Зозулята зими - Владмирова Тала (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Владлен Вікторович не подає виду, однак ніяк не може второпати, чого я так опікуюся цією дівчиною. Нічого ж особливого, типу, не в твоєму стилі, Арсене. Сіра миша. Чи, може, ти злякався наслідків, але ж тобі сказали, що нічого страшного у неї нема. Хай ліпше в лікарні побуде, навіщо зайвий клопіт? Натомість говорить геть інше. Вихований, зараза.
— Звісно, можна й забрати, бо вдома умови для хворого кращі. А ще кажуть, що в рідній хаті, навіть, стіни допомагають. Але, Арсене, пам’ятайте, що нагляд лікарів протягом певного часу конче необхідний. Це щоби не пропустити складніші травми, наприклад, забій головного мозку чи внутрішньочерепну гематому. Якщо вранці пацієнтці болітиме сильно голова чи будуть приступи нудоти, блювання, сонливість або втрата свідомості чи порушення пам’яті — негайно до мене. Що посміхаєшся? — Бачачи мою криву посмішку, продовжує, — забій голови — це тобі не жарти. Тож слухай далі. Можеш записувати або запам’ятовувати. Протягом семи днів не варто дивитися телевізор, читати книги, одне слово, не дуже навантажувати мозок, не зловживати кавою та алкоголем. Купи їй ліпше ківі та апельсинів замість шкідливого харчового набору з чіпсів та кока-кол. Зрештою, звари бульйону.
— Що? — не вірю своїм вухам. Пан лікар безпомічно розводить руками. Дієта, блін.
Майже серйозно киваю головою.
Ага, не стане вона напружувати мозок.
Бляха-муха, може, то собі головою шандарахнутися і десь в якійсь лікарні сім днів перечекати, попиваючи бульйон та заїдаючи його ківі з помаранчами?..
— Чудо мале! Якого ти під машину полізло? Я ж тебе ледь не задавив! — запитую по-доброму її вранці, коли вона після дози вколотого в лікарні заспокійливого прокидається в моїй спальні у моєму ліжку. Не міг же ж я її в передпокої на тахті покласти!
Не думав, що такий сентиментальний. Однак таки прокліпав біля її ліжка на кріслі цілу ніч. Переконую себе, що просто я збив її, а тепер винним почуваюся. Але роблю це дуже непереконливо.
Вона вночі у сні марила, сварилася навіть з кимось, сперечалася, кудись бігла, бо перебирала так ногами, наче спринт здавала. Навіть доводилося заспокоювати. За руку тримав, якісь дурні слова говорив. Смішна така, мов дитина.
Струшую з себе млість, яка непробудно липне до мене через те, що поруч вона. Нє, це не якісь там тілесні бздури, типу бажання володіння тілом, хіть чи пристрасть, як у випадку з Нінель. Щось інше. Мені хочеться просто бути з нею поруч, оберігати, опікуватися. І не за гроші, а просто так. Чому? Господи, а я знаю? І он перстень на руці рівно світиться. Відчуває, що вона своя, і я йому вірю.
— Ну? — ще раз перепитую, дивлячись у теплі шоколадно-молочні очі.
— Ти хто? — голос кволий, трішки хриплуватий. — Де я? А Майя де?
Вона робить спробу підвестися, але не може. Стиха стогне:
— Голова. Боже, чого вона така важка? — Очей не розплющує, говорить майже пошепки, однак я все добре чую. — Ти той чорноокий чувак з ринку, в чорному пальті. Я тебе впізнала. Це ти мене вчора машиною збив?
Слава богу, вона все пам’ятає.
— Ага. Я, той самий чувак. А звати чувака Арсен. Якого милого ти зимою слизькими дорогами бігаєш, як коза-дереза?! Дякуй, що у мене реакція непогана, ледве встиг загальмувати.
— Вибач, — вона ще й вибачається, майже винувато. Хоча я й не злостиво її шпетаю. — Я не хотіла під колеса кидатися. Мала, ну та, пригадуєш, з ринку, в шалику червоному, Майєю звати, кинулася несподівано перебігати через дорогу, а я й за нею. Її встигла відштовхнути, зате … Вибач, що через мене…
— Та ну тебе, — кажу вже веселіше. Вона мені подобається дедалі більше. Тепер таких дівок нема — не стогне, не скаржиться. Зрештою, чи багато ти непрoстих знаєш, Арсене? — Значить так. У тебе легкий струс мозку, і ти потребуєш догляду. Маєш вибір — або в лікарню, або залишаєшся у мене на пару днів. Будеш просто лежати і думати про прекрасне. Обіцяю не чіплятися. Я тебе збив і я за тебе відповідаю.
