Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги онлайн .TXT) 📗
Тут місіс Дженнінгс замовкла, і Елінор, яка мала достатньо часу зібратися з думками, зуміла відповісти так, як належало, і сказати те, що природним чином випливало з розмови. Радіючи, що її не підозрюють в особистому інтересі до того, що трапилося, що місіс Дженнінгс (як останнім часом вона і сподівалася) перестала шукати в ній приховану любов до Едварда, і, головне, радіючи, що Маріанни не було поруч, вона могла говорити без незручності і висловити, як їй здавалося, неупереджену думку про поведінку всіх учасників інтриги.
Але їй важко було визначити власне ставлення до події, що сталася, хоча вона старанно гнала від себе надію, що її наслідком не обов’язково має бути весілля Едварда з Люсі. Їй кортіло дізнатися, що скаже і зробить місіс Феррар, хоча в загальних рисах припустити це було і неважко. Але ще більше вона хотіла б дізнатися, як поведеться Едвард. Його вона дуже жаліла, Люсі — лише трохи, та і то ціною значних зусиль, інших же — анітрохи.
Місіс Дженнінгс не могла говорити ні про що інше, і Елінор скоро зрозуміла, що їй необхідно підготувати Маріанну і негайно вивести її з омани, відкривши їй справжній стан речей, щоб у неї знайшлося витримки слухати ці розмови, не видаючи ні тривоги за сестру, ні досади на Едварда.
Це було важке і болісне завдання. Адже — на її щире переконання — вона мала відняти у сестри головну її втіху, повідомити їй про Едварда подробиці, котрі, як думала вона з острахом, можуть навіки принизити його в очах Маріанни; адже та, звісно, не забариться знайти в її становищі схожість з власним (а її уява цю схожість посилить надзвичайно) і невірно його тлумачитиме, з усією силою оживляючи своє горе. Проте тяжкий цей обов’язок виконати було необхідно, і Елінор поквапилася до сестри.
Вона не мала наміру зупинятися на власних почуттях або описувати свої страждання: лише влада над собою, яку вона незмінно зберігала з тієї хвилини, коли дізналася про заручини Едварда, могла чимось зарадити і Маріанні. Розповідь Елінор була короткою і зрозумілою. І хоча зовсім зберегти безсторонність вона все ж таки не змогла, але не супроводжувала свою розповідь ні бурхливим хвилюванням, ні несамовитими наріканнями. Чого не можна сказати про її слухачку: Маріанна дивилася на сестру з жахом і нестримно ридала. Тож Елінор судилося утішати інших не тільки в їхньому горі, але й у своєму власному. Вона всіляко наполягала, що витримує його спокійно, і прагнула довести, що Едвард ні в чому, окрім необачності, не винен.
Проте Маріанна досить довго не хотіла вірити ні тому, ні іншому. Едвард ввижався їй другим Віллоубі, а раз уже Елінор зізналася, що любила його всім серцем, значить, і муки її так само великі! А Люсі Стіл здавалася їй такою осоружною, такою нездатною заполонити будь-кого, що спочатку вона ніяк не хотіла повірити в нехай і згаслу любов Едварда до такої дівчини, а потім — відмовлялася знайти йому вибачення. Вона ніяк не хотіла визнавати природності того, що трапилося, і Елінор перестала її переконувати, розуміючи, що визнати, наскільки це природно, вона зуміє, лише коли їй буде дано краще пізнати людську натуру.
Вона ледве встигла сказати про заручини Едварда з Люсі і про те, скільки часу вони були заручені, як Маріанна дала волю своїм почуттям, і Елінор, замість того щоб розповідати про події в їх послідовності, дуже довго заспокоювала її, благала не брати все так близько до серця і спростовувала звинувачення, що сипалися на Едварда. Нарешті Маріанна повернулася до предмета розмови, запитавши:
— А ти вже давно знаєш про це, Елінор? Він тобі написав?
— Чотири місяці. Коли Люсі в листопаді приїхала до Бартон-парку, вона невдовзі втаємничила мене про свої заручини.
Погляд Маріанни виказав подив, для якого вона не відразу знайшла слова. Після тривалої мовчанки вона вигукнула:
— Чотири місяці! Ти знала про це вже чотири місяці?
Елінор кивнула.
— Як! Весь час, поки ти доглядала за мною в моєму горі, ти берегла в серці таку таємницю? І я ще дорікала тобі в тому, що ти щаслива!..
