Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗

Він  наповнив келихи іскристою солодкою ситою.

— За ваше  здоров’я, княже й княгине, за здоров’я ваших діток!  Дякую, що  не  забули мене і  завітали не  до  когось іншого, а до моєї  господи!

— Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж  ти,  Славуто, для  мене немає, — з  почуттям проказав Ігор. — За  твоє здоров’я, вчителю! За  те,  щоб  повнився достатком твій  дім, щоб ясною була голова, а голос  лунав  по-молодечому! І якщо дозволиш, ми  на  кілька днів  скористаємось твоєю гостинністю, бо  додому ще  тиждень путі,  а коні стомилися і діти послабли...

— Княже! — вигукнув Славута. — Мій  дім  — твій  дім. Усе,  що  маю, що  я  нажив за  своє  життя, все  те  від  князів Всеволода  Ольговича,  Святослава  Всеволодовича,  твого батька Святослава Ольговича та найбільше — від тебе,  Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну  службу  і належать їм,  як  і я їм належу тілом  і душею. Ольговичі — моя  доля...

— Я  завжди високо цінив твою  відданість Ольговичам, Славуто, але  Ольговичів стало багато. Хто  ж  із  них  тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?

— Уже  з  твого  запитання, Ігорю, мені  ясно, як  високо ти ціниш мою  відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі.  Це  всім  відомо...

— Навіть не  Святославові?

— І Святославові теж.

— Але  останні чотири роки ти  незмінно при  його  дворі і віддано служиш йому!  — вигукнув Ігор.

— Ти теж,  Ігорю, не раз  воював на його  боці, допомагав йому  здобути Київ. І допоміг! І це  велика перемога Ольговичів!.. Що  ж стосується мене, то нас  зі Святославом єднає і  дитяча та  юнацька дружба, і  спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що  більшість моїх  угідь  розташовані на  нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина — Сіверщина. У Чернігові у мене є, як  ти знаєш, кращий дім,  ніж  у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім  і  в  Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе  в гості...

— Ну  от! Наїжджаєш! А кажеш, що  я на  першому місці в твоєму серці...

— І це  так.  Я люблю тебе  як  сина!  З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені  до  душі  — за  щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!

— Ну  не  такий уже  я  хороший! — не  без  задоволення сказав Ігор.

Славута усміхнувся, і його  очі  засвітилися батьківською добротою.

— А я не  перехвалюю тебе,  бо  добре  знаю, що  ти,  крім того,  ще  й упертий, запальний, честолюбний, а іноді  і жорстокий... Ну та про  це у нас  ще буде час погомоніти, — ви  ж не  завтра вирушаєте в  путь... Тим  більше що  завтра доведеться йти  до  Святослава: він  збирає князів на  снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій  любий брат  Всеволод...

Ігор  аж кинувся:

— Всеволод тут? Чому  ж ти мені  відразу не  сказав?

— Бо  ти  б же  миттю помчав до нього серед  ночі. А тобі треба  передусім добре   відпочити, виспатися. А вже  завтра зустрінетесь...

Ігор  і Ярославна відчули, які  вони страшенно стомлені. Тепло, що  йшло від грубки, смачна вечеря та хмільна сита ще  більше розморили  їх,  обличчя запашіли гарячковитим рум’янцем. Уже  ні  їсти, ні  пити, ні  розмовляти їм  не  хотілося. Очі  склеплювалися самі.  Сон — це  все,  що  зараз для них  було  наймиліше.

4

Святослав не  вважав це  зібрання загальноруським снемом, бо прибули до Києва, крім  Рюрика, лише  чотири князі: Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський, Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубецький. Однак урочистості й  пишності зібранню не  бракувало. Святославів терем був  прикрашений  князівськими  хоругвами, одягнуті в барвисте вбрання князівські гуслярі, дудкарі та скоморохи ще  до  початку снему почали веселити ліпших київських мужів — бояр, багатих купців, дружинників — музикою, піснями та скомороськими жартами-витребеньками.

Ігор  з Ярославною та Славутою трохи  припізнився і зайшов до  терему тоді,   коли там   уже  стояли Святослав з Марією Васильківною, Рюрик з  жоною та  прибулі князі.

Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною і пішов назустріч гостю.