— Тобто, майже як у «Маленькому принці», відповідаємо за тих, кого…
Не встигає договорити, бо я її обриваю трохи завесело:
— Авжеж… тих, кого збили.
— Ох, — вона мені підігрує, відчуваю смішки в голосі, — наче у мене є вибір. Окей, поки голова не перестане бути важкою, залишуся в тебе. А крім мене на дорозі ти точно нікого не бачив?
— Ні! Хіба що сніг.
Вона морщить свого дитячого носа так кумедно, супить брови. Посміхаюся сам до себе. Добре, що вона закрила очі і цього не бачить, бо точно прийняла мене б за ідіота.
У вхідні двері хтось дзвонить.
— Ти відпочивай. Я там бульйон зварив, — побачив би мене Олег, зі сміху вмер би. І Владлен Вікторович також. Я вранці на базар збігав, домашню курку купив і бульйон зварив. Хохма. — Подивлюся, хто там такий наполегливий, а тоді спробуємо тебе посадити, нагодувати бульйоном та апельсинками. Помаранчі любиш?
Вона щось бурмоче під ніс про «сонечка для сонечка». Чи це означає так, а чи ні — не встигаю запитати, бо той, хто настирливо дзвонив у двері, зараз почав з усієї сили в них гамселити. Щільно прикриваю двері кімнати, в якій відпочиває мала.
— Та йду-йду вже, нетерпляче таке!
Про всяк випадок прихоплюю свій іменний:
— Хто там?
Знервований та злий голос Олега за дверима:
— Відкривай, Шерлок! Якого ти хріна мобільник вирубав? Ледве твою адресу роздобув.
Пригадую, що вчора вимкнув мобільний, щоб він малій не заважав спати та й мене не відволікав. Ловлю себе на дурній думці, що зараз те чудо в моїй спальні з якогось навіть мені невідомого дива раптом стало важливішим від усього — від списку, від Мстислава з його проблемами, навіть не дуже бентежить, як той телепень Олег так швидко роздобув мою домашню адресу. А може, й не такий вже й телепень, якщо зміг роздобути? Відчиняю двері та замість привітання:
— Ти чого, навіжений? Весь під’їзд на ноги підняв. Заходь… Тільки той… в квартирі тихо мені, не дуже верещи. До мене племінниця приїхала і в дорозі грип підхопила, відсипається.
Ото вже казкар… Не міг ніц ліпшого вигадати? Але Олегу схоже не до мене, і не до моїх фантазій, бо він навіть не пробує реагувати на слово племінниця. Випалює просто на порозі:
— Наш Василь та Анастасія Павлівна, гувернантка Мстиславова — мертві. Іра зникла. Досі ніхто на зв’язок не виходив…
Мене пересмикує від почутого. Майже силоміць заштовхую довбня до квартири. Такого сценарію я не передбачав. Всі конкуренти Мстислава мертві, а ті, що досі живі, чекають: хто його смерті, хто своєї долі (ага, прокляття, що впало на сильних міста цього, ніхто не відміняв)… «Біда одна не ходить, — казала колись моя бабуся. — Вона дітей водить». І схоже, тут їх цілий виводок…
Розклад… Перша, на кого падає підозра, Вдова? Але ж ні! Ніколи Марина так ницо не падатиме. Хоч вона і стерво найвищого ґатунку, але вибирає собі достойних суперників. Вона мені чимось нашого князя Святослава нагадує з його незмінним гаслом-попередженням перед битвою: «Іду на Ви!». От і списочок «потенційних покійників» оприлюднила. Не думаю, що вона не знає про те, що список у наших руках. Вона просто дозволила його поцупити…
Поки я розмірковую, Олег усідається на моїй тахті, замовкає, втуплює очі у вимкнений телевізор навпроти. М-да… Тут не позаздриш навіть ворогові. Дідько, щось він задовго мовчить, як для перелякано-схвильованого. Я також мовчу. Та Олег все ж озивається. Голос спокійний, але я розумію наскільки важко йому дається спокій, бо на нього страшно дивитися.
— Так-так… Такі справи. Я відразу ж підняв на ноги і міліцію, і патрульників, і всі-всі охоронні місцеві та й немісцеві служби, приватні також. Але про це потім. Він повертає у мій бік голову, і я бачу, що зараз почую таке, що краще б він мені цього не казав. — Вчора померла Нінель. Напилася вдрабадан. П’яною видряпалася на дах торгового центру. Охоронник її туди не пускав, то вона сотку йому запхала — от і… Блін, спробував би не пустити — дружина мера, як не як. А на горі в одному місці загородження не встигли поставити. Посковзнулася і впала…
