Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗

Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу  — князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по  другий бік  — князь Ігор  з княгинею Євфросинією.

Їли  мало, а пили тільки ситу  та сирівець.

Виждавши  для    чемності  якийсь  час,    Ігор  рубонув з плеча:

— Княже,  настав час  повести  розмову про   те,  заради чого  ми  з  княгинею завітали до  тебе,  — про  княжича Володимира...

— Я  знав, що  приїхали ви  не  мене, старого, провідати, а заради нього, — спокійно промовив Ярослав.

— Ти не хочеш  зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...

— У мене є ще  один син  — Олег, — приглушено кинув Ярослав.

— Будемо відверті: ти  старий, княже, і  рано чи  пізно прийде час,  коли золотокований Галицький стіл  осиротіє [47]. Хто  ж посяде його? Невже Настасич, син  Настаськи?

— Він — мій  син! — наголосив на слові  «мій» Ярослав.— Не  забувай, Ігорю!

— Тату!  — скрикнула Ярославна. — Володимир — твій син  по закону! Ні  Бог, ні люди  не зрозуміють тебе,  якщо ти посадиш після себе   Олега!   Володимир —  законний  твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним  і визнати його за сина!

— За  сина!  — гнівно вигукнув Ярослав. — Та  чи  знаєте ви,  що  він  засилав послів до  короля польського та  короля угорського, щоб  заручитися їхньою підтримкою на випадок моєї   смерті?! Ніби не  відав, недолугий, що  вони тільки й ждуть  цієї  нагоди, щоб  загарбати Галич!  Вони й зараз роздерли б,  розшматували б Галицьку землю, та  бояться моєї сили!  Бо  я підпер гори  Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть  самі  стати князями! Вони вже  не раз  виступали проти мене!  Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, — Настю...

— А мати? — прошепотіла Ярославна бліднучи. — Як же їй було,  бідній?

Ярослав не  відповів на  її запитання, а повів далі:

— Вони погромили мій  дім,  погрожували мені  смертю, кинули в  поруб мого   сина Олега, порубали мою  челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його  матері княгині Ольги Юр’ївни, які  не  розуміли, що  боярство — то найбільший ворог князів і  держави нашої. Половці  б’ють нас  ззовні, бояри — зсередини... Галицькі бояри, як  ті криваві  собаки, ладні  розірвати моє  князівство на  шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра,  винищити наших дітей!..  У вас  п’ять  синів. Хто знає, як складеться їхня  доля, — чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких  навіть мені  важко приборкати!.. [48]  Володимир не розуміє, що  він потрібен їм тільки до того  часу,  поки вони не знищать мене, а як  упаду я,  упаде  й  він!  Він  слабший за  мене і не  зуміє  загнуздати їхню  сваволю!.. Хіба я про  себе  дбаю?  Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої  радощі, та  не  вони змушують мене чинити так,  як  я чиню. Я думаю  передусім про  те,  як уберегти Галицьке  князівство  від  загибелі, від  занепаду. Я все  життя зміцнював  його,  збагачував, розбудовував, і воно стало  наймогутнішим на Русі.  З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може  зрівнятися силою. Це  два крила Русі,  що  несуть наш  народ у майбутнє. Київ занепадає,  бо самі  князі, гризучись за нього, як  собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його  значення як  осереддя Русі,  але  ж ніколи не  щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше  Новгород-Сіверське князівство занадто бідне  і слабке для того,  щоб  впливати на долю  всієї  Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське  князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може  статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке  боярство заповзялося зробити це.  І допомагає йому  Володимир, бо  в  боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось  чому  я  прогнав Володимира! Поки  він  не зрозуміє цього, поки не дасть  клятви, що не підніме руки  ні на мене, ні на Олега, до того  часу я не зможу простити його і взяти в своє  серце...

Голос Ярослава зміцнів, і сам  він  преобразився — випрямився, розправив плечі, примерхлі очі загорілися, кулаки  стиснулися, — став  знову таким, яким його  кілька літ тому  знали і Євфросинія, і Ігор, — грізним галицьким князем,  перед яким тремтіли і свої, і чужі.

Його слова справили сильне враження на  Ігоря і Ярославну. Подружжя переглянулося і довго  мовчало. А що  казати?

