків (уже дід М. Драгоманова, а Лесин прадід, писав своє ім'я на російський лад — «Аким ДрагоманОВ», а батько був хоч і другої руки, однак цілком несогіршим російським літератором, чиї вірші й переклади охоче друкував «Вестник Европы»). Зрештою, те, що, скажімо, М. Коцюбинський походив, як повсякчас підкреслював у автобіографіях, «з давніх українських бояр» (тобто з автохтонної, ще княжої української шляхти, а не з козацької старшини), М. Старицький — взагалі з Рюриковичів, а графство Шептицькі належали до найстаровинніших і найславніших боярських родів Галицької Руси, нітрохи не завадило у свій час ні Коцюбинським та Старицьким русифікуватися, ні Шептицьким полонізуватися, і подібних прикладів можна згадати й більше, тож, либонь, таки не в етнічному походженні тут справа. Нам, уже позбавленим виразних уявлень про аристократичну картину світу, важливо зрозуміти одне: «спадком предків» для української дворянської інтеліґенції XIX ст. була зовсім не етнічна приналежність, не мова і навіть не віра, — а перш за все, лицарський моральний кодекс, в основі якого лежала вірність присязі. Згрубша мовивши, ці люди «присягли» на вірність українському етнічному «народові» так само чесно і без застережень, як їхні предки, в інших історичних обставинах, виходячи з конкретних pro і contra своєї доби, присягали іншому «суверенові» — гетьманові, королю або цареві, — і жодної принципової суперечности, «розриву з традицією» предків, у цьому не вбачали.
431
Попович М. В. Нарис історії культури України. — С. 163.
432
Див., напр, Еліас Н. Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослідження / Пер. з нім. — К.: Вид дім «Альтернативи», 2003. — С. 235—246 (розд. «Погляд на життя рицаря»).