— Княже, брате  мій! — І міцно обняв Ігоря, потім Ярославну. — Який я радий, що  ви з княгинею завітали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам’ятаючи дріб’язкових  образ, прибув сюди, щоб  спільно подумати про  землю Руську!

Ігор  переходив з рук  до  рук.  Його щиро обняли Рюрик та  Ярослав, а брат  Всеволод згріб  у ведмежі обійми і мало кісток не  потрощив на  радощах.

І ось перед  ним  Володимир Глібович. Ігор  глянув на його юне  вродливе обличчя, заглянув у світло-голубі очі — і руки не  простягнув, тільки процідив крізь зуби:

— Здрав будь,  княже!

Володимир холодно кивнув головою:

— Здрав будь!

Святослав стежив за  виразом їхніх  облич, за  кожним словом. Помітивши, що вони і рук не подають один  одному, і не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов півні, поспішив до них,  щоб  не спалахнула сварка, взяв  обох попідруки, рушив до князівського столу  на  підвищенні.

— Дорогі мої  синовці [49], — сказав лагідно, як  батько, що повчає недорослих синів, — є час  битися, але  є час  і миритися. Що  було,  те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як  брати, і хай  ніколи чорна тінь  незгод не затьмарить ваших сердець! Від  цього виграє і кожен з вас, і вся  Русь!  Подайте руки, прошу вас!

Не  дивлячись один одному в вічі,  молоді князі простягнули руки, але  потиск їхній   був  ледь  помітний і  ніяк не свідчив про  примирення.

Святослав запросив усіх  до  столу.  Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставці.

— Братіє і дружино! — голосно, на  всю  гридницю, промовив великий князь. — Важкий і тривожний час настав для Руської землі. Заворушився Половецький степ, піднялися кочові племена і напосілися на  наші землі. Ми  було  приборкали Коб’яка з його  братією, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на  ханському снемі обрано великим ханом, задумав знести всю  Переяславську землю і прилучити її до землі  Половецької...

Святослав замовк, підшукуючи потрібні слова. А гридниця враз зашуміла, по ній прокотився грім обурення. Звістка  була  дуже  важлива і вразила всіх.

— Звідки дізнався про  це,  княже? — запитав брат  Ярослав.  — Може, це  вигадка?

Святослав похитав головою.

— Ні,   не  вигадка... З  Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повідомляє: зі степу  прискакав молодий половець, що  добре  говорить по-нашому, бо мати  його  — наша жінка, він докладно розповів про ханський снем, про обрання Кончака  верховним ханом, про те, що половці задумали великий зимовий похід  проти нас, і навіть про  те, що  Кончак послав людей за Кавказькі гори, щоб  придбати там  лук-самостріл, що  стріляє «живим вогнем». Щоб застрахати наших воїв...

Усі довго  мовчали. Кожному з присутніх було  добре  відомо, якою смертельною загрозою для  Русі  були  половці протягом останніх ста років, після того,  як  вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за  Волги, з земель незвіданих, таємничих, і,  витіснивши своїх  родовичів-печенігів, затопили неозорі степи  між Волгою  та Дніпром, а згодом  і між Дніпром та Дунаєм.

Усе,  що  сказав великий князь, ніяк не  скидалося на  вигадку.  Не було того року, щоб  минув для Русі спокійно, щоб та або  інша половецька орда  не  топтала руські землі. Тепер же,  коли половці об’єдналися, треба  ждати гіршого.

— Що  ж нам  робити? Зима довга, а ми  не  знаємо, коли саме  нападе Кончак, — почав розмірковувати уголос Ярослав.  — Не  тримати ж у Полі цілу  зиму  об’єднане військо... Що  порадить великий князь?

Святослав виділявся серед  інших князів не тільки віком, сивою головою, а й дорідністю. Ні щуплуватий брат Ярослав з його  кущуватими бровами, маленькими очицями і спокійним, урівноваженим характером, ні жвавий чорночубий Рюрик, ні Ігор  та Володимир Переяславський, що  були  середнього зросту, не могли дорівнятися ні дорідністю, ні силою до великого князя. Один Всеволод, що сидів  край стола, мав таку  ж велику голову, крупне лице і могутні плечі, як  старший від нього майже вдвічі  двоюрідний брат.