Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати?
— Не питали, бо видко діло, що не були певні. Той намісник, мабуть, міркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперішньої султанки. Як нянька, то вистарчить мені пропуск, а як не нянька, то сторожею осмішив би себе. Отож гадаю, що він розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше, і вже дійсно по дорозі не чіпали нас більше. То письмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего міста, і попід такі чорні гори їхали ми, доню, що нехай сховаються наші Карпати, хоч і там вірли мусять добре летіти, заки долетять на найвищі скали. А тут на верхах сніги, білі-білі, а під ними ліси такі чорні-чорні, аж сині. А долинами води бренять і квіти прекрасні. Велику красу Господь Бог поклав на сі дивні землі, але наша, доню, таки приємніша, бо наша.
Мати відітхнула глибоко і продовжала:
— А як побачила я великі мури і брами сего міста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала.
— Та чого, мамо? Таж тут безпечніше, ніж по дорозі.
— Не зі страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не схочеш признатися до бідної мами.
— Та що ви кажете, мамо!
— Дитинко, всякі діти бувають. І не одно я вже на своїм віку чула про дітей. Добре то приповідка каже, що батько або мати навіть семеро дітей вигодують, а потому семеро дітей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха піднесеться понад свій стан, а вже соромиться родичів. А ти таки несподівано високо дійшла, дуже високо. А жиди не дурні. Мусіли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: «Їмость, ви підете з нами і станете між людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цісарева, а ви пізнаєте, що то ваша дочка, то не закричіть, кажуть. — Лише спокійно подивіться, відійдіть набік і нам скажіть. А ми вже знайдемо спосіб, як вас звести з вашою донькою разом». Розумно радили, доню. Але я як тебе узріла і як милостиню від моєї дитини твоя слуга мені в руку втиснула, то — не видержала я, доню моя! Заплакала я і закричала. А ти вибач мені, дитинко моя, серцеві наказати не годен.
— То нічого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловіка.
— Шкода, що я до него ні слова промовити не годна, бо не знаю його мови.
— Він вирозумілий чоловік, побачите.
— А чого ти, доню, так за того намісника попитувала? — запитала мати. Не метися, доню, на нікім, навіть якби було за що.
— Я, мамо, не хочу метатися. Але мені треба знати, яких людей мій чоловік де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. І ріжні приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо.
— Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мішатися, то ти вже тут ліпше знаєш, ніж я.
Говорили ще довго-довго і кілька разів ходили дивитися на дитинку.
А як Настуня скінчила випитувати маму за всю рідню і за всіх знакомих і сусідів, тоді запитала:
— А що там, мамо, так поза тим діється у нашім ріднім краю?
— Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобі сказати, що там діється.
— А прецінь, мамо, що? Чи так, як тут?
— Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що я вже по дорозі у твоїм новім краю взріла, порівняю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобі, доню, що там гірше. Досить там поляки жеруться між собою, а наші, донечко, ще гірше. Ненависть між нашими така, що оден другого в ложці воді втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якісь процеси мають. А міщане як процесуються з церквами! Доню, доню! Може, я й грішу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна інакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустріла, що так їх татаре женуть степами в ременях, босих і голодних! Ой справедливо!
— Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара під татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла дикими степами, раненими ногами.
— А пам'ятаєш ти ще, доню, ігумена з Чернча?
— Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати?
— Чернче тоді спалили татаре, і монастир згорів притім, хоч, що правда, ті бісурмени не палять навмисно Божих домів. А наші християне, дитино, як завозьмуться, то й свою власну церкву розіб'ють і знищать. Такий дивний наш нарід, доню.
— Таж не весь нарід такий, мамо! Всякі ж люде бувають.
— Правда, доню. Є й у нас добрі люде. Але, здається, що таки ніде так легко не знайдуть послуху ті, що юдять, як між нашими людьми. Iгумен о. Теодозій, чоловік розумний, каже, що Юда Iскаріотський мусів походити або з поляків, або з наших, а не з жидів. Так багато, донечко, тих юдів між нашими.
— Що ж вони таке роблять, мамо?
— Що роблять? Ти питай, чого вони не роблять! Вже наших так там притиснули по містах, що навіть тіло помершого чоловіка, чи жінки, чи дитини не вільно на кладовище вивозити з міста тою брамою, що інших людей вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко.
Настуня закрила очі руками, а хвиля обурення підогнала їй кров до обличчя. А мати оповідала дальше:
— I, знаєш, навіть такий насміх та гнет не спам'ятує їх! Вони між собою шукають ворогів і ненавидять своїх гірше, ніж чужих. І хоч яка біда між нашими по містах, а по селах не лучше, то на процес проти своєї церкви все гроші зберуть! Казав мені о. Теодозій, що всі владики в процесах з громадами. Нема ні одного без процесів, і так відколи пам'ять людська сягає. Вже у поляків того неба, доню, або як трафиться, то таки рідко. Хоч яка бутна їх шляхта, а таки якийсь пошанівок знає, хоч колись, хоч супроти когось! А наші, донечко, ні та й ні. Хіба що їх чужі поб'ють без милосердя, обідруть донага і голих, босих та голодних поженуть у неволю нагаями і ремінними бичами. Тоді плачуть і нарікають та й пошанівок для такого ворога мають. І при тім всім процеси не устають ні на хвилиночку: пани процесуються з панами, шляхта зі шляхтою, міщане з церквами, села з селами — колами, горішній кут села з долішнім кутом села, вулиця з вулицею, дім з домом, чоловік з чоловіком, а всі разом з жидами.
Настуня щось порівнювала в душі. По хвилі сказала:
— То тут, мамунцю, таки великий пошанівок єсть. Дуже великий.
— І тому, дитинко, кажу тобі, твій чоловік ще далі сягне, як сягнув. Я проста попадя, доню, але то, що очі бачать, кажу, та й що розумні люде говорять. Каже о. Теодозій, що Господь Бог так справедливо відмірив нашим кару, що ні на макове зерно не схибив.
— А за що ж ви, мамо, так натерпілися разом з покійним татом?
— За що? За тих, що перед нами були, так у нашім Святім Письмі написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, і мене ти пошанувала, та й тобі, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш проти Божої волі, то відпокутуєш, доню, ой тяжко відпокутуєш і ти, і — най Бог відверне — твоя дитина. Бо кара Божа йде від роду в рід. А як навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Він іде перед тобою в житті твоїм так, як ішов перед тобою і переді мною аж сюди та й не дав нам кривди зробити по дорозі.
Мати перехрестилася побожно. Прості слова її глибоко западали в душу молодої султанки. Але немов не знаходили в ній дна. Лискавками перебігли їй у душі важні події її життя, неспричинені і спричинені нею. Пригадала собі, як виреклася віри своїх батьків задля любові до мужчини і блиску світу сего. Мигнув їй перед очима убитий великий везир Агмед-баша і чорний слуга Гассан. А потому пригадала собі страшну думку, яку мала про первородного сина свого мужа від іншої жінки. Задрижала. Але не бачила повороту. Немовби плила або летіла в пропасть. Зітхнула.
— Бог ласкав, донечко, — казала лагідно мати, що запримітила тяжке зітхнення дочки. — І все ще час, поки живе людина, завернути зі злої дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо і скінчиться наша спроба на сім світі.
