Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (лучшие книги txt) 📗

Війна цієї колоніальної шляхти з імперією в перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на  л е ґ а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягали в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), і, ще трагічніше, на  р а д и к а л ь н о м у — маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання [396] і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно. Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов [397], відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґітимний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палацові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, — а от «малороси», з їхньою ще неохололою пам'яттю про козацтво як про «лицарський орден із шляхетським статусом» (як то стверджується у всіх «леґальних полемістів» типу Т. Калинського, не кажучи вже про гурток Г. Полетики та «Історію Русів»), придалися тут якнайдоречніше (навряд чи випадково, що один із чільних декабристських політичних ідеологів, граф М. Дмитрієв-Мамонов, охрестив свій гурток «Орденом Русских Рыцарей» [398] — словосполучення, що на позір ріже вухо оксюмороном, як «американські валянки», бо ж ніякого «лицарства» в автентичному сенсі, лицарства як «релігії-в-собі», у цезарепапістській Московії, де церква завжди була державним інститутом, ніколи не було й не могло бути за визначенням, — але не забуваймо, що в ті часи епітет «русский» ще не дорівнював «великоросійському», а вживався як спільна парасолька для «велико»- і «малоросів», — а надто ще як зважити, що в Москві Мамонова було ославлено божевільним -і запроторено під довічний домашній арешт, а от у Полтаві, де «русские рыцари» ще сприймалися за автентичну самоназву козацтва [399], орден користувався такою авторитетною підтримкою, що зміг навіть уникнути прямих репресій, то ясно принаймні одне: ґрунтовна ревізія декабристського руху й очищення його від пізніших фальсифікацій мали б нині належати до першочергових пріоритетів вітчизняних істориків, які досі виявили до цього сюжету напрочуд мало інтересу — так, ніби нас він анітрохи не стосується, бо ж «хіба у нас була своя шляхта?»).

Саме з досвіду внутрішніх політичних поразок, з незагодженої родової кривди вчорашньої «політичної нації» (у 1830—1840-ві pp. вже остаточно випханої в свої полтавські маєтки — бавитися малоросійськими віршами та готувати своїх синів до столиць на службу) і зародилося психологічне підложжя для дворянського інтеліґентського народолюбства, — а вже матеріал для його ідейної концептуалізації був, уважати, під рукою: у Європі повним ходом розгорталася підготовка «весни народів». Щоб своя «заплакана мати» — Україна — також «усміхнулась», належалося тепер, за дуже вчасним Шевченковим закликом, «обійняти найменшого брата» — свого-таки «незрящого» мужика-гречкосія — на нових засадах спільнотної лояльности, і обов'язково на його-таки етнографічній «території» (поки між освіченими й неосвіченими класами лежав мовний, звичаєвий, а на Правобережжі часто-густо ще й релігійний бар'єр, будь-яке «братання» внеможливлювалось — «інтимний», як висловлюється С. Єфремов, «доступ до народу інтеліґента, все-таки „пана“ насамперед, стрівав непереможні перешкоди» [400]). Був за цим і ще один, додатковий психологічний мотив: майже завершена до середини XIX ст. втрата власної шляхти багато в чому дорівнювалася в Україні, кажучи мовою шпенґлерівської філософії культури, втраті «Європи», була українським варіантом «занепаду Європи» — коли не повним вимкненням, то принаймні різко відчутним «закрученням крану» кількасотлітнього переємства автохтонних культурних традицій: український, за Геґелем мовлячи, «дух» рішуче збіднів на живого й плідного первня садибної (або, по-нашому, «хутірської») культури, де «низьке» й «високе», усне й писемне, посполите й книжне, народна пісня й латинський трактат ще поєднувалися з тою природною «енгармонійністю», яку бачимо в Сковороди або Котляревського, останніх великих постатей доби гетьманського бароко, — звідтоді елемент органічно-культуротворчий, «теплий», позначений отим «побожним ставленням до переказу й звичаю» та «рештками релігії серця» [401], за котрим, задовго до Шпенґлера, так перечулено ностальгував «хутірський філософ» П. Куліш (який ще пам'ятав його з дому, як і, поколінням пізніше, Олена Пчілка [402]), закріплюється в нас виключно за селянським, «мужицьким» побутом, який тому й ідеалізується, як останній консервант хоч і «німої» (позбавленої горішнього поверху — книжної артикуляції), але таки «живої» культурної тожсамости (М. Драгоманов, а за ним і І. Франко, вважали, наприклад, штундистський рух в українському селянстві прямим продовженням «української Реформації» — братського руху XVI—XVII ст.: «наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI—XVII ст.» [403]). Звідси той неминучий «етнографічний ухил» українського народництва, який породив його численні слабкості, досить вичерпно проаналізовані І. Лисяком-Рудницьким у згадуваній праці, щоб я могла тут на них не спинятися, бо не про те мені йдеться. Мета мого історичного екскурсу — хоч би тільки в першому наближенні, начерково відділити автентичне українське народництво («українофільство») від його пізніших трансформацш по «російському» типу, котрі сьогодні застують нам в очу його не лише класову, а й, значно важливіше, культурну, в найширшому розумінні, першооснову, що зберігалася в основному незмінною до 1890-х pp., — козацько-шляхетську.

І справа не в самому тільки дворянському походженні «братчиків» чи переважної більшости членів Старої Громади, хоча й воно, нівроку, теж зіграло свою історичну роль: адже Росія — як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія — була, як-не-як, державою становою, де дворянські зв'язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями» [404] в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила панна Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої» [10, 179]). Ґенерал-губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту «хибарку» все-таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор-Емануїл, то, замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, — а з посади тим часом летів Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, зміг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні в Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапєга [405] (зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама — Єлисавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили успішно виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дондукова-Корсакова, а потім у ґенерал-губернатора Драгомирова [406] і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал-губернатор граф Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що й сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомствений «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає [407]). Коротко-мудро, то було суспільство, у якому закон задкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв'язками, — до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m-me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток» [408] (sic! — петербурзький урядовець пам'ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українськи і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французьки [409], — нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепинського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназій з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному» [12, 427] [410], і нема сумніву, що якби доля української культури в середині XIX ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська. Проте справа, повторюю, не лише в привілейованому походженні. Справа в тому, що ориґінально українське народництво, і в «Книгах буття…», і у Шевченка (якому припала настільки виняткова історична місія, що, перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби Шевченка не було, його треба було б вигадати!) було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядово — за всією своєю мотивацією, етосом і спрямованістю.