Макс - Дашвар Люко (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
– А власної голови у вас немає?! – засичала пані Женя. – Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!
– Не сам, – зізнався Продан. – При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… – Продан замовк, знітився. – Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…
– Феноменально! – не втримався Володимир Гнатович.
– Пан Перепечай вкладав у слово «чпокати» надто багато змістів, – похмуро відказав Август. – Декого і після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.
– Замовкніть! – вибухнув Макс. – Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…
– Беру увесь клопіт на себе, – випнув груди Володимир Гнатович.
Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.
– Можете пройти… До нього… – повідомила стримано.
Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.
Ошелешений Макс з жахом дивився на професійно накладений м’який теплий рум’янець на щоках діда. Тато зітхав показово-сумно, мама щиро плакала, Закс бубонів:
– Щодо похорону… Пан Перепечай теж залишив розпорядження. І оплатив їх заздалегідь.
Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда – і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.
– І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? – почув голос мами.
– Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, – оголосив Август Альфредович.
– Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! – обурився Володимир Гнатович.
– Звідти мама родом, – невиразно нагадала чоловікові пані Женя. – І похована там.
– Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, – продовжував Август. – Завтра опівдні…
– Опівдні?! – Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. – І як ми встигнемо?!
– Заткнися! – плюнула пані Женя.
– Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, – закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.
– І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! – Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. – Женю! Хіба я не маю рації?
– Маєш… Не зрозуміють, – пані Женя втерла сльозу, насупилася. – Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам’ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…
– Краще післязавтра, – порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: – Макс ресторан замовить.
Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту – кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.
Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.
– Куди?! – вигукнув батько. Макс не озвався.
Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.
– Куди?! – Володимир Гнатович обурився ще більше.
– Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я гарантував безпеку… Максима Володимировича. Маю бути поряд, – побіг геть.
– Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! – нервово вколов Сердюк дружину.
– Коли ж ти вже усохнеш, – утомлено відповіла пані Женя.
Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!
Почув позаду кроки, озирнувся різко.
– Максиме Володимировичу, – перед ним стояв Продан. – Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.
– Мені не потрібна охорона!
– Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…
– Про що?!
– Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з’явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…
– Добре. Ви… тільки охороняєте?
– Будь-який наказ.
– Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?
– Бачив.
– Знайдіть!
– Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.
Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.
– Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?
– Вийдіть, – прошепотів люто.
Продан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.
Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…
Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук – чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.
– Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, – холодно наказав у трубку.
Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?
До дверей.
Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу – дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда – порожньо, батьки поїхали лахи й скорботу на похорон збирати – запитав у Продана:
– Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?
– Три тисячі гривень. Казав: «На цукерки. Їй не гроші, інше потрібне».
– Що? – напружився.
– Не знаю, – зізнався Продан. – Як треба – завтра ж дізнаюся.
– Завтра дідуся… ховатимемо, – процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.
Схаменувся.
– До діда хочу, – прошепотів.
Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…
– Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, – здогадався вчасно.
– Цей будинок увесь мій, – уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом – паршивий економ-клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні – хай речі збере.
Згадав про секретарку, кров до скронь.
– На Хрещатик! – наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: «А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!»
«Ауді» дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло-червоного шлагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці – намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна, оцей патлатий…
Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:
– Не ходи за мною.
Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…