Нарешті Ігор  промовив:

— Мабуть, ти правий, княже, і тепер ми розуміємо, чому між  тобою та  Володимиром запалася земля, чому  виникло неперехідне провалля... Однак непутить нас  ще  одно: твої колишні зв’язки з покійною Настею і твоя  непомірна любов до її сина...

Ярослав спалахнув і перервав Ігореву мову:

— Не  продовжуй! Я  вас  зрозумів!.. Що  я  мушу  сказати на  це?  Одно можу  сказати: князь теж  людина і ніщо людське  не  чуже  йому. Кохання теж!..  Між  князями повелося здавна так:  не  княжич вибирає собі  наречену до  вподоби, а йому  вибирають — батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як  молодята житимуть — чи кохатимуться, чи сваритимуться,  — нікого це  не  обходить. Так  і зі мною було.  Так  було і  є  з  багатьма. Твій дід  Олег, наприклад,  перший  серед руських князів  одружився з  половчанкою,  донькою  хана Осулка, внучкою хана  Гіргеня, не  тому, що  покохав її,  а тому, що  хотів, поріднившись  з  дикими половцями, заручитися їхньою воєнною підтримкою в  майбутній боротьбі з Володимиром Мономахом. Він  і сина свого, а твого  батька  Святослава,  одружив з  нелюбою половчанкою,  яка   не принесла  твоєму батькові ні  дітей, ні  щастя, і він  після її смерті одружився вдруге, уже  сам, по  любові, з  простою, не  князівського і не  ханського роду  дівчиною з Новгорода, де  він  тоді  князював... Та  й  ти  сам   одружився з  Євфросинією не  тому, що  вона тобі  сподобалася, бо  ти  її і в вічі не  бачив до  заручин, а тому, що  тобі  вибрали її твоя  мати та  твій  старший брат  Олег.   А  вони знали, чию  дочку   вибирали, — самого Ярослава Осмомисла!

Ярослав хитро примружився  і  хихикнув у  кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.

— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказав Ігор.  — Я щасливий, що  моєю жоною стала  твоя  дочка, княже, — Ярославна.

— І я щаслива, отче,  — опустила свої  блакитні очі Євфросинія.

— Я радий чути  це,  діти  мої.  І дай  вам  Бог  такої любові на  все  життя!  — розчулився Ярослав. — Але  ж  не  завжди, далеко не  завжди так  буває. У мене теж... Коли мій  батько, князь Володимирко, висватав за  мене доньку Юрія Довгорукого Ольгу-Євфросинію,  він  був  упевнений, що  зробив добре  діло,  бо  поріднив два  наймогутніші князівські роди. Так, поріднив! Та чи  приніс цей  шлюб мені  й Ользі щастя? Ні!  Ось  чому  з’явилася на  нашому сімейному овиді  Настя, молода красуня, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...

Євфросинія мовчки плакала, а  Ігор  лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба  і в душі  дивувався, що  розмова прибирала такого довірливого тону  і такої відвертості, на  які   він, їдучи   з  Ярославною сюди, в  Галич, далебі, не  сподівався. Обеззброєний  щирістю і  прямотою князя Ярослава, він  усе ж не  хотів  здаватися.

— Княже, все  це ми  можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри  співчуваємо тобі,  але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.

— В чому?  — спокійно спитав Ярослав.

— У тому, що  ти  Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем,  хочеш віддати йому  Галицький стіл... Як  же можна? Адже  він  позашлюбна дитина!

Ярослав усміхнувся в бороду.

— Ну  й  що?  Наш пращур Володимир Красне Сонечко до  хрещення був  язичником і взяв  собі  не  одну, а кільканадцять жон — яку  ґвалтом, як  Рогніду, яку  військовою силою, яку  сли  привезли з-за  моря... І з жодною з них  не був він  у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон  стали його  спадкоємцями! Та  й сам  він  був,  як  ти  кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим  же гірший мій  син  Олег?  Тим, що  він незаконний? Але ж у його  жилах також тече  кров наших перших князів — Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він  гірший за мене, за тебе,  за Євфросинію? Інша річ,  чи буде і чи стане Олег  князем? І чи варто йому  ставати князем галицьким? Дуже  вже  неспокійне це  місце — Галицький князівський стіл.  Треба мати  велику силу  духу і тверду  руку,  щоб  усидіти на  ньому!