Пентаграма - Несбьо Ю (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗

Отто подивився на блідо-жовті стіни порожнього коридору:

— Нічого особливого не бачу.

— Над третіми дверима праворуч. На штукатурці.

Отто зіщулився: якісь білі мітки. Спочатку він вирішив, що вони залишилися після невдалої спроби встановити одну з камер, але не пригадав, щоб штукатурку чіпали саме в цьому місці.

— Що там таке? — подався вперед Фалькейд.

— Не знаю, — відповів Харрі. — Отто, як тут можна зробити більшим...

Отто виділив мишкою квадрат над дверима. Натиснув дві клавіші, й фрагмент заповнив увесь екран в двадцять один дюйм.

— Небеса милостиві... — прошепотів Харрі.

— Та вжеж, техніка у мене хоч куди, — з гордістю сказав Отто і любовно поплескав по пульту. Він уже був готовий перейнятися деякою симпатією до цього Харрі.

— Пентаграма, — вів далі Харрі пошепки.

— Га?

Але поліцейський вже обернувся до Фалькейда:

— Скажи «Дельті-один», чи як вони там називаються, щоб були готові. Зараз я піду в кімнату чотириста шість. Чекайте, поки не побачите мене на екрані.

Поліцейський встав і дістав пістолет, відомий Отто по довгих безсонних ночах в Інтернеті — варто було тільки набрати в пошуковій системі слово «handguns» [20] — «Глок-21». Зараз щось має статися, зрозумів він. Що саме, він поки що не знав, але, можливо, сенсаційні кадри у нього все-таки будуть.

Харрі вийшов.

— «Дельта-один», я «Альфа», — мовив у рацію Фалькейд і відпустив кнопку рації.

Шум. Приємний шум із поклацуванням.

Зупинившись біля ліфта поряд із вхідними дверима, Харрі на секунду забарився. Потім потягнув їх на себе. Серце зупинилося, коли він побачив перед собою чорні прути. Ґрати.

Він відпустив ручку дверей, і ті повільно зачинилися. Однаково вже пізно. Останній приплив енергії, який відчуваєш, коли біжиш до перону, хоча знаєш, що потяг уже пішов, але хочеш усе-таки побачити його, перш ніж він зникне, скінчився.

Харрі пішов по сходах. Старався йти спокійно. Коли ж убивця приходив сюди? Два дні тому? Тиждень?

Сил більше не залишилося, каблуки все повільніше відстукували чечітку по східцях. Хочеться все-таки побачити...

Варто було йому звернути в лівий коридор четвертого поверху, як із далекої кімнати з’явилися три фігури в чорному.

Харрі зупинився під білою зіркою, продряпаною на жовтій стіні.

Під табличкою з номером кімнати — «406» — була інша, з ім’ям. «Веланн». А ще нижче він побачив приклеєний скотчем аркуш паперу:

«Поїхав. Маріус».

Він кивнув «Дельті-один»: можна починати.

Через шість секунд двері були відчинено.

Харрі попросив інших почекати зовні й усередину ввійшов сам. Порожньо. Він ретельно оглянув кімнату. Чисто й акуратно. Навіть занадто акуратно. Не в’яжеться з обідраним плакатом Іггі Попа над канапою. Стіл прибраний, на полиці над ним — декілька пошарпаних книг кишенькового формату. Поряд із книгами — п’ять-шість ключів на брелоку у вигляді черепа. Фотографія усміхненої засмаглої дівчинки. Кохана або сестра, припустив Харрі. Між книгою Чарлза Буковскі та аудіоцентром стояв білий великий палець — схоже, восковий — і немов підбадьорював: «Усе відмінно! Усе ясно! Усе о’кей!»

Харрі подивився на Іггі Попа: голий сухорлявий торс, роздуті вени, виразний погляд глибоко посаджених очей. Наче цю людину розіпнули, і, можливо, не один раз. Харрі поторкав великий палець на полиці. Для гіпсу або пластика занадто м’який, на дотик — наче справжній. Холодний, але справжній. Згадався фалоімітатор у Барлі. Пахнув палець формаліном і фарбою. Харрі обережно стиснув його. Фарба дала тріщину, в ніс ударив знайомий різкий запах, і Харрі мимоволі зробив крок назад.

— Беата Льонн.

— Це Харрі. Як там у вас?

— Поки що чекаємо. Волер зайняв позицію в коридорі, а нас із фрьокен Сівертсен загнав на кухню. Дуже по-лицарськи.

— Я дзвоню з гуртожитку, кімната чотириста шість. Він тут був.