— Але сказати тобі, якою мірою ти помиляєшся, було тоді неможливо.
— Чотири місяці! — знову вигукнула Маріанна. — І ти була така спокійна! Така весела! Але звідки бралися в тебе сили?
— Від усвідомлення, що я виконую свій обов’язок. Я обіцяла Люсі зберегти її таємницю, а тому зобов’язана була уникати всього, що могло б натякнути на справжній стан речей, і я не мала права втягувати своїх близьких і друзів у тривогу, розвіяти яку я б не змогла.
Маріанну це, здавалося, глибоко вразило.
— Мені часто хотілося переконати тебе і маму, — додала Елінор. — І разів зо два я намагалася. Але переконати вас, не порушивши висловленої мені довіри, я не змогла б.
— Чотири місяці!.. І все одно ти його любила!..
— Так. Але любила я не тільки його. Мені був дорогий душевний спокій інших, і я раділа, що можу приховати від них, як мені важко. Тепер я здатна думати і говорити про це без болю. І я не хочу, щоб ти страждала через мене, тому що, повір, я сама вже майже не страждаю. У мене є опора, і не одна. Наскільки я можу судити, горе спіткало мене не через якусь мою безрозсудність, і я прагнула переносити його так, щоб нікого ним не пригнічувати. Едварда мені звинувачувати ні в чому. Я хочу йому щастя й упевненості, що він завжди буде людиною достойною, і, хоча зараз, мабуть, його і терзають жалі, врешті-решт, він своє щастя знайде. Люсі є досить розумною, а це — надійна основа для всього найкращого в сімейному житті. І якою б чарівливою, Маріанно, не була думка про єдину і незмінну любов, і як би не виголошувалося, що все наше щастя назавжди залежить від однієї-єдиної людини, так не можна… так не годиться, так не має бути! Едвард одружується з Люсі, він одружується з жінкою, яка красою і розумом перевершує дуже багато кого, і час, і звичка змусять його забути, що колись інша, як йому здавалося, її перевершувала…
— Якщо ти здатна так міркувати, — сказала Маріанна, — якщо, по-твоєму, втрату найдорогоціннішого так легко заповнити чимось іншим, то твоя рішучість, твоє самовладання, мабуть, не такі вже й дивні. Я можу зрештою їх збагнути.
— Я тебе розумію. Тобі здається, ніби я взагалі особливих страждань не відчувала. Але, Маріанно, чотири місяці все це тяжіло наді мною, і я не мала права нікому відкритися! Я знала, як глибоко засмутитеся ви з мамою, коли вам стане відома правда, і не могла ніяк вас підготувати. Мені розповіла про це, мало не насильно зробивши мене своєю повіреною, та, чиї давні заручини зруйнували мої надії, — і розповіла, як мені здавалося, зі зловтішним торжеством. У відповідь на її підозри мені слід було зберігати байдужий вигляд, хоча йшлося про те, що для мене було найважливішим. І так повторювалося не один раз. Мені знов і знов доводилося вислуховувати, як вона описує свої сподівання і торжествує. Я знала, що навіки розлучена з Едвардом, і не почула про жодну обставину, яка зробила б його менш бажаним у моїх очах! Ніщо не зменшило його достоїнств і не довело його байдужості до мене. Я повинна була витримувати антипатію його сестри і образливе поводження його матері, терпіти кару за почуття, яке не могло подарувати мені ніякої радості. І все це відбувалося тоді, коли, як тобі відомо, я мала й інші жалі. Якщо ти все-таки припускаєш мою здатність до почуттів, то, звичайно, зумієш уявити собі, як я страждала ці дні. Спокій, з яким я зараз говорю, утіхи, які я намагалася знайти, — усе це плоди постійних і болісних зусиль, вони виникли не самі по собі і спочатку не приносили мені ніякого полегшення. Ні, Маріанно. Якби тоді я не була зв’язана обіцянкою мовчати, мабуть, ніщо — навіть любов до найдорожчих для мене людей — не утримало б мене від того, щоб відкрито показати, як я нещасна!
Маріанна зовсім вгамувалася.
— Ах, Елінор! — вигукнула вона. — Через тебе я себе назавжди зненавиділа. Яка жорстока була я з тобою! — з єдиною моєю втіхою, опорою у всіх моїх муках, коли здавалося, що ти страждаєш тільки зі мною і через мене! І це — моя подяка? І отак я тобі віддячую? Твоя шляхетність — промовистий докір мені, ось тому я і гудила твою поведінку!
