Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

— То моя донька, — питаю, — таке слово має?

— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, — каже. — Що хоче, то робить, — каже.

— Ну, а як чоловік її, — питаю, — чогось іншого хоче? А жид каже:

— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають, каже. — Ніби ви не розумієте, як то є?

— Але, — кажу їм, — чи одна так може виглядати, як моя дочка?

А вони кажуть:

— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.

А я їм на те кажу:

— Та як же ж я вам можу відси сказати, — кажу, — чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те:

— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.

— Туди?! — аж крикнула я. — Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало, — кажу, — кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:

«Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?»

А жиди кажуть:

— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?

— Бог би з вас говорив, — кажу, — але то всьо може бути байка.

А вони кажуть:

— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо. А я їм на те:

— Люде добрі, — кажу, — ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?

— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.

— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: «Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть. — Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу, — на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні».

— А ви, мамо, що на те сказали?

— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: «Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?»

А вони кажуть:

«Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть».

А другий докинув:

— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.

— А як то не моя дочка, — кажу, — тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!

— Їмость, хто вам то каже?

— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.

— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?

— Боюся я й вашого письма, — кажу. — Моя нога, — кажу, ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..

— Ну, — каже старший, — розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.

— Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.

— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, — каже. — А ви гадаєте, що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся, — каже. — Ми прийдемо завтра. — Попращалися і пішли.

— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати — вже причепилися: «Що вам, — кажуть, — жиди казали?» — «Ет, кажу, — дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!»

— Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночі…

— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося, якби на тамтой світ вибиратися… Задрімала я аж над ранком, як уже світало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, і вже по пальчиках вона тобі спливає… І тяжко зітхаєш… І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: «Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!»

— Жиди прийшли?

— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмаря і прийшли рано.

— «Що ж, — кажуть, — їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки».

— «Та їдемо, — кажу, — спробую».

— «Ну, — кажуть, — як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали».

— Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.

— Та чого з сорому, мамо?

— Доню, доню! як неправда, — то стид, а як правда, — то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати.

Настуня закрила очі руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:

— Правда, ласкаво приняв мене владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидів, поговорив зі мною і сказав: «Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!» І поблагословив мене. Лекше на душі стало.

— Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?

— Закликав владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгорода й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, підписали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.

Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.

— А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челяддю? — запитала мати.

— Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.

— Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.

— Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тим часом прошу, покріпіться.

— Не можу ні їсти ні пити, — сказала мати, — поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!

Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і, помалесенько п'ючи, говорила:

— Добрі тут напитки маєш, аякже… Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловік, хоч і зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому в'їхали ми в угорський край і щодалі, то нашої мови все менше і менше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще гірше, як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, і всюди своїх знайдуть, і скрізь доступ мають, і всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр» чи німець, чи турок. Аж дивно.