— Був?

— Він залишив над дверима пентаграму. Хлопець, який тут живе, — такий собі Маріус Веланн — зник. Тутешні мешканці не бачили його вже декілька тижнів, на дверях написано, що він поїхав.

— Гм... А може, він дійсно поїхав?

Харрі помітив, що Беата починає переймати його манеру розмови.

— Навряд, — сказав він. — Його великий палець залишився в кімнаті. У забальзамованому стані.

На тому кінці повисло мовчання.

— Я подзвонив вашим в експертизу. Вони вже їдуть.

— Як же це? — запитала Беата. — Хіба ви не контролювали всю будівлю?

— Сьогодні так. Але це сталося днів двадцять тому.

— Звідки ти знаєш?

— Знайшов телефон його батьків і подзвонив. Їм прийшов лист, що він збирається в Марокко. Батько говорить, що Маріус уперше прислав їм листа, зазвичай він дзвонить. За поштовим штемпелем і визначили.

— Двадцять днів... — прошепотіла Беата.

— Так. Тобто якраз за п’ять днів до першого вбивства — Камілли Луен. — Він почув, як важко Беата дихає у слухавку. До того вбивства, яке ми досі вважали першим.

— О Господи...

— Це ще не все. Ми зібрали мешканців і запитали, чи не запам’яталось їм що-небудь із того дня. Дівчина з три­ста третьої сказала, що пам’ятає, як того вечора засмагала на газоні перед гуртожитком, а по дорозі назад зустріла велокур’єра. Запам’ятала вона його тому, що велокур’єри сюди заїжджають нечасто, а коли через кілька тижнів газети почали писати про маніяка, в гуртожитку навіть жартували з цього приводу.

— Виходить, він перехитрив нас із послідовністю.

— Ні, — відповів Харрі. — Просто я йолоп. Пам’ятаєш, я говорив, що відрізані пальці є частиною коду, але не міг зрозуміти, чому він почав із вказівного? Усе виявилося простіше нікуди. Великий палець, перший на лівій руці, відрізано у першої жертви. Не треба бути наймудрішим, аби зрозуміти, що Камілла Луен була другою жертвою.

— Гм...

«Може, досить передражнювати, га?» — подумав Харрі.

— І тепер не вистачає тільки п’ятої частини коду, — зробила висновок Беата. — Мізинця.

— Розумієш, що це означає? Його мати поряд із тобою?

— Так. Харрі, скажи мені, що він хоче зробити?

— Не знаю.

— Я розумію, що не знаєш, але однаково скажи.

Харрі замислився:

— Спробую... Сильним мотивом багатьох серійних ­убивць було усвідомлення власної неповноцінності. Оскільки залишилося останнє вбивство — п’яте, підсумкове, велика вірогідність, що він знищить основну причину своєї жорстокості. Чи себе. Чи і те й інше. До його матері це не має ніякого відношення. Скоріше до нього самого. Так або інакше, вибір місця злочину логічний. — Беата мовчала. — Ти там, Беато?

— Так. У дитинстві з нього знущались, адже його батько — німець.

— З кого знущалися?

— З того, хто сюди прямує.

Знову пауза.

— А Волер чому сидить у коридорі сам?

— Чому ти запитуєш?

— Тому що розумніше було б схопити його разом, а не тримати тебе на кухні.

— Можливо, — відповіла Беата. — У мене мало досвіду в оперативній роботі. Він, напевно, знає, що робить.

— Це так, — підтвердив Харрі.

У його голові виникла думка, яку він старанно намагався відігнати.

— Щось не так, Харрі?

— Гм, — відповів він. — Курити хочеться.

Розділ 29. Субота. Він тоне

Харрі поклав мобільний телефон у кишеню піджака й відкинувся на спинку канапи. Може, експерти його за це і вилають, але навряд чи цим він зіпсує який-небудь речдок. Очевидно, що і цього разу злочинець ґрунтовно прибрався. Харрі навіть відчув слабкий запах зеленого мила, коли нагнувся низько до підлоги, щоб розглянути маленькі чорні грудочки, намертво втерті в лінолеум.

У дверях показалось обличчя.

— Бйорн Гольм. Експертиза.

— Добре, — сказав Харрі. — Закурити не буде?

Він підвівся й одійшов до вікна, а Гольм і його товариш приступили до роботи. Призахідне сонце, немов позолотою, вкривало косими променями будинки, вулиці та дерева в Кампені й Тьоєні. Чи є на світі місто красивіше, ніж Осло в такі години? Напевно, є, і не одне, але Харрі про них не знав